«У чужому гнізді» Андрій Чайковський

Читати онлайн історичний роман Андрія Чайковського «У чужому гнізді»

A- A+ A A1 A2 A3

Від того часу, як Михась обняв заряд, усе пішло іншим ладом. Усюди видно було взірцевий порядок,— ведений умілою твердою рукою.

В тих часах на більших двірських просторах ще не знали рільничих машин і господарили так само як менші хлібороби. Для Михася не було ніякої трудности, не було тяжко господарити на великих двірських ланах, коли мав подостатком робучого люду під руками. Жнива обробив Михась раньше, як другі сусідні двори, хоч і не позваляв силувати людей до більше днів, як мали фунту. Народ панщизняний був до Михася дуже приязний, за те, що не дав йому кривди робити. Без причини не позволив нікого пальцем доторкнутись, як то водилося до тепер. Одного разу випарив при всіх атамана, що вдарив палицею дівку при жниві за те, що присіла була витягнути з ноги колючку...

І з-за такого протеговання хлопів були на Михася жалоби перед бароновою. Михась виправдався таким аргументом:

— Прошу ясної пані подивитися, як йде робота тепер, а нагадати собі, як йшла перше, то й покажеться, чи я добре з хлопами поступаю...

— Твоя правда, панє Міхалє! Я з тебе цілком вдоволена.

Те задоволення показувала баронова Михасеві на кожному кроці.

Грамота на ґрунт для Михася була готова. Будинки росли ставлені за погоди. Баронова сама частенько наглядала будову, аби все йшло в лад, бо Михасеві при роботі ніяк було за тим ходити. Подарувала Михасеві дві тільні корови і пару гарних коний.

Поки що, Михась харчувався в дворі. На снідання пив чарку гострої горілки і закусував хлібом, на полуднє вивозив окремий післанець для пана "ржонци" обід з двірського стола. Михасеві така їда не йшла в смак. Одного разу приніс собі від мами здоровий, гарно випечений бохонець хліба.

— Войцєху! сховай то для мене до креденсу, бо з тих ваших питльованців хіба здохну... а на обід то укрій мені кусень того хліба і пришли зо дві кварти кислого молока... Панська їда дуже мене чогось в горлі скобоче... брр!

Войцєх не сказав на те нічого, лиш погадав собі: "На що хлопові зигарка?"

Двораки мали з того велику потіху і говорили зо три неділі про неокресаність "ржонци".

— Не диво, що він за хлопами так обстає,— каже Гоздецький,— або він що ліпшого від хлопа? Ех! як би я так його дістав на панщину під мою руку! Навчив би я його танцювати...

Другі, хоч притакували словам Гоздецького, в душі гадали собі: "Говориш так, бо ще спина не загоїлась..."

Михася пильнували на кожному кроці і про кожний його крок доносили бароновій. Котрий дворак йно що помітив, оповідав під секретом Гоздецькому, а сей через свою повіреницю, покоївку Маріянну, доносив пані.

— Не може бути, щоби той брус не крав! — говорили між собою двораки,— так він тільки пшениці на свому віку не видів, що тут в однім дні змолотиться...

— А як же йому це доказати?

— Він певно виносить в своїх широких ногавицях,— обізвався хтось.

— Впіймай його, то будеш хват!

Між двірнею не мав Михась ні одної прихильної душі. Всі уважали його приблудою, котрій властиве місце в стайні між форналями... Але коли на нічім не могли Михася зловити, старалися бодай осмішити його перед бароновою. Все, що лиш не панського на Михасю побачили, представляли бароновій. Михася показували по забавах у офіціялістів: як він ходить, як їсть, як ніс утирає... Братія двірська сміялася з того до розпуку.

До баронової донеслося також про це, що Михась не хоче їсти двірського обіду, а навіть хліб йому не смакує. їй було з того дуже маркотно.

Одної неділі, коли Михась прийшов з рапортом, заговорила до нього:

— Панє Міхалє! тобі бачу не смакує мій хліб... Я справді не знаю, що з тим робити...

Чекала, що він на те відповість.

— Прошу ясної пані ні раз тим не турбуватись... З голоду я не згину, а трудно призвичаїтися до панської страви, коли я її до тепер не вживав...

— Прошу ж тебе дуже, мій панє Міхалє, скажи, як маю зробити?

— Чи може ясна пані з моєї роботи не вдоволені? Я можу кожної хвилі уступитися.

— Який ж бо ти, панє Міхалє, невирозумілий!.. і горячо купаний! Мені лише жаль, що ти так тяжко працюєш, а не маєш що їсти...

— Коли хліб та вода, то нема голода, ясна пані. Я до того звик від дитини і великий виріс... з того я не занедужаю...

— А чим же ви шляхта живитесь?

— Чим? Борщем, капустою, кашею, варениками, молоком, сметаною, солониною, у кого є, а над все житним, жорняним хлібом...

— Ну, то і я так задиспоную... лише боюся, що двораки будуть сміятися з тебе.

— О! я би собі з того що робив... Вони й так вже собі багато з мене жартують, а я з того ні впрів ні змерз... Хіба би вже мірка нетерпеливости перебралася, тоді я за собою упімнуся.

— А тішишся дуже, панє Міхалє, що в осені спровадишся до своєї хати?

— То ще не знати, ясна пані, чи своя... Панська ласка на бистрім коні їздить...

Баронова запаленіла:

— Але що ти говориш? Хіба би я тобі відбірала то, що раз подарувала?

— Вибачте мені, ясна пані, що я так говорю просто з моста. Я собі простий шляхтич, неучений... я виджу що не в своїм гнізді сиджу. Я ясній пані дуже щирий, даю на те моє шляхотське слово. До роботи то я буду перший, бо я на се вродився, але до розмови такої я бігме не здалий і часом язик плетається, а часом бовтне таке, що самому відтак соромно... Вибачте мені, пані! Прошу зі мною говорити про господарство, то так!.. Але таких розмов, то я не втну...

Ті прості слова плили Михасеві щиро, з-під самого серця. Очі йому світилися, аж слезою зайшли, його молодецьке лице запаленіло, бо зміркував, що за грубо говорив і вразив паню.

Баронова могла з тих його слів і з виразу лиця пізнати, що має діло з людиною щирою, без лести, без облуди, що може на нього числити в найтяжчім горю, має на свої услуги людину просту, не попсовану лукавістю. Так до неї не говорив жаден двірський офіціяліст.

— Я на тебе не гніваюся, мій панє Міхалє. Знаю твою щирість і не забуду тобі того. Ти мене на ноги поставив, бо ті платні підлесники, вороги були б все моє добро запропастили...

Михась вийшов зворушений. Зайшов до двірської канцелярії на економівку. Двораки ще не надіялись його. З канцелярії виходив страшенний регіт.

Михась став під дверми і наслухував.

— А тепер покажу вам, як він їсть! — говорить один писар провентовий,— о!

— Ха-ха-ха! досконало панє Вінцентий! Як ти те все добре підглянув... Могли бисьте грати "тіятер", лише би вас в полотняну капоту перебрати...

— І в чоботи дьогтьом смаровані...

— І в кашкет засмальцований...

— І в валові штани... ха-ха-ха!

— А покажіть ще, як він носа утирає?

— А отак: пхень-пхе-е-ень!

— Знаменито! браво! ха-ха-ха!

Михась догадався, з кого сміються. Йому стало досадно, оглянувся і помітив на стіні в сінех нагайку.

Правою рукою здіймив нагайку, лівою отворив двері: Тут були всі офіціялісти. Сиділи, де хто міг, а Вінцентий стояв на середині і показував сміхотворства на кошт Михася. Коли репродукований оригінал появився несподівано на порозі, всі оторопіли.

— А тепер, панє Вінцентий,— промовив Михась — я вам покажу, як я б’ю... може також коли кого тим забавите...

З сими словами хопив пана Вінцентового своєю медвежою рукою за ліве крилце і став пражити нагайкою.

— Оттак я б’ю! ось як! ось як!

Вінцентий затяв зуби та йно сичав з болю! плакати стидно було. Офіціялісти хотіли виходити...

— Голя, панове! — крикнув Михась, скінчивши таку болючу операцію.— Зачекати! буде диспозиція на завтра! — і як би йно вернувся з весілля, став видавати офіціялістам приказ, що котрий має робити.

Тої днини стрінув Михась мандатора Яричовcького. Мандатор вже віддавна чатував на Михася, щоб йому переказати уваги і бажання баронової. Але Михась що днини в полі при роботі.

— Дзінь добрий, панє ржонцо! Прошу ласкаво не минати моїх низьких порогів... прошу до мене!

Було це якраз перед дверми мандаторівки, то й годі було відказатися.

Яричовський попросив Михася до покою, посадив на канапі і почастував як і першого разу довгою файкою, запаливши її власноручно.

— Як же там поводиться, панє Міхалє? Чував я, чував... взяли-сьте всіх в тверді карби... так їм треба, так їм треба! Все було розвезене як циганський батіг... А як баронова вдоволена! яка вдячна вам за то! Каже на вас все: "То мій щирий та вірний приятель... ніколи йому того не забуду..." Без вас були

би все розікрали, а баронова, бідна була би продала все та й з села втекла... А шкода би такої пані! Добра пані... неправдаж?

— Я не маю причини на неї нарікати, а до чого взявся, того й доконаю... на то моє шляхотське слово... Так довго хочу бути в дворі, поки-все не буде йти в ладі, як на шнурочку.

— А чому ж би ви мали потому покидати? Тепер найтяжче, а відтак, коли все устаткується, перемелеться, утреться, то не буде вам так важко.

— Пане сендзьо! Як би я був знав, що з тим тільки клопоту, я нізащо в світі був би того не приймався.

— Але, Богу дякувати, даєте собі раду знаменито...

— А скільки то упокорення і насмішок мусить чоловік витерпіти від тих дармоїдів двірських!.. Нині то вже мені так допекло, що аж мусів випарити одного...

— Котрого?

— А того панича Вінцентого. Прошу вас, пускає мене перед всіми на сміх!

(Продовження на наступній сторінці)