А надворі так гарно, так соненько світить — тільки піти та в холодку полежати, а ти сиди туї, в задушній хаті, та пильнуй того поганця, котрий повинен давно вже повиснути.
Сотник Задирака гнав зі Степанидою вихром туди, звідки доходила до них пісня. Врешті стрінули їх. Радощам не було кінця. Степанида розказувала Петрові, як вона побивалася за ним. їй здавалося, що вже ніколи більше не побачить свого Петруся. А яка доля ждала її у того харциза-Юди — хіба собі самій заподіяти смерть. Знову ж полковник дякував сотникові, що його освободив від мученичої смерті.
На хуторі Гниди, хоч він сам був в путах, все йшло своїм ладом. Здається, що його хуторяни не дуже тим журилися, що їх пан сотник попався. Вже те саме, що він з ними погано поводився, його зрада на полковнику дуже всіх вразила. Сердега полковник втікав перед москалями і до нього загостив, а він його зрадив і післав москалям... Вони тепер лише тим цікавилися, яку кару Задирака присудить Гниді. Але Задирака не спішився з судом. Перше треба поживитися та відпочити, а вже потім — суд. Сотник зміркував, що його козаки добралися би охотно до льоху Гниди та вицідили одну-другу бочку, тому зараз поставив сторожу, щоби ніхто й не наблизився до льоху з напитками. Сотник був певний, що москалі прийдуть виручати свого прихвосня, а коли б застали його людей п'яних — все пропало б.
Вже сонце зійшло далеко з неба, як сотник скликав козацький суд. Вибрано шістьох козаків із сотникових до того суду. Позасідали під розлогою липою за довгим столом. Сотник казав привести Гниду, якому розв'язали ноги.
— Ти знаєш, Никифоре Гнидо, чого ми від тебе хочемо? Ти хотів продати за юдин гріш товариша січового, козака, та його сина Петра найтяжчому їх ворогові на муки і смерть... Чим ти себе виправдаєш?
— Цариця прислала йому позолочувану бляшку з візерунком,— каже хтось іззаду,— то й хотів відслужитися за це...
— Давайте сюди ту бляшку,— каже сотник,— нехай побачимо, чого вона варта.
Метнулися зараз — і принесли із скрині ордера. Сотник узяв в руки; бляшка блискотіла до сонця. Сотник плюнув на неї і з погордою кинув нею Гниді прямо в лице:
— От дивіться, люди, за що теперішня козацька старшина славного колись Запорожжя продає свою честь і душу москалям... Кажи ж тепер, чим виправдаєш свій каїнівський злочин?
Гнида мовчав завзято, понизивши голову.
— Та чим тут виправдуватися? — каже один із суддів.— Тут лише нам сказати слово: нехай ця падлюка не дивиться на Боже сонце...
— А знаєш ти, Никифоре, яка кара написана тобі на основі нашого запорозького права? Ти зрадив товариша...
Аж тепер Гнида заговорив. Він став навколішки перед судом, бив себе в груди і цілував землю:
— Простіть мене, братіки,— я усе моє майно віддам на монастирі, і сам піду в монастир, відмолювати мої важкі гріхи.
— Ти, Гнидо,— більший падлюка, як ми гадали. Тепер, як ти в наших руках, то спідляєшся і просиш помилування? Пропадай, чортова личино! — крикнув один із суддів.— Я віддаю мій голос на те, щоби тебе живого в землю закопати, як наш закон велить.
Сотник приказав відвести в'язня набік, поки не прирадять, як його покарати.
— Най коротша дорога до пекла — повісити його,— каже один суддя.— Нам неможливо довше воловодитися з ним, бо йно не видно москалів. А тоді може собака відірватися з ланцюга і втекти.
— Згода, нехай буде: повісити.
— А я не так думаю,— каже сотник.— Це була б закоротка для нього смерть. Він мусить вмирати довше. Ви, товариші, забули, що у нас, запорожців, є ще одна кара за такий злочин,— а то вбити киями... при стовпі.
— От добре, що нагадали. Аж гидь було б доброму козакові закладати петлю на шию такому падлюці.
— Що з майном його зробимо? Заберемо собі — так нас окричать розбишаками. Найкраще буде, коли його майно роздамо поміж посполитих того села. Вони придбали йому це майно, нехай же ним поділяться.
Зараз привели Гниду.
— Послухай, Никифоре Гнидо, козацького присуду,— каже гробовим голосом Задирака.— Тебе присудили на кару смерті під киями при стовпі, а твоє майно заберуть посполиті з твого села. Коли в тебе є душа — молись і кайся. Дивися: коли сонце сховається за це дерево — розпічнеться з тобою розправа.
— Я хочу попа, щоби висповідатися,— каже Гнида.
— Шкода, що ти раньше про це не подумав, а то у тебе в селі і церкви немає. Звідкіля ж узяти тобі попа? Вибачай, цим разом буде без попа. Ти, небоже, хитрий з біса, і хочеш проволікти час — а, може, з'являться твої приятелі і тебе визволять? Ні, серце, з того нічого не вийде; молися сам і не втрачай часу.
Тим часом козаки закопували здоровий стовп у землю. Сотник дивився пильно, як тінь заходила за дерево. Гнида стояв навколішках і молився.
— Вже пора! — кликнув сотник.
Привели Гниду під стовп і зняли з нього сорочку та прив'язали до стовпа. Принесли в'язанку здорових прутів верболози.
— Бийте, козаки, цю собаку та не жалуйте, лише щадіть голову.
Розпочалася страшна козацька екзекуція. Тут не було помилування, бо присуд був: бити аж до смерті. Така була найстрашніша кара на Запорожжю за зраду товариша... Та не лише посторонні козаки брали за палиці, але й свої посполиті не подарували йому і били, може, ще завзятіше, ніж посторонні. Удари сипалися на нього повільно. Він кричав, а далі і сили не стало кричати, поки не сконав під ударами...
— Котюзі — по заслузі,— каже сотник.— А тепер виволочіть це стерво далеко за село вовкам на жир...
А повертаючися до Кандиби:
— Наша робота зроблена лиш до половини. Ще будемо мати справу з москалями.
— Та, може би, тому вже дати спокій,— каже Кандиба.— Уся моя сила знівечилася. Я так радо хотів би дібратися до якого спокійного місця і спочити.
— Слухай, брате,— каже сотник.— Поки по запорозькій землі москалі швендяються, немає козакові спокійного місця, де спочив би,— хіба в могилі. Ми — скитальці, нас гонять з місця на місце, мов диких судаків. Та поки не винищать нас усіх, то й ми ще не одного москаля пішлемо чортові в зуби. Замирення між нами немає. Краще нам миритися з бісурменом, як з тим хрещеним православним, що не вірить в Христа і не гадає жити по-християнськи.
— Гей, осаули! — крикнув сотник з ґанку,— розіслати стежі і берегтись. Взяти до помочі і тутешніх козаків — вони, либонь, не дуже-то плачуть за своїм сотником. Я тепер трішки спочину,— каже до Кандиби,— бо вже три ночі не спав, а може, й нині прийдеться не спати.
Сотник пішов у сусідню кімнату і зараз заснув. Але на хуторі не спали. Осаули пильнували добре, щоби воріг не підкрався непомітно. Старий Кандиба і Петро сиділи разом, і сон їх не брався.
— Що ж нам далі робити, Петре? Я вже так охляв — так прибила мене зрада Гниди, що я ні до чого. Моя воля охляла зовсім... Ей, якби то мені вернулися літа молодії!
— Що ж, тату,— кожному так буде, хто на світ родився. Тепер ми під рукою нашого спасителя сотника. Його б спарувати з моїм тестем Жуком. Коли б таких більше, то ми сьогодні не скиталися би.
— Мені здається, Петре, що наш отаман робить трохи необережно, що так довіряє тутешнім козакам. Хто його знає, який то народ і що задумує? Через те мене сон не береться. Сказати б це сотникові...
— Ні, тату,— нехай сотник спить, а я скажу його осаулі.
Петро зараз вийшов і став шукати за осаулом, котрий лежав в траві і пикав свою носогрійку.
— Чи це ти, Петре? Я тебе пізнав зараз по ходу. А знаєш ти наш оклик на сьогодні?
— Не знаю.
— Так йди в хату і не виходь більше, бо мої люди мають приказ не церемонитися з тими, що не знають нашого кличу...
Відтак шепотом:
— Тут — чужі люди, і хтозна, що вони задумують.
Петро зрозумів, що тут і без його уваги бережуться добре. Пішов у хату і заспокоїв батька. Зараз полягали спати.
Та не довго це тривало. Перед хатою зробився рух. Хтось приїхав і розмовляв з кимось стиха, потім пішов у сіни і застукав легко до дверей сотника. Петро став під двері і насторожив уха.
— Наші стежі помітили москалів. Прокіп прослідив, що їх доволі багато,— може, буде і півполку. їдуть обережно й тихо. Хотять, либонь, підійти нас над раном.
— Ну, добре. Приклич мені ще й Терешка. Ми потолкуємо, що нам робити.
В цю хвилю вийшов з кімнати Петро:
— Не забувайте й за мене, пане сотнику,— я теж не послідній козак.
-=— Буде нам усім доволі роботи, як Москва нагряне на нас.
Нарада тривала коротко. На хуторі остане п'ятдесят козаків пильнуватися перед тутешніми, а решта — в поле, назустріч москалям.
Стояла надворі глуха ніч. Небо зайшло мрякою. Усюди царила тишина, замовкла й нічна птиця.
Козаки йшли дуже обережно, піславши передом стежу з найпроворніших. За ними їхали довгою лавою мушкетники, а з самого заду йшла запасна частина, яка мала б піти на підмогу, де показалася би потреба.
(Продовження на наступній сторінці)