Передовсім треба було гаразд зміркувати чи Юзьо справді до неї заїзджає. Тож при найблищій нагоді сховалася перед Юзем. До нього вийшла лише сестра і сказала, що Вандзі нема дома. Юзьо став ні в сих ні тих, засумувався і говорив мало, а незадовго пішов між шляхту.
Товариші знали, що Юзьо крутиться коло попівни і длятого на них забуває. Приняли його жартами.
— Щось ти, панє брацє, призабув на нас, старих товаришів...
— Тепер трохи більше роботи і часу не було,— відповів Юзьо,— а по такій їзді другий день утрачений...
— Але о плебанії не забуваєш! Го-го! знаємо ми... панна Вандзя в очко впала...
Юзьо почервонів як бурак.
— Що ви говорите, панове браця! Чи я так часто там буваю, чи що?
— Но, но, не відпирайся... ми тобі в дорогу заходити не будемо... Панна нічого... а чи ти думаєш на правду?
— А як би на-правду то що?
— Нічого, лиш мусиш викупитися, що береш нам панну з перед носа! — жартували товариші.
— Та що ви говорите? — або-ж то вона пішла би за мене?
Юзеві дуже подобалося таке говорения і в тій допер-ва хвилі прийшло йому на думку, чи не можна би з Вандою оженитися.
— Пійде, пійде, лиш бери... Але ми відтак не будемо мати інтересу ходити на пробоство.
— Стійте, лишиться ще друга...
— Кланяємось тобі за тоту другу... Вандзя то що іншого, а тамта неладна, дзюбата...
Юзьо, вертаючись до Пишневець, був в незвичайнім настрою душі. Таке з ним ще ніколи неводи-лося. Хібаж би так справді могло це бути, щоби Вандзя стала його жінкою?... Але чому її нині не було, коли знала, що він приїде? Хібаж це умисне?.. І чому він сам став якийсь, як би зварений, коли довідався, що Вандзі нема дома? Чогож його якось коло серця немило поскоботало?...— Такі питання снувалися одно за другим в Юзевій голові. Він тілько панночок бачив у своїм життю, тілько натанцювався, а ще ніколи не бувало з ним такого, як тепер. З Ван-дзею найлюбіще йому говорити, найскладніще танцювати... Юзьо почув, що любить Вандзю. Ну, а коли любить, то чомуж би не мав женитися з нею? Він нагадав собі свою вроду і випрямився на коні. Нагадав собі свій знатний маєток і прийшов до переконання, що і своєю вродою і своїм маєтком може сягнути по Вандзю, і вона не може йому відказати... Усміхався сам до себе любенько.— Гарна була жінка, аж завидувати будуть мені люди — закінчив він свої думки, коли віз див на подвіря
Поки що Юзьо не відкрив свойого почування нікому, навіть мамі не говорив ні слова. Залюблені мають однакову тактику: не признаватися перед ніким і укривати своє почування, але так нескладно що всі можуть його бачити, саме тоді, коли влюбленому здається, що ніхто не бачить. Воно виглядає достоту так, як той подорожний, що криючись перед розбійником, сховає в стирту сіна саму голову...
Юзеві було страх пильно покінчити діло та запевнити себе, і мурашки бігали йому поза спиною за кожним разом, коли нагадав, що в Чорнилині тілько молодих учених шляхтичів, а всі бувають на "плєбанії". Готов йому перший-ліпший хопити дівчину зперед носа... Потішався лиш тим, що коли доси ніхто того не зробив, то й тепер не зробить... Але ледве показалося таке ясне сонце на любовнім Юзьовім небі, як знов наступила чорна хмарка... "А може — думав він — длятого жаден з них не брав її, що вона не хоче шляхтича? Тоді і мене би не схотіла тим більше... Але чому б мене мала не схотіти?..."
Юзьо мучився такою непевністю цілий тиждень. Перші дні пробуджуючоїся любо ви — то так, як березнева погода: на переміну нудьга, смуток і рожева радість. Юзьо рішив скінчити діло зараз першої неділі. Вибрався вчасніше, ніж звичайно, а по дорозі укладав собі в голові, що і як буде говорити.
Цим разом застав Вандзю дома. Але вона була якась незвичайна — чогось засумована, мало говорила і відповідала лиш на запитання дуже коротко. Зате старий о. Юліян був дуже веселий, наговорив цілу копицю приказок і бавив гостя, як умів найліпше. Йому помагала молодша дочка; вона тріпоталась, сміялася, щебетала... Своєю дорогою, що то щебетання дзюбатої панни видалось Юзеві краканням ворони. Він страшно нетерпеливився, а далі таки не втерпів, щоб не спитати:
— Що вам нині такого, панно Вандзю, може не здужаєте?
— Я зовсім здорова... але кожний має в життю такі хвилі, що йому життя не миле...
Юзьо не питав більше і засумувався теж. Річ ясна, що о освідчинах не могло бути й мови, байдужність Вандзі віднимала у нього всю відвагу і помішала всі пляни... Зараз по вечері від'їхав. О. Юліян кілька разів зглядався значучо на дочку і не міг зрозуміти її поведення.
— Що ти, Вандзю, гедзишся і сама відтручуєш щастя, яке тобі доля в руки пхає?... Чекай, візьме тебе принц...
— Я на принца не чекаю, коли Юзьо має бути мій,— сказала дівчина, злобно усміхаючися.— Тато того не розуміють. Хіба хочете, щоб я йому кидалася на шию? Тоді певно утік би...
— Гм-гм! з тебе, бачу великий фільозоф... Тілько, щоби ти себе не перемудрила...
Кивав на неї пальцем.
Юзьо знов був сьогодня в розпуці. Йому, здавалося, що Вандзя відгадала його гадки і дає йому пізнати, щоби собі даремно не завертав голови... А вона така гарна, як той ангелі а така добра! Без неї мені життя нема... І знов почались в Юзевій душі березневі хвилі — раз шаруга така, що кости морозить, то знов ясне сонце показує своє усміхнене личко... "Ні, я її таки мушу взяти, щоб мав на колінах просити... Золоту корону на її голові покладу, сороківцями
Стежку ЇЙ ВИСТеЛЮ, І МУСИТЬ ПІТИ За мене... В ПОСЛІДт
нім разі треба звернутись о поміч до о. Юліяна. Він такий для мене добрий і певно мені поможе..."
Юзьо перемучився так аж дві неділі, бо якось не випадало що тижня шлятися до Чорнилини, аби часом не збудити підозріння у батька. З того боку він добачив найбільшу перешкоду...
На приходстві всі дивувалися, чому цеї неділі Юзьо не приїхав. О. Юліян вже трохи побоювався, чи може шляхтич не зразився байдужістю Вандзі... Але Вандзя була певна, що Юзьо ще верне. Як же би мав не вертати?... Вона при помочі батька обчислила, що Юзьо мати-ме до двайцять тисяч маєтку, а при її праці і ощадності можна вже бути панею... Вандзя вже уложила собі, які заведе у себе порядки. Мусить мати гарну повозку, восковану підлогу, а тоді і духу шляхотського в хаті не буде. Та бо то шляхта в тім Закуттю страх неотесана! навіть не можна йти в порівняння з шляхтою чорнилинською... Жаден з них не то, що нічого не вчився, але й не знає, що то хустка від носа...
Вандзине прочуття справдилося. На другу неділю Юзьо приїхав. У неї забило серце, коли побачила Юзевого гарного коня. Сьогодня рішила бути веселою, щоби Юзя осмілити. Привіталася з ним весело, подаючи йому руку. Юзеві розяснилося лице.
— Пан Юзеф не були ласкаві минувшої неділі...
— Хіба ви на мене ждали?
— Може хто ждав,—сказала Вандзя, понуривши очі в землю.
Були в кімнаті самі. Сестра пішла до кухні, а о. Юліян правив ще вечірню. Юзьо зміркував, що тепер найвідповідніша хвиля до приступу.
— Панно Вандзю! — промовив він.— Не повірите, як мені посліднього разу кривавилось серце, що ви були якісь такі... чи сумні, чи байдужі для мене...
— Чоловік не може бути все однаковий... всіляко буває. Але що вам так на тім залежить, чи я сумна, чи весела?
— О, мені дуже на тім залежить. Я би хотів, щоби ви були ціле життя такі веселі, як весняне сонечко, бо я вас, панно Вандзю, дуже люблю...
— Що ви говорите, панє Юзефє! ще хто почує... Як можна так з сироти насміватися?...
— Я щиро говорю, бігме! я вас дуже люблю і прошу о вашу руку... Панно Вандзю! не пожалуєте того. Я для вас нічого не пожалую, сороківцями вас обсиплю...
— І я вас люблю, пане Юзефє, і вірю вашому слову... Не знаю лише, що тато на це скаже...
Юзьо страх утішився!
— Я — каже — тата на колінах буду просити, аби нас не розлучав, бо без вас мені життя немиле...
Балакали так довгенько, сидячи біля себе, а Юзьо не випускав Вандзиної руки з своїх рук і заєдно цілував. Вандзя читала богато романів і знала, як залюб-лені поводяться з собою. Сестра, як навмисне не приходила до хати. О. Юліян вернув з церкви. Молодята не чули, коли він увійшов до свойого покою і передягався з реверенди в свій зеленкуватий сурдут. Глипнувши через двері на молодят, догадався, що діло покінчене. Аби їх не налякати, він насамперед закашляв здорово, заки увійшов туди. Молоді відсунулись від себе.
— Пана Юзефа коханого покорний слуга! Як ся маєте? Прецінь не забули на нас... Що то вам перешкодило попередньої неділі? чейже не недуга, не дай Боже... Як родичі добродії? Здорові?
— Дякую, здорові.
Тепер зявилася і сестра, несучи каву на таці з всі-ми приборами.
Юзьові кава сьогодня чомусь не йшла в смак. Щось його коло серця так скоботало, що аж кава видалась йому за нудка. Йому було й без того солодко. Він дивився заєдно в склянку не підводячи на нікого очей. Ждав лише, щоби поговорити з о. Юліяном на самоті, бо діло було доперва до половини скінчене. Гордий піп готов не позволити...
Скінчилася кава і Юзьо пішов з о. Юліяном до канцелярії на файку.
— Ну і щож там чувати, мій коханий панє Юзе-фє? — заговорив о. Юліян.
Юзьо рішився приступити відразу до діла. Коли раз відважився на одно, то чогож ставати в половині дороги?
— Ксєнже пробощу! — сказав Юзьо, цілуючи пухкеньку руку о. Юліяна,— я прошу о руку панни Ван-дзі і прошу мені тої ласки не відказати.
(Продовження на наступній сторінці)