«У чужому гнізді» Андрій Чайковський

Читати онлайн історичний роман Андрія Чайковського «У чужому гнізді»

A- A+ A A1 A2 A3

— Нічого, ясна пані... То я прийшов сказати тим панам дзінь добрий, та просив їх, аби ранше вставали, браму на ніч замикали, знаряддя прятали, повозку заточили, де треба, нехай від роси не псується, аби тих тут гостий не пускали! — й Михась говорячи, показував бароновій на той нелад, який настав.

Баронова була рада, бо усміхнулася. Але вона аж тепер помітила, що Михась стоїть перед нею в полотняних штанах і пішла до покоїв.

Цілий двір ожив. Дівки фільварочні поспішали на обору зі скіпцями і з бочкою на молоко. Пастухи повипускали коний і пігнали на пашу, другі понесли коровам трави до подою. Кожне звивалося, як колісце в годиннику.

Баронова побачила крізь вікно невеличку Миха-севу шкапину, що спокійно скубала траву на газонті.

Стремена сідла теліпались і не дуже то від землі відставали. Баронова післала льокая Войцєха, щоби конюшний видав, для пана "ржонци" доброго коня з двірської стайні, під сідло.

Такий приказ поставив Михася високо в очах двірської служби. Це виглядало як би нагорода за те, що їх так дошкульно випарив... Двірня зміркувала, що цей неотесаний брус подобався бароновій, і длятого зараз покинула їх охота жалуватися.

Найбільше лютував Гоздецький, був це вихуха-ний панич, дворак з діда-прадіда, ходив усе в чистім півкошульку, знав надягати рукавички, умів залицятися до паннів креденсових та покоєвих і був любимцем всіх. Тепер зазнав такої болючої зневаги від неотесаного шляхотського бруса! Баронова про це знала і не зганила Михася хоч би одним словом. В першій хвилі хотів подякувати за службу, але розгадавсь інакше. Знаючи добре двірську дипльоматію, мав надію, що потрафить незадовго Михася вигризти. І ось тепер трафилась перша, добра нагода — Михася, неписьменного "шляхетку" осмішити.

Гоздецький, почувши приказ баронової, шепнув слово конюшному Мацєйові і той казав осідлати для Михася найбільшого дикуна, який находився в двірській стайні, неуїздженого Аполля. На тім коні ніхто не проїхав з цілими боками,— не усидить на ньому і Михась! Був це кінь спроваджений ще покійним бароном, англійської породи, високий як драбина. Коня вивели два форналі і ледве вдержали його в руках.

— Прошу пана ржонці сідати! — каже конюшний.

Михась поправив кашкет на голові, взяв запруту в зуби, підіймив полу довгої полотняної капоти, з тяжкою бідою підніс ногу до стремена — і вмить сидів уже на кульбаці.

Баронова побачила крізь вікно, котрого коня Михасеві вивели, догадалася хитрощів служби. їй стало лячно, щоби Михася кінь не вбив, бо де ж шляхтич невзвичаєний, потрафить їхати на такім расовім коні?

Хотіла післати Войцєха, аби дали іншого коня, але вже було за пізно.

Михась заложив другу ногу в стремена і крикнув І на форналів: "Пускай".

Аполльо стояв з разу як очарований. Не міг зміркувати такого зухвальства, щоби полотнянка на нім їхала. Тепер кинувся з усеї сили в бік. Але Михась навіть не хитався на сідлі. Кінь станув дуба. Михась попустив йому поводів і кінь потанцювавши кілька кроків на задних, станув знову четвірнею. Підкинув задом, а й це нічого не помогло. Тепер взявся за роботу Михась. Стиснув коня колінами що сили, поводи пустив цілком вільно і став його парити запрутою по обох боках з усеї сили. Кінь закричав, як безрога і пустився найбільшим гальопом. Михась не перестав бити. Кожний удар верболози, по делікатних блискучих товстих кінських удах, полишив болючі пасмуги набіглі кров’ю. Михась справив коня в браму і пустив в поле.

Увесь двір дивився на це диво. Виділа те й баронова і не могла натішитись. Михась сидів на коні як прирослий, і хоч в довгій полотняній капоті не виглядав по лицарськи, то все таки поводився, як вправний їздець.

— Коли його Аполльо не скинув, то вже йому й дідько нічого не зробить! — сказав конюшний Мацєй до двірських офіціялістів...— В тім шляхтичу сам чорт сидить...

Тимчасом Михась, погарцювавши по широких пишневецьких полях помежи полукіпки, вертався до двора. Аполльо ступав трапом, зігнувши шию і підбираючи високо передними ногами, начеб землі не доторкався. Весь в піні, аж білий. Піна відпадала від писка клубами. Михась станув перед газоном. Форналі прискочили, щоб взяти коня. Михась зіскочив жваво.

— Розсідлати, витерти соломою до сухого і осідлати знову... Поїдемо в поле!

За той час сонце підійшло високо. Коло брами збиралися люди на панщину. Михась вийшов до них.

— Чого так пізно? га?

— То бо, прошу пана ржонці — каже один старшій хлоп кляняючись низько — такий тут звичай... коли закликали, тоді ми йдемо.

— Тепер буде іншій звичай! Рано можна найбільше зробити і з колосся не сиплеться...

— Та бо то, прошу вельможного пана, буде нам кривда. День в день, так рано йти на панщину, то коли ж чоловік зробить, що для себе?

— А по кілько ви ґрунту маєте, що робите панщину цілий тиждень?

— Та так, як усюди: хто тридневий, а хто дводневий; більше як тридневий не має ніхто.

— То для чого ж робите по цілому тижневі?

— Бо так пани кажуть, а хлопська річ слухати...

— Тепер так не буде! Кожний буде відбувати панщину після грунту, але мусить робити як належиться. Відробиш своє, тоді до гори животом лежи...

Михась говорив так, що і атамани все чули, й відійшов до двора.

Хлопи не могли з дива вийти.

— Ей куме! чи це лиш правда? Може нам тепер трохи полекшає.

Льокай Войцєх вийшов і попросив пана ржояцу до креденсу на снідання.

Михась обтер полою піт з чола, вичистив ніс по шляхотськи, сплюнув і ввійшов до двора. Тут подали йому каву на панський лад в двох імбриках порцелянових. Була тут цукорниця з цукром, білий хліб, масло. Михась не знав, як до того братися. Поглянув у один імбрик, в другій... Войцех дивився на нього з милосердною усмішкою.

— То кава, прошу пана ржонци...

— Не хочу кави. Дай мені чарку горілки! Войцех отворив креденс, виймив фляшку та малесеньку чарочку і хотів наливати.

— Гов! чекай! З того наперстка будеш поїти воробців, а мені дай чарку більшу!

Войцех скривив губи і поставив на столі чарку від вина, та став наливати.

Михась випив та йно сплював, таки на восковану підлогу.

— А це що? тьфу! Для мене має бути горілка людська, не тота якась, що від неї вчорашнє до горла пхається... На завтра приладь мені нашої... — й став закусувати пшеничним хлібом.

Войцєх спрятав горілку до креденсу, та лиш головою покивав, начеб хотів сказати: Або ти хлопе, знаєш, що добре?..

По сніданні вийшов Михась на подвіря. Тут вже держали осідланого Аполля. Кінь стояв уже спокійно. Люди пішли з наставниками в поле на лан. Михась махнув за ними.

На всю ту роботу дивилася баронова крізь вікно й раділа, що такого енергічного чоловіка дістала. Михась імпонував їй своєю певністю у всьому. Нічого не лякався, нічим не бентежився. Станув відразу на становиську, яке йому вказала.

— Тепер вже буду мати спокій, бо тому чоловікові можна все повірити.

Двірня донесла зараз Яричовському, що сталося в дворі того рана і як Михась відбув свою інсталяцію. Дехто з двораків радий був з того, що зухвалий Гоздецький набрав такого почестного... Яричовський випитав про все подрібно, а особливо допитувався, чи баронова з такого Михасевого поведения рада, аби відтак знав, з яким лицем перед дідичкою стати. Зібрався зараз і пішов до двора. Баронова вийшла до него зараз.

— Пане Яричовський! сердечно тобі дякую. Та то золотий чоловік! Він один зможе завести в моїм маєтку лад...

— Дуже радію, що ясна пані моїм вибором і моїми скромними стараннями вдоволені... Я знав, кого маю ясній пані зарекомендувати...

— Тепер треба визначити Михасеві ґрунт і поставити будинки.

— Це вже моя річ. Грунт визначу в самій середині села, аби над всім мав око...

— Але з будовою буде клопіт...

— Найменшого! З неділі пішлемо трийцять форнальок до Підбужа за деревом і до тижня стануть будинки. Відтак баби виліплять за панщину і все буде гаразд.

— Отже ясна пані цілком вдоволені з того шляхтича?

— Цілком вдоволена, хоч не можу затаїти деяких його простацьких привичок...

— Якіж то, коли вільно спитати? Я гадаю що він від того відучиться.

— От, на приклад прошу собі уявити... При-їзджає нині рано до двора і суне вітатися зі мною в простих полотняних штанах... Мій ржонца не повинен так ходити...

— Правда, ясна пані, але він так привик з малку... впрочім я з ним об тім поговорю.

— Має він на собі й ще деякі смішності, задля котрих тратить повагу у служби... Нині рано дають йому каву, а він не знає, як до того братися, каже собі дати горілки. Войцєх дає йому лікеру, а він плює по підлозі і диспонує на завтра простої сивухи з коршми...

— Дарують ясна пані, але я в тім, на мою неміродайну гадку, не виджу нічого злого. Доки шляхтич не пє кави і лікеру, менше буде потребувати до життя... і йому буде ліпше і ясній пані... так я гадаю. Це йому вже полишім, яка горілка ліпше йому смакує, а оглади й поведення він сам научиться.

— Най буде твоя правда, пане Яричовський! А тепер займися ґрунтом і хатою для нього. Та не забудь написати письмо, що той ґрунт я увільняю від панщини і йому дарую...

— Цілую руці ясній пані!

Яричовський вийшов і трохи йому було жаль, що якось не міг повести розмови так, аби ще щось від баронової йому капнуло.

— Ет! буде час іншим разом... Ще би сказала, що я лакомий...

V.

(Продовження на наступній сторінці)