— Вона надто премудра! — обзивається Стефаньо, але я її цього не дарую... випарю, що попамятає мою руку... Дай, мамо, татові горівки напитися... воно скорше минеться. А бодай ти скисла, ти заволоко якась! От диви, яка пані з своїми "посадзками"... Колись кури будуть по них ходити... А бодай би ти щезла, ти малпо проклята!
Михась, вийшовши на двір, сів у ґанку на лавці.
— Ні, тату, ліпше ходити... Ходім до стайні, наша гніда має лошатко... ходіть!
Михась заспокоювався, горівка зробила своє. Він поглянув на Стефана і усміхнувся.
— Ти, мій соколику коханий! ти моя єдина надія... Михасеві станули сльози у очах.
Стефанко водно лепетав щось до батька, щоби його розважити, звернути увагу на щось другого.
Коли вернулися до хати, Михась зівсім отямився. Посідали до обіду. Ніхто вже не говорив про нинішну пригоду, бо Стефаньо все чимось заговорював. По обіді він порадив батькові лягти спати.
— Що тота шельма собі гадає? — сказав Стефаньо до матері.— Таж тато міг зараз минутися...
— Я вже сама не знаю, що на це казати... я сама тата намовила, щоби туди пішов...
— Але де той фартушкевич Юзик тоді блукав? Та як би так моя жінка тата зневажала, то я би її збив на квасне яблуко!
— Зачекаймо, може виясниться...
— Але я їй таки не подарую!
— Дай спокій, дитино! не роби вже більше пекла... і так його досить...
Коли Михась заснув, Міхаліна таки не втерпіла і пішла до Юзів.
Юзьо сидів як мертвий з заплаканими очима. Ванда сиділа в алькирі під вікном і читала якусь книжку.
Міхаліну аж за серце стиснуло, коли побачила, як Юзьо мучиться. Пішла зараз до алькиря.
— А! мама... цілую руки! — промовила Ванда, біжучи привітати її.
— Що ти наробила, Вандзю?
— Я?
— Ти не знаєш, кілько я мала труду, заки намовила і упросила його, що сюди прийшов, а ти всьо попсувала...
— Алеж, "мамочко"! то якесь непорозуміння... Я лише звернула татові увагу на болото на чоботі, а він погадав Бог зна що...
— Так ти його привітала!
— Ще не було часу привітати... Я гадала, що витре собі чоботи і вернеться...
— Він вже ніколи сюди не верне... Та ти могла його вбити...
— Щож я тому винна? Я не знала, що тут такі недоторкальські! — сказала Ванда і сіла знов на крісло.
— Ей, Вандзю! так ти далеко не зайдеш! — упоминала Міхаліна.
— Певно, що далі не зайду, як зайшла! — відрубала вже сердито Ванда і очі у неї заіскрились.
— Я рада була поєднати тата з вами, а ти стаєш окунем!
— Най вже буде, що я винна! Ну, най вже приходить сюди і з вилами і з гноєм, то йому ані слова не скажу...
— Більше він сюди не покажеться, але й мене не побачиш...
Ванда муркнула собі під носом: то обійдеться. Міхаліна виходила. Юзьо схопився і вибіг за нею до сіней.
— Мамо моя, мамо! не лишайте хоч ви мене! Дивіться, який я бідний... як тяжко мучуся...
Юзьо припав до грудей матері і розплакався. Плакали обоє...
— Запропастив ти, сину, свою долю...
— А хтож того надіявся? Я не розумію, що тій жінці сталося... чорт її підкусив...
— Я лиш не знаю, як тата придобрити. Він трохи не вмер, так його та зневага заболіла.
— Піду до батька і перепрошу, до ніг йому впаду...
— Лиш не нині, бо він направду готовий занедужати...
Юзьо відвів маму аж до Михасевого обійстя. Йому страх не хотілося розставатися з нею. По батьковім обійстю розглянувся тужливо, як по втраченім раю... Такі недавні часи, як туди ходив, і так йому було пильно звідси вирватись, аби попасти в пекло. І тепер не хотілося йому до того пекла вертатися...
— І то йно що три тижні по весіллю,— подумав Юзьо, усміхаючися крізь плач,— а що буде дальше?!
XX.
Хоч Ванда так болючо вразила Юзя, він не перестав її любити. Така горяча любов не дасться з серця викинути відразу. До того Ванда ще вміла солодкими словами Юзеву любов піддержувати. Тим гоїла йому рани. Він мав до неї великий жаль, але любив її однаково. Аби чоловіка цілком успокоїти, Вандзя обіцяла, що сама піде з ним до батька, упаде йому до ніг і перепросить. Того було Юзеві досить і з бючим серцем вижидав лише тої щасливої хвилі, коли з батьком поєднаються. Юзьо засліплений тою палкою любовю, простив жінці всьо, вважаючи свою гризоту за звичайну кару Божу, длятого, що пішов проти волі батька. Але гадав, що гріх свій вже спокутував, і тепер буде все гаразд, як лише перепросить батька. Однак Вандзя відкладала ті перепросини з дня на день, подаючи різні причини, котрі Юзьо серед таких поцілунків своєї гарної жінки уважав оправданими. На ділі-ж Вандзя хотіла зискати на часі. Що буде, то буде, все таки треба буде поєднатися з родичами, а поки що треба той час використати для себе, бо як чоловік попаде знов під вплив батька, то буде пропало.
Вандзя виєднувала у чоловіка одну уступку за другою. Юзьо мусів спровадити кухарку з міста, таку, що вміла і прасувати, аби Вандечка не смажилася при кухні і при залізку. Мусів приняти ще одного парубка, аби сам так тяжко не працював і більше пильнував жінки, бо їй самій нудно. Правда, що Ванда більше занималася читанням романів, ніж чоловіком, але все хотіла, щоби він був у хаті, аби могла кожньої хвилі подивитися на нього. Своєю дорогою — Юзьо заступав жінці покоївку і у хсім їй услугував... Не забувала Вандзя і о повозці, а що було вже неможливо удатись по раду до батька, то Юзьо мусів сам за нею шукати. Ціле заняття Вандзі було тілько, що прятания в покоях, підливання цвітів і укладання білля, що принесла кухарка. Вандзя перекладала його і сортувала що днини. Передягалася два рази на день, читала книжку і цілувала Юзя. Все проче здала на слуги. Від часу до часу жалувалася на біль голови, котрий мав походити від того гуку-пуку, що майстри чинили коло нової комори і коло будови третього покою.
Юзьо ломив руки в розпуці, бо бачив, що при такім господарстві жде його руїна. Вандзя бачила теж, що приходи з того поля, котре Юзьо посідав, на таке життя не вистарчуть, але не робила собі з того нічого, бо знала, що Юзьо по смерти батька дістане і грунту досить і кілька збанят сороківців.
Юзьо видав для Вандзі майже всю готівку, котру йому передав батько. Вандзя накупила стілько білля, що вистало би відразу на ціле життя для великого пана. Юзьо мусів все ходити в чистім ковнірни-ку і в маншетах, бо інакше Вандзя не дала супокою. Навіть тоді, як деколи їхав у поле, мусів припинати краватку. Розуміється, що і про свої сукні Вандзя не забула і що тижня справляла щось нового. Майже що четверга їздила до міста і тут ходила з Юзем, гарно одягненим, попід руку. Юзьо тепер не заходив ані під н-р 2 на горівку і бринздю, ані навіть до Брікнерки на кишку з капустою. Мусів їсти обід у Полякевича з панами. Навчився навіть по обіді довбати зуби так, як пани робили, і пити чорну каву.
— Годі тобі, мій писюнцю, бути простим шляхтичем. Ти з іншої глини і до чого другого призначений...
Юзьо хоч бачив, що зле робить, не мав сили здержатися на тій ховскій стежці, яка його вела неминучо в пропасть. Замкнув на все очі, відганяв від себе всі перестороги розуму і йшов дальше з Вандзею під руку. Держали його на тій дорозі давні спомини двірської щасливости... Вандзя вмовляла в нього, що по смерти батька куплять собі село, а до того о. Юліян певно причиниться. А мати село — то було для Юзя таке приманливе, як рай.
На всю ту Юзеву роботу, на ціле то безголовя пильно дивився Михась. Хоч ніхто не смів йому згадати про Юзя, аби не розгнівити до бішености, він все таки не спускав з Юзя ока. Було цілими годинами дивиться крізь вікно алькиря на Юзеве обійстя і то кулаками затискає, то плечима здвигає. Своїм практичним оком доглянув неодну неправильність, а тут не хотів до нічого мішатися. В Самборі довідався від знакомих жидів, як Юзьо поводиться, що робить і що їсть. Раз навіть будучи в місті сам побачив, як Юзьо вистроє-ний по паньски вів Вандзю під руку.
Одного разу заглянув Михась з свого укриття нову блищачу повозку на обійстю Юзя.
— Подуріли хіба, чи що? Таж тота шельма доведе його до торби! Ні, так годі! Гріх би мені був мовчати на таке безголовя... Під}' до неї і втну їй таке казання, що і її облизаний солодкий татунцьо такого не потрафить... Міхаліно, Міхаліно! ходи сюди! Дивися, чого тоті варіяти не роблять? Дурень! має трийцять моргів грунту і повозку купив, начеб який дідич... Далі зачне тую мавпу четвірнею возити...
— От, не одно я бачу,— каже Міхаліна, рада, що чоловік сам зачав о тім говорити, то буде могла виговоритись,— та що ми порадимо? Бідна наша дитина!
— Скажи радше: дурна наша дитина! Я не можу на то дивитися! Гріх би був не мішатися в таке. То свиньство, не господарство. Я зараз там піду...
— Лише, Михасю, не гризися тим і не бери собі до серця так, як першого разу, бо міг би розхоріти-ся або ще гірше.
— Тепер не бійся о мене! Минувшого разу я був з візитою... і для того мене поведення тої дурної пави так обійшло. Тепер я піду там не на празник... Мушу тому дурневі очі отворити, що коли так дальше дасть себе брати під ноги, то піде з торбою...
І Михась так, як стояв, пішов на обійстя Юзя. По сінех швендалися майстри...
— А що ви люде робите? — відізвався —Михась до них,— коєць на кури, чи хлів на безроги?
— Та де! то має бути покій...
— Ще їм того мало! — замуркотів Михась. Тепер не пішов до покою, лише звернувся до кухні.
Тут хотів прикликати Юзя, аби з ним розмовитися. Але замість Юзя застав у кухні Вандзю. Михась приступив відразу до діла.
— Чи ви люде подуріли, чи який вам чорт голови позавертав! Що ви вирабляєте?
— Що ж ми такого вирабляємо? — каже Вандзя.
— Як то що? Вам здається, що Пишнівці ваші? Та при такім марнотравстві то всьо проциндрите, що хоч з торбою йти...
— Як проциндримо, то своє!
— Овва! а богато ти свого принесла? Не бійся! на ті твої фаталашки ніхто не злакомиться... Впрочім мені до того нічо, але тут моя праця марно йде на такі витребеньки, що не варто й плюнути.
— Це не з вашої ласки, лише баронової.
— А баронова була би фігу лишила,, як би не я.
— Чогож хочете? — питає Вандзя люто.
— Того хочу, щоби ти мені дитини не мучила тай маєтку не тратила!
— Прошу мені в моїй хаті авантури не вирабляти!
— Твоя хата! а мав пес хату?
— Геть мені звідси! — кричала Вандзя.
— Ти дурна фриго! ти мене будеш виганяти з хати, котру я ставив? Я тут прийшов не до тебе, лиш до того дурня, аби йому отворити очі те безголовя...
— Марш! бо голову розібю! — і Вандзя вхопила за коцюбу та замахнулась на Михася.
— А ти суко! то ти мені грозиш?
Михась хопив миттю за коцюбу, зломив її як стеблину, коцюбу кинув в кут, а кусником держака замахнувся на невістку.
— Пожди шельмо! я тобі покажу, як батька зневажати...
Ванда поступалася в кут пищачи, начеб з неї хто шкіру дер. Але й справді мала чого кричати, бо поведения Михася не виглядало на жарти.
В тій хвилі надбіг засапаний Юзьо. Він почув аж до стодоли крик і прибіг в саму пору, коли батько йшов у шляхетський танець з Вандою. Юзьо хопив Михася за руку.
— Тату, не забувайтеся, що то моя хата а то моя жінка... бо щоби я не забувся...
Михась пристанув і обернувся до сина.
— Твоя хата?... Так, твоя. А знаєш, по що я сюди прийшов? По те, аби тебе остерегти перед пропастю, в котру тебе та чортиця тягне. Я хотів тебе своєю рукою піддержати. Ну, але це твоя хата і твоя жінка... В тій хаті то вільно батька коцюбою бити... Пропадай же ти з своєю хатою і своєю жінкою! бодай би я був тебе не знав... Виховався ти в чужім гнізді, тай це гніздо, котре тобі вистелила твоя жінка, для мене чуже... Не признавайся, що ти мій син, не хочу бути твоїм батьком... Тьфу!
І Михась вийшов сильно зворушений.
— Чуже гніздо, аж смердить, і більше не гляну на нього, так мені, Боже, допоможи!
Михась підніс пальці в гору, як до присяги, здій-мив шапку і перехрестився.