«У чужому гнізді» Андрій Чайковський

Читати онлайн історичний роман Андрія Чайковського «У чужому гнізді»

A- A+ A A1 A2 A3

Довго в ніч, сидів барон в своїм кабінеті і нараджувався з мандатором. Відтак писав.

Скоро засвитало, виправив довірочного свого чоловіка до Самбора до бецирку. Написав лист до крайсгавптмана, тай до свого коморника і домагався, щоби сейчас з’їхала комісія з військом. Представив в ярких красках шляхотську буту, котра не дасться зломити інакше, хіба силою. Цілий слідуючий день не видівся з жінкою і казав собі принести обід до своїх покоїв. Баронова не знала, що з собою робити. Догадувалася, що чоловік задумує щось недоброго, а не могла нічого вгадати.

Другої днини рано, заїхала на подвір’я повозка, а з неї сторчала урядова шапка. Комісар не вспів ще злізти з брички, аж тут перед брамою затарахкотів барабан і на подвір’я вмаршерувало трийцять жовнірів з офіциром.

Баронова, побачивши таке, заломила руки. Вона знала, що без проливу крови, тепер не обійдеться, бо шляхта не уступить перед ніякою силою.

І Закутянці догадалися, пощо прийшло військо,— пощо приїхала комісія. Заворушились, як бджоли. Кожний надягав чоботи, святочну капоту, бо перед комісією годі показатись як-будь. Нехай знають, що шляхта розуміється, яку кому честь віддати!

Зійшлися всі серед села. Були тут і старі, сиві діди, опираючись на палицях, були й здорові, сильні шляхтичі, були й парубки. Поміж всіма визначався Філіпко Гординський в своїй капоті, густо ззаду збираній, у високій шапці на завісах, і з спущеним вниз сивавим вусом, виглядав величаво. При ньому стояло двох плечистих його синів і двох зятів.

Почалась нарада.

— Таки ви, панє Філіпє, провинилися багато своєю добротою... Як би ми були тому кукурудзяному баронові полічили ребра, був би за комісією не посилав... Тепер видите, як нам відплатилася вигріта за пазухою гадина...

Філіпко зморщив чоло, насупив брови і дав рукою знак, що хоче говорити.

— Бог мені свідком, що я добре зробив. Як би я, панове браця, був позволив, лише раз барона ударити, були-бисьте його рознесли на шматки. А тоді що? Кримінал неминучий! А так ми собі поступили по шляхотськи, не зробили гріха, тай гордого панка упокорили...

— Правда, правда!

Тепер, панове браця, станьмо всі до комісії і виберім одного плєніпотента, щоби за нас говорив, бо так всім трудно...

— А кого ж би? Таки ви пане Філіпє, будьте нашим плєніпотентом!

— Чому я? Є тут старша шляхта від мене...

— Ні, ні, таки ви будьте! Тут треба доброї губи, щоби до комісаря стати...

— Ви будьте! ви! — закричала шляхта.

Філіпко уклонився громаді на знак, що вибір приймає.

В тій хвилі, над'їхав з двора ляндсдрагон на коні, приблизився до громади і сказав, що пан крайскомісар кличе людей до комісії на оболоння.

Шляхта рушила. Але один за другим виломив доброго кола і сховав під полу довгої капоти. Нехай не придається...

За шляхтою виринула ціла юрба шляхтянок, але вже узброєних в лопати та кочерги і що під руки попало. Йшли хильцем поміж верби так, що чоловіки їх не помітили.

Від двора над'їхав барон в повозі з комісарем. По боках повозки їхали два ляндсдрагони з витягненими шаблями. За ними машерувало військо з офіциром. Військо було в повній збруї, і чаках, що блищали бляшаними вірлами супроти сонця.

Коли приїхали на оболоння, застали тут цілу юрбу сивих капот. За ними стояли купою жінки узброєні в кочерги і лопати. Хоч як хотіли чоловіки нагнати їх до дому, жадна не вступилася.

— Як прийдеться гинути, то разом з вами!..

— Але ж, шляхтянки, майте розум! — уговорював Філіпко,— тут нікого різати не будуть... Мусить бути наша правда!

— Не будуть? А чого ж військо прийшло?

Комісар вискочив з повозки і став урочистим голосом говорити ломаною полыциною, чого сюда приїхав. Здивувався, що така юрба людей тут зійшлася... досить було би кількох плєніпотентів...

Шляхта вислухала уважно. Відтак Філіпко, уклонившись високою шапкою каже до комісаря:

— Плєніпотентом вибраний я, але панове браця мусять таки тут бути, аби чули, що я говорю...

— А я хтєла, аби вона пішла... марш!

— Скорше ти підеш марш, ніж ми! — загула шляхта.

Комісар запаленів і поглянув на військо, що стояло біля нього в двох лавах.

— Не робіть того, пане! — каже Філіпко.— Вони вас не з'їдять... ми вміємо власть пошанувати, але як їх роздрочите, то я за ніщо не ручу.

Розпочалась комісія. Комісар прочитав і пояснив людям, що пан барон Версайко виграв процес і комісія має йому віддати пасовиско в посідання.

— Ми пану баронові пасовиска не боронимо, але не позволимо, щоби він випасав оболоння чужими волами! Вирок той нас нічого не обходить і ми таки на те не пристанемо...

Підчас того, шляхта стала глотитися коло комісії. Між них вмішалися і баби з кочергами.

Переговори тревали далі. Комісар говорив своє, шляхта знову своє: не дамо та й не дамо! Комісар всердився і сказав до Філіпка:

— Ти глюпа хлопа!

В тій хвилі, сталася річ несподівана. Філіпкова сестра, шляхтянка висока як верба, з цілої сили тарахнула комісаря лопатою по голові...

Комісар, облитий кров’ю, впав на землю.

Офіцер скомандував: "стріляй!" Один вояк вистрілив у товпу.

Куля урвала вухо одній шляхтянці, прошибла руку одному шляхтичеві і поцілила в сам рот Яцевого Стефана. Стефан згинув на місці.

Справа сталася поважною.

Філіпко крикнув:

— Відібрати гвери!

Шляхта була так близько жовнірів, що вони ніяк не могли зробити ужитку з своєї збруї. Шляхта кинулась миттю на жовнірів і за кілька хвиль повідбирала всі гвери.

— Не вільно нікого бити! — кричав далі Філіпко.

Комісар лежав зімлілий на землі. Принесли води і стали його тверезити. Стефанова жінка кинулась з плачем над неживим чоловіком... Счинився страшенний зойк і плач. Ранені йойкали... Комісареві перев’язали голову... він стогнав тяженько. Посадили його до повозки побіч барона.

— Ей, баронє! то твоя заслуга! — каже Філіпко.— Уважай, щоби ти ще, чого гіршого не доробився. Ми вам життя врятували передвчера, а ви на нас військо спровадили?.. То не по шляхотськи! А кров того бідного чоловіка, що нізащо згинув, і плач вдови та сиріт... то буде на вашім сумлінню!

Тепер барон потерпав о свою шкіру, тож користаючи з заколоту казав їхати до двора.

Остались шляхта і безоружні жовнірі. Зроблено з верби ноші і понесли мертвого Степана в село. За ношами плачучи йшли жінки. Філіпко казав привести першого-ліпшого хлопа з возом, зложити гвери на віз і повезти до двора. За ним ішли вояки засоромлені, що так погано далися розоружити.

Філіпко остався позаду всіх. Підніс з землі лопату і ступав у село, важко думаючи. Що тепер робити, і як ліпше було зробити? Комісар його, шляхтича, обидив. Сестра унялася за ним трохи за горячо... Як би був не казав розброїти жовнірів, було би потекло богато невинної крови... Ет! якось я собі дам раду...

Ішов коротшою дорогою до двора. Виминув міст і пішов у бічну річку, що вливалася до Дністра. Води було тут не багато, лиш в однім місці була калабаня з зеленою смердячою водою.

Один з ляндсдрагонів, побачивши Філіпка самого, задумав штуку. "А як би так його тепер напасти, звязати та й поза річку до Самбора відставити?" Дорогу знав добре. Попід беріг ніхто його не побачить, а коли б шляхтич кричав, то можна йому рота заткати. Той плян дуже йому подобався. Стиснув коня острогами і почвалав прямо на Філіпка.

Філіпко був тоді над самою річкою, оглянувся і зараз доміркувався, чого він хоче. Встромив високу лопату в середину річки і одним скоком став на другім боці.

Ляндсдрагон потиснув коня, щоби перескочити калабаню.

— Чого тобі треба, чоловіче? — каже до нього Філіпко.

— Поддай се!

— Дай спокій небоже, бо згинеш! бігме згинеш! — а сам драпається на маленький пригірок, що сторчав над калабанею.

Ляндсдрагон потиснув коня до скоку. Кінь скочив — та в ту мить так дістав лопатою по лобі, що втратив силу розмаху і з їздцем упав хребтом в ба юру.

— Щось хотів, то маєш!

Філіпко попрямував до двора і заки ляндсдрагон видобув ся з болота, він вже був межи шляхтою.

Двірське подвір’я аж зароїлось від людей. На ганку сидів підв’язаний комісар. Паказалося, що не дуже був ранений, а більше приголомшений; йно шкіру мав протяту в однім місці. Тут велася горяча суперечка межи офіциром а комісарем. Один другому докоряв. Офіцир говорив, що не треба було шляхти зневажати; знову ж комісар закинув офіцирові, що за близько уставив своїх вояків.

Філіпко прислухувався пильно, хоч не розумів німецької мови. Відтак обізвався:

— От панове, біда й нам, біда й вам... Забили-сьте нашого брата, що Богу душу винен, а ми вам наробили сорому на цілий світ. Але погодімся! Дайте нам слово, що спокійно вийдете з села, а ми вам віддамо всі ті шпички — а решта всьо пропало!

Коли пояснили сю річ офіцирові, він чепився того пляну руками-ногами. Пристав і комісар. Вояки погощені в дворі відмашерували спокійно.

Баронова ходила, як на вуглях. їй страх жаль було убитого шляхтича. Тай барон був збентежений і мусів дати жінці слово, що вже ніколи шляхти не буде зачіпати.

(Продовження на наступній сторінці)