Юзя усі полюбили відразу. Пішли гуртом по селу, заходили до шляхотських хат, де були дівчата. Відтак покликали музик. Юзьо танцював справно і дівчата за ним припадали. Але Юзя не дуже то манили шляхтянки, що кромі читання не уміли нічого більше, а про якусь огладу, як приміром у двірської еко-номівни, не було навіть і бесіди.
Вже було ген по півночі, як Юзьо вигулявшись доволі, вертав до дому. Пращаючися, запросив панів братів на слідуючу неділю до себе.
Юзьо вертаючи, був трохи зачемеричений, і став по полю блудити та не міг ніяк трафити на дорогу,
що вела до Чорнилини Малої. Але довго не міг пізнати, що блудить. Йому усе здавалося, що їде наперед, а він крутився у колесо по вузьких польських доріжках. Він трохи злякався і став шептати молитви. Йому нагадалося неодно, чого хлопцем наслухався від челяді. Але пригадав собі і спосіб, як боронитися від такої мани. Зліз з коня і держачись його за поводи, дав йому волю. Кінь схиляв голову до землі, став нюхати, а відтак повернувсь зовсім у противний бік, ніж Юзьо загадував їхати. Кінь від часу до часу схиляв голову до землі і ішов так, поки не показалися перші хати села. Тепер Юзьо пізнав уже дорогу, скочив на коня і почвалав до дому.
Уже зоріло, як Юзьо віх а в по подвіря. До нього прискочили два великі пси, що стояли на ланцюхах, а лише у ночі бігали по подвірю. Пси з разу лаяли, але скоро спізнали Юзя і стали леститись, підскакуючи до лиця, щоби конче поцілуватися на добрий-день... Юзьо розбудив наймита, віддав йому коня і пішов у хату.
Михась прокинувся:
— То ти, Юзю?
— Я.
— А деж ти до тепер пропадав.
— Я, тату, заблудив за Чорнилиною Малою.
— Ага, там коло цвинтаря... Воно правда, що там щось людий водить... Треба було коня самого пустити, то був би тебе випровадив...
— Яж так зробив, але таки добре наблукався, заки собі те нагадав...
— Ну, якже тебе приймали, у кого був?
— Насамперед заїхав я до Луця Качкеновича, що його смуком прозивають...
— Добрий шляхтич і богатий, лиш дуже скупий... А ще де?
11 воо-з 289
— Та водили мене кудись по хатах його сини, сам не знаю, куди...
— Богато ти видав?
— Ні крейцара. Не дали мені навіть шклянки пива заплатити...
— Видно, шляхта. А тобі треба було їх запросити сюди...
— Я, тату, запросив на другу неділю.
— Дуже добре! так, то по шляхотськи! У нас так: або не пий чужого, а як пєш один, то постав два, тоді тебе люди будуть мати за люди. Ну, йдиж тепер проспися, доки сам схочеш...
Юзьо довго не міг заснути. Снувалося йому по голові, то шляхта, то поля вкриті збіжжям, по котрих блудив, то здавалося йому, що ще їде на коні...
Михась приладився славно на приняття гостей, що обіцялися приїхати в неділю. Нехай знають, що Михась, хоч і не вчений, але вміє шляхотський гонор вшанувати і не почастує "смуком",— подумав Михась усміхаючись злобно маючи на приміті Луця Качкеновича...
Шляхта додержала слова. В неділю приїхало їх вісьмох на гарних конях. Люди ззиралися на них; здавалося, що то які кватирмахи їдуть...
Михась вийшов з Юзем на ґанок.
— Витайте, панове браця, витайте! Дуже ми гостям раді, просимо в хату!
Шляхта пізіскакувала з коней. Михасеві наймити позабирали коней і повели в стайню.
— Сеню! — кликнув Михась,— памятати о конях!.. А ми тут не дамо гостям з голоду загинути.
Михась став з гостями знакомитись, випитувався за батьків, котрих знав добре. З деякими почувався навіть свояком.
Шляхта застала в хаті таку гостину, якої не надіялася. Вони Юзя так не приймали.
— Лише вам музик не спроваджу, панове — сказав Михась,— бо у мене нема дівчат, а самі з собою танцювати не будете...
Але те, що Міхаліна на столі поклала, а Михась казав принести від Іцка, вистало і за музику... Відтак ходили по селу, заглядали в кожний кут, поки не прикликали знов до вечері. Стефаньо держався оподалік від тих гостей. Вони видалися йому за учені і старші від нього. Між ними він був би попихачем, то волів піти в село між своїх хлопських ровесників, а за те вони його у всім слухали.
Гості від'їхали вже пізно в ніч, під доброю охотою. Залунала селом пісня, аж люди з хат вибігали дивитися, що то за біда співає...
З того часу Юзьо бував часто в Чорнилині і тут познакомився майже зі всіми. Запросили його, розуміється, і на празник св. Покрови.
Юзьо і не стямився, як пішов з шляхтою до о. Юліяна.
— Ходи, брацє, там то забава, аж любо! — говорили до Юзя.
— Хібаж до вашого священника можна кожному приходити на празник?
— Можна, але лише шляхтичеві. То зовсім інший чоловік, ніж другі попи...
І Юзьо справді побачив в особі о. Юліяна незвичайного священника.
О. Юліян привитав його, як давного знакомого.
— Славний ваш рід, панє добродзєю, повний шляхетських чеснот... Ваш дід поляг від кулі за шля-хотське добро, а батько так великодушно помагав покійній баронові... Я все знаю, панє добродзєю, бо я не нинішний... Прошу, панє Юзефє, забавляйтеся з братьми-шляхтою, як у себе дома! А ось мої дочки... Вандзю! — звернувся до старшої,— новий наш, а дуже милий гість... пан Юзеф Тарасович.
її
291
Вандзя кивнула головою, начеб хотіла сказати: що мені там якогось Юзефа показуєш? — Але глипнула оком на такого бравого молодця, і мусіла до нього усміхнутися.
— Дуже я рада, що пізнала пана Юзефа...
О. Юліян ще не випускав свого гостя з під руки.
— Мусіло вам, пане Юзефє, бути дуже прикро по смерти баронової... Деж то з такого панства до рілі йти, під шляхотську стріху?..— Але то, панє добродзєю, також важна чеснота нашої шляхти, що не цурається плуга, батьківської рілі, а при тім знає пошанувати свій шляхотський гонор... У мене пане добродзєю, пів села по лаціні говорить, а всьо то моя заслуга... Я все кажу батькам: Давайте дітей учити, бо наука якраз для шляхтича... науки ніхто тобі не відбере...
Так балакав о. Юліян, поки не прийшли нові гості.
Забава йшла жваво. Молодіж танцювала, а між ними визначався Юзьо своєю складністю. Дочки господаря не могли начудуватися, що шляхтич танцює так гарно, як який панич. Дуже собі його подобали. Юзьо теж частенько кидав очком на панночок а особливо на старшу, Вандзю. Молодша була трохи дзюбата і не конче йому подобалася. За те старша, Вандзя, була собі чудо-дівчина. Струнка, чорнява, з ясним волоссям, з синіми очима і густими бровами. Усе чорне, кромі усточок а коралевих і білих, як сніг зубків.
Підчас забави глипнув Юзьо до другої кімнати. Там стояли старші шляхтичі коло округлого стола, а деякі сиділи і грали в карти. Юзьо приглянувся блище і не міг зміркувати ані самої гри, ані того множества грошей, що лежали купою на столі.
— Що це за гра? — питає одного шляхтича.
— То фербель... Не знаєте?
— Я перший раз бачу... у нас фербля не грають.
— Дуже приємна гра,— пояснив шляхтич,— не треба довго розмишляти... кинеш карти і загортай гроші.
— Але можна і скоро програти...
— Певно; воно в картах усе так.
Але Юзьо не мав охоти пробувати щастя в картах. Його манили танці і дівчата. Найбільше крутився коло дочок о. Юліяна, вибираючи до танцю то одну, то другу.
Коли Юзьо вертав до дому, о. Юліян не залишив просити його, щоби не забував на його шляхот-ський дім, і відвідував його, коли ласка. Юзьо кори-став з того запрошення і, коли лише був в Чорнили-ні, не поминув приходства і вступив бодай на часок. Але гостинний о. Юліян не скоро випускав свого гостя. Впрочім гість сам не рад був відходити, бо тут і приймали щиро, і міг всілячини наслухатися від говіркого господаря. До того і панночки були для нього дуже ласкаві. Жартували з ним, приговорювали та припрошували.
У Юзя заворушилося молоде серце. Сам не міг собі пояснити, для чого його сюди тягне і чому так тяжко приходиться звідсіля від'їздити... Дійшло до того, що Юзьо, не заглянувши навіть між шляхту, заїздив прямо на приходство і тут пересиджував до пізної ночі.
О. Юліян зміркував, що діялося в душі Юзя, і був з того радий. Він знав Юзів рід і умів оцінити, кілько Юзьо варт на гроші. Така партія видавалася йому дуже добра для Вандзі. Старий обчислив, що Вандзі ліпше вийти за Юзя, ніж за консиля-ра... Аби діло повести як слід, взяв він раз Вандзю на сповідь.
— Як тобі, Вандочко, подобається шляхтич?
— Гарний хлопець, нічого казати... І приятно з ним бавитися, танцює, як на шляхтича, не зле...
— І пішла би ти за нього?
— За нього піти? Най мене Бог боронить! Що би я на селі ціле життя робила? Що іншого поговорити з ним, забавитися, але віддаватися за капоту?.. Ніколи того не буде!
— Сама не знаєш, що говориш... Та капота золотом підбита... і будеш ціле життя панею.
— Не піду!
— Не будь дурна! — сказав о. Юліян вже сердито.— Хто тебе нині возьме, урядник чи дідич? і який урядник? Уважай, що тобі вже двайцять літ... далі-далі зачнеш старітися, а тут такий хороший хлопець, твій ровесник, пропадає за тобою...
— Та як пропадає? Що тато говорять?
— А я тобі кажу, що пропадає... інакше би сюди так часто не заїздив... Твоє діло лиш не пустити його від себе. Послухай мене старого, досвідченого батька, а будеш ціле життя панею...
Вандзя далася переконати і уложила собі плян, як має від тепер з Юзем поводитися.
(Продовження на наступній сторінці)