О. Юліян настроїв свою усмішку на зачудування.
— То, панє добродзєю, справа, над котрою треба застановитися... Передовсім буде це залежати від моєї дочки, котрій я полишаю зовсім свобідну волю...
— Панна Вандзя — перебив Юзьо — вже пристала і вона мене любить... А мене знаєте не від нині...
— Певно, що знаю з найліпшого боку, панє добродзєю... Вандо, Вандечко! ходи но сюди!
Вандзя станула в порозі.
— Любиш пана Юзефа?
Вандзя спустила очі в низ і гарно засоромилася.
— От, як то молоді ошукують старих... і десь там поза мої плечі змовляються... Почекай! — і о. Юліян, удаючи сердитого, взяв Ванду за руку, злучив її рукою Юзя і каже:
— На! Най вас Бог благословить: Я позваляю. Зі сторони моральної діло було покінчене, треба було його ще обговорити зі сторони маєткової.
— Ми повинні були від того зачати мій коханий Юзефє, що тепер маємо обговорити,— сказав о. Юліян.— По перше, не надійся від мене грошей, бо я їх не маю. Що нині може мати бідний піп на шляхетській парафії? Що іншого ваш піп, між хлопами, а що іншого я тут, де мушу все робити з приязні і за добре слово...
Юзьо хотів сказати, що у нього гроші не мають значіння, та о. Юліян говорив дальше:
— Дам виправу, як належиться і дещо на господарство, а більше нічого...
— Згода! — сказав Юзьо.
— По друге, чи ти певний, що твій тато тобі позволить?
— Не знаю, але буду просити. Скажу...
— Чекай, о тім ще поговоримо.
— По-перше: що з твоїм військом?
— То дрібниця! Тато гадають так зробити: купують для мене грунт, ставлять мені хату під окремим нумером, записують то на мене і будуть мене рекля-мувати.
— Добре, а чи то вже так уложене, чи ти собі лиш так думаєш?
— Вже уложене... вже й місце на хату визначене.
— То ще ліпше... Але треба тобі знати, що будучи малолітнім, не зможеш вести цілком самостійно господарства. Все тобі родич буде сидіти на карку і перебивати ваші пляни...
— Ну, то щож зробити, чекати ще чотири роки?
— То можна переробити,— сказав о. Юліян. Треба конечно намовляти тата, щоби тебе зробив повноліт-ним, ще заки довідається, що ти заручений з Вандою... Бо як би тато довідався о тім, ще заки ти малолітній, то певно не увільнить тебе зпід опіки...
Юзеві заімпонувала прозорість будучого тестя. Такого він би був ніколи не придумав — і для того рішився в усім його рад слухати. Дальше рішили, що Юзьо повинен як найрідше бувати в Чорнилині, щоби не звернути уваги других людий, які би доповіли Михасеві...
— Як поберетеся, тоді будете дивитись одно на друге ціле життя, а тепер треба пожертвуватись...
Коли Юзьо від'їхав до дому, о. Юліян, цілуючи Вандзю в чоло, каже;
— Вигралась доню, терно!
XVI
Михась ладився до реклямації сина.
Звіз матеріял на хату і будинки господарські, до будови спровадив майстрів Німців з Калинова. Трафилося також купити землю — і Михась випорпав з під печі одно збанятко з сороківцями. Землю записав Михась на Юзя у катастрі, бо тогді ще не було земельних книг. Михась казав ставити хату і будинки достоту такі, як були його, навіть такого розміру.
В будові хат богатшої шляхти пробивається консерватизм. Всюди однаковий своєрідний стиль, старий і нікому не приходить на гадку заводити якунебудь новість. Кожна така хата ріжниться від хати селянської лише тим, що має з переду ґанок та більші вікна, а на горі димар. З переду виглядає така хата з ґанком і великими вікнами по обох боках ґанку, симетрично. За те немає симетрії при задних дверох ґанку; по однім боці велике вікно від алькира, по другім боці мале, звичайно ократоване віконце від комори. Здалеку виглядає така хата, як лице чоловіка з підрізаним носом, та вибитим одним оком.
Таку самісіньку хату казав Михась ставити синові. Місце було вибране на Михасевім огороді понище, а хата Михасева стояла на горбку, то він міг із задних дверий видіти, що робилося на Юзевім обійстю.
Будова зачалася зараз з весною і йшла скоро, бо Михась не жалував грошей. На другий рік мав Юзьо ставитися до бранки і для того батько так спішився. Зараз по реклямації Юзьо мав зачати господа-рити по своїм, хоч усе ще під наглядом батька...
За той час Юзьо рідко коли заїжджав до своєї судженої в Чорнилині. Послухав ради о. Юліяна, хотяй йому з тим зле було — дуже тужив за своєю любкою.
Збудовану, виліплену і вибілену хату покищо замкнули, позабивавши вікна дошками.
Юзьо не зрадив перед ніким своєї любови. Навіть Міхалина нічого про те не знала... Половина Юзевих намірів здійснилася; треба було ще виєднати у батька повнолітність. Юзьо придумував над тим, якби підійти батька.
— Я би татові мав щось сказати,— заговорив він раз до Михася.— Мені мовили шляхтичі з Чорнилини, що я не можу розпочинати свого господарства, поки тато не зроблять мене повнолітним... Ну, але це буде тяжко...
— Чому так тяжко? — відповів Михась.— Як треба, то зробиться... А ти хотів би вийти з під моєї руки? Зле тобі?
— Мені зовсім добре, тілько усі кажуть, що так треба зробити, щоби не мати завязаних рук... Але нема що про це говорити, бо це має бути дуже трудно...
— Як треба, то нічого трудного нема! — Повторив батько.— Я над цим подумаю...
Юзеве бажання стати власновільним Михась приписував його власній амбіції, а що випробував, що Юзьо був добрий господар, статочний, не піяк, ані картяр, длятого не бачив у цьому ніякої небеспеки.
Юзьо заходився із своїм пляном коло матери.
— Знають мама, що як я нарік обійму своє господарство, хотівби пробувати торгівлі кіньми... невеличкої, оттак, як робить Шевко із Закуття. Осінню накупить хлопських хабет, зимою підгодує, а на весну бере гроші... То ліпший інтерес, чим на збіжу або сви-ньох.
— Можеби з того що було... ти добре розумієшся на коньох... Тільки, щоби не богато на раз...
— Та богато не мав би я навіть де подіти... Лиш одна перешкода заходить: я ще малолітний та ніхто не схоче зі мною заходити у жадні діла.
— Ну щож на це порадиш? Треба виждати на повні літа.
— Е, на це є спосіб, лише трудний, а може тато не схотять... Моглиби мене у суді зробити власновіль-ним...
— Та чому би тато не хотів? Я сама з ним про те поговорю.
І справді, ще того самого вечера говорила Міхаліна з чоловіком.
— Цікавий я,— сказав Михась,— чого йому так пильно з тим, чи лишень сама амбіція?
— Ні, він задумує провадити інтерес кіньми так, як Шевко... Сьогодні звірився мені із цим.
Михась призадумався.
— Знаєш, може би воно й добре було... От Шевко доробився на тім маєтку, і тепер мало що мені не дорів-нує... Але шельма той Юзик! Чому він мені цього не сказав?... Він до того буде добрий, бо ощадний і не піяк. Видно будуть з нього люди... На коньох розуміється добре; впрочім і я йому дещо пораджу... Може зробити гроші...
Другої днини поїхав Михась до суду і там поробив потрібні кроки, щоби Юзя зробити повнолітним. Прикликали Юзя і переконалися, що то чоловік розважний та доспілий. Не було перешкоди.
Тимчасом Михась подав о реклямацію сина. Мимо того Юзьо мусів ставитися під міру. Комісія не могла натішитись так гарно збудованим чоловіком, а Михась, сидючи при цій комісії не чувся з радости, що має такого гарного сина. Юзя записали до кінноти, бо самий до неї просився. Але реклямацію при-ймили, бо Михась виказався, що Юзьо господар на своїм грунті.
Коли Юзьо доніс о. Юліянові, що і ця перешкода вже усунена, старий аж поклепав його по плечі.
— Тепер можеш поговорити з татом і робім весілля... Про решту, що буде потрібно, я самий з паном Міхалом поговорю...
Однаково Юзьеві не без причини здавалося, що тепер приходить найважнійша перешкода. Нераз, він зачував, як батько бажав собі, щоби його невісткою була шляхтянка з доброго дому, котраб на усьому розумілася, та не цуралася ніякої роботи. Правда, що Вандзя також гербова шляхтянка, але усеж таки у чужому гнізді вихована... Будь що будь — треба було і ту перепону переломити.
Одного разу стояв Михась з Юзем на городі і приглядався, як до Юзевої хати прибивали майстри вікна.
— Ну, сину, уже і власну хату маєш; требаби тобі лише жінки...
— Я, тату, саме гадаю женитися...
— Добре маєш! Найліпше оженитися за молоду...
— Я хотів з татом про це говорити...
— Дуже добре, говорім! З кимже ти гадаєш женитися, чи ти вже вибрав, чи ні?
— Вже вибрав.
— От гаразд! Говори, котра... Певно мій син добрий смак має...
— Я беру панну Вандзю, дочку о. Юліяна Гримали Бичанського з Чорнилини Великої...
Юзьо виговорив ці слова одним духом, щоби придавити сильні удари серця.
Михась, почувши ці слова, опустив руки. Похитав головою і каже:
— То, сину, не для тебе пара. У нашому роді ще не було попадянки, а до того щей Ванди, і не буде!...
— Але прошу тата, вона така шляхтянка, якби й ми... гербу Гримала...
— Най вона собі гримає, як хоче, але моєю синовою вона не буде. Я там на її лєгітімацію не дивлюся, але то не нашого крою шляхта... Нехай би там і попадянка, але чорт з такими попадянками, що Бандами звуться... Ванда — то була якась княгиня польська, а наших, українських Вандів нема...
(Продовження на наступній сторінці)