— Ну, щож я маю робити?
— Правда, що Юзьо оженився проти твоєї волі, та вже годі, сталося! Але через це знова годі відцуратися дитини, а навпаки, треба, щоби ми до них зблизилися і не випускали їх з під своєї опіки та впливу...
— Нехай собі роблять, що хотять! — відрізав Михась.
— Так зле, Михасю. Коби ти знав, який той наш Юзьо бідний! Аж серце крівавиться, дивлячись на нього,— і Міхаліні станули сльози в очах.— Та, що він цьому винен, що залюбився на смерть і звязав-ся словом, а відтак присягою? Він страшно терпить. Тепер ні в кут ні в двері. До тебе не має сміливости, бо не послухав твоєї ради, жінку любить страх і готовий її зівсім піддатися, тоді може зійти зівсім нінащо...
— Щож я на це пораджу? — оправдувався Михась.— Моє сумління чисте, бо я йому щиро відраджував...
— Треба, Михасю, до них зблизитися. Треба його підпомагати і радою і впливом, треба і на неї впливати, щоби тямила, що не пішла за пана але за шляхтича...
— Вибачай, Міхаліно, але я до них не піду!
— Михасю, не говори так! Таж це твоя дитина... Не він же усьому так дуже винен, що послухав серця. Нагадай собі, що і ти був молодий... Ей, Михасю! щоби ти відтак не нарікав, що твоя дитина піде марно у могилу...
Того Михась найбільш боявся. Похоронити дитину він уважав найбільшим нещастям для себе.
— Та нехай,— каже він,— вони перше до мене прийдуть... Та бійжеся Бога, то я, старий, маю до них перший іти? Такого ще світ не видів! Всеж я батько, хочби і супроти тої Ванди... Вона знала, за кого йде. А то приїхала уже від коли та не ласкава показатися... Яка мені ось магніфіка!...
— Я не уважаю, щоби це з пихи,— замітила Міхаліна.— Вона не в лісі вихована і знає повинности невістки супроти тестя...
— То чомуж не прийде?
— По просту боїться, що її не приймеш, боїть-соро-му...
— Я також не в лісі виховався і умію пошанувати гостинність.
— Але її може так здаватися, хочби з цього, що подружжя це вийшло проти твоєї волі, а ти навіть на весіллю не хотів бути. З цього можна богато чого сподіватися...
— Скажиж сама, чи я міг бути?
— Не входжу в це, чи міг, чи ні, але тепер можеш. Оттак, щоби бодай поступити заглянути, щоби їх осмілити... Тим би ти, Михасю, усьо лихо направив. Як би ти бідного Юзика бачив, як він йшов до слюбу... Виглядав, як смерть, як сирота приступав по благословенство до мене самої... і не одне прикре слово долетіло до його уха, що гості між собою шептали...
Михась не знав, що сказати. Жінка переконала його зовсім. Мусів признатися, що і він трохи завинив, що не наглядав сина, куди він їздить, та дав йому волю...
— Ну то піду в неділю., дайте мені уже спокій! — сказав Михась.
— Так, так, мій друже! — підхопила утішена Міхаліна,— треба піти конечно, бо так лиш вік закислимо собі і рідну дитину вженемо у могилу...
Міхаліна говорила правду, але лише що до Юзя.
Юзьо аж счорнів з грижі. Перші хвилі його супруж-жа були затроєні, а він мав доперва двайцять літ. Не смів приступити до батька, хоч йому серце кровави-лося і пригадувало синівські обовязки. Він добре тямив, що поступив на власну руку, що видурив від батька, хоч правда несвідомо, свою власновільність, а тим самим укоротив його право. Совість не давала йому супокою. Тої грижі сумління, не могло йому розігнати гарне личко молодої жінки. Він хоч любив Ван-дзю безконечно, пізнав зараз по першім побуті у місті, що вона не для нього, а він не для ньої пара. З другої сторони його честь наказувала йому вину цього по-дружжа взяти на себе і робити так, щоби Вандзя не мала причини ^калувати того кроку. Тимто Юзьо попав на невластиву, лиху дорогу. З цього він прийшов до заключения, що Вандзя пожертвувала собою для нього, бо у цьому супружжі вона не могла мати ніякого інтересу. Вона пожертвувала собою для нього, то він повинен пожертвувати собою для ньої. Юзьо зміркував тепер, що ціле його життя зломане на віки, отже нехай би хоч його дорога Вандзя могла бути щаслива. Хоч його природне самолюбство бунтувалося проти цього, щоби посвячувати себе для другої людини без взаїмної посвяти, то таки він переміг себе та порішив терпіти до смерти..
Ванда знов дивилися на ту справу так само, як Юзьо, розуміється з користю для себе, хоч іскорка тої вродженої чоловікові справедливості перечила тому. Але Ванда, щоби виробити собі незалежне становисько, вмовляла в себе заєдно, що вона пожертвувала себе для Юзевого щастя. Вонаж з ліпшого дому, призвичаєна до ліпшого, вийшла за простого шляхтича, з котрого колишня двірська політура уже стерлася. Тої трохи любови, яку почула до здорового і гарно збудованого шляхтича, уважала вона аж надто достаточною нагородою. У ньої побороло самолюбство і любов і почуття обовязку та справедливості. Тим, що Юзьо для неї поріжнив себе з батьком, вона ніраз не журилася, її було із цим добре. Як би інакше було, то би батько готов узяти сина під свій вплив, та не одно йому підшепнути, щоби не послухав її, а вона хотіла бути панею. Позатим її манило тіснійше співжиття з простим, неотесаним шляхтичем, колишнім економом...
Юзеві заєдно шептала совість: іди з жінкою до батька і помирися! Але він не мав відваги сказати того жінці. Уважав це за нову жертву, а Вандечка вже тілько жертв для нього принесла... Нехай вона сама того забажає... Але Вандзі й не снилося таке бажання. Противно, вона боялася тої хвилі, коли почує від чоловіка: ходім до батька!
Прийшло до того, що Михась, як обіцяв жінці, вибрався сам до Юзів слідуючої неділі. Пореміг себе, хоч шляхотська амбіція і батьківське почуття бунту-валося. Вернувши з церкви, зараз пішов з бючим серцем до загороди Юзя. На дворі падав дощ і було трохи болото.
Михась ввійшов до сальону. Тут небуло нікого і він поки що став розглядатися по хаті. Усе тут було по панськи. Над вікнами виднілись гарні прислони, а далі велике зеркало, образи, канапа, столик, кошики з цвітами, воскована підлога, килим, хідники, усе чисте аж любо дивитись.
Ніхто не виходив.
Михась закашляв, аби дати про себе знати.
— Хто там? — питає Вандзя з другого покою. Михась не знав як відповісти.
— Зараз вийду, лиш одягнуся,— дався знов чути голос Вандзі.
І дійсно за хвилю вийшла Вандзя в тім самім сарафані, котрий Михась назвав був реверендою, лише в іншім чипчику.
Михась склонився легонько.
— Так,— каже понуро Михась.
— Прошу вас, тату, не приходіть мені з заболоченими чоботами, бо помараєте підлогу!— і Вандзя вказала на Михасеві чоботи, на котрих було трохи болота.— Прошу піти на ґанок і вичистити собі чоботи, як слід. Я доперва вчера запустила свіжо "посадзку" і зараз буде погана...
Михась станув начеб закаменів. Уся кров збіглася до серця, котре на хвилю перестало битися. Поблід як стіна і слова не міг промовити. Лише дивився на Ванду великими очима, мов би чорта перед собою побачив.
Ванда стояла дожидаючи, коли Михась вийде. Старий отямився.
— А знаєш ти, небого, хто тую хату будував? Я!... і на те, щоби мене з неї виганяли такі смарка-ті, як ти...
Михась почервонів, як бурак, заложив шапку на голову і виходячи тріснув дверми, аж вікна задзвеніли.
В тій порі Юзьо був за чимось в пекарні. Почувши голос батька, він страх втішився, вибіг зараз, але вже тоді, як батько виходив з сіней на ґанок.
— Тату, таточку! та куди тато? прошу вернутися! — лепетів бідний Юзьо, хапаючи батька за полу капоти.
Михась відтрутив сина з усієї сили і пішов не оглядаючись.
Юзьо побіг до покою.
— Що тут, сталося, Вандзю?
— Нічого... Прийшов твій тато з заболоченими чоботами а я звернула йому увагу, аби пішов на ґанок вичистити собі чоботиска... ну, а він всердився і назвав мене смаркатою.
— Бійся Бога, що ти наробила? Таж тато лиця сюди більше не покаже,— говорив Юзьо заламуючи руки.
— А то знов що? чи корона йому з голови впала? Дивись, яка підлога! що з неї буде, як її болотом помараєш?
— Підлога... підлога... А знаєш, як ти моє серце за-кровавила? Я так хотів до батька зблизитися... Ми повинні були там піти перші, а він до нас приходить... на те, щоби почути таку обиду?
— Він мене також обидив, бо назвав мене смаркатою, хоч мені носа не втирав... та я йому вибачила.
— Але він тобі того ніколи не вибачить.
Юзьо заридав, як мала дитина, і сівши на крісло заслонив лице руками.
— Не будь плаксою! — сказала до нього Вандзя й пішла до алькиря, полишаючи Юзя самого.
А поки що Михась вертав до дому. Трясся цілим тілом, як старик, котрому вмирати час, змінився, аж страшно було глянути. Ціле лице аж посиніло, а очі широко отворені дивились перед себе без мисли, як би щось дуже страшного бачили.
Міхаліна і Стефаньо щойно вернули з церкви і аж налякалися, побачивши такого Михася.
— Що сталося, Михасю? бійся Бога! — заговорила жінка.
Михась присів на кріслі таки в шапці, згорбився. Не говорив нічого.
— Чи ви, тату, недужі? — питає Стефаньо.
— Сталося, чого я не предвидів — сказав старий.— Був би я не пхав своєї сивої голови на ганьбу...
І Михась розповів усьо до чиста. Міхаліні ішли мурашки поза спину.
— Чи юна одуріла?—обзивається Міхаліна.— Такої дурноти я по ній не надіялася...
(Продовження на наступній сторінці)