Стежі почули в степу гамір. Чути було й тупіт коней, а далі і брязкіт зброї. Соколине козацьке око побачило в тумані обриси людей і коней, що виставали з трави. Стежі зараз завернули до своїх — і почувся на цілій лінії голос перепелиці. Козаки стояли з рушницями наготове Припустили ворога на малу віддаль — і тоді гримнули з усіх рушниць. Москалі не сподівалися того. Перша лава в більшій частині попадала з коней. Тоді почулася у москалів різка команда — і драгуни грянули на козацьку лаву.
Розпочалася страшна рукопашна боротьба. Москалів було удвоє більше, як козаків. Сотник, старий січовий дід і Петро ганяли з місця на місце і підбадьорювали своїх до бою. Але москалі стали їх перемагати. Сотник побачив, що цим разом йому не вдасться, готовився полягти, але не даром продасть своє життя.
Та ось відразу москалі заметушилися. Одна частина повернулася назад. Сотник дивувався, бо він на зади не посилав нікого. Та в той момент почувся бойовий козацький оклик позаду москалів: "Бий та ріж чортових синів!" Ніхто не знав, звідки наспіла їм в саму пору поміч. Видно, що це були теж якісь козаки. Тепер сотникові козаки підбадьорилися, почуваючи за собою підмогу. Вони вдарили на проріджені московські лави... Вже стало світати, а рукопашний бій тривав далі. Брязкіт шабель, стогони, поклики команди зливалися в одну хаотичну цілість.
Частина москалів позлазила з коней і станула чотирибоками з готовими до стрілу мушкетами. Коні взяли в середину. Годі було до них підступити. Хіба ж їх держати в облозі, аж здадуться?
Петро кинувся між козаків:
— Хлопці! Хто йде за мною? Треба москалів розбити і не дати засоромитися перед тою наволоччю, що ми їх боїмося.
Зараз прийшов гурток удальців до Петра.
Тим часом козаки — ті, що прийшли з сотником, і ті, невідомі, що прийшли в саму пору з підмогою,— стояли від московських чотирибоків на віддаль мушкетного стрілу. Москалі стояли гордо з мушкетами, готовими до стрілу. Сотник не рішився, що робити. Під'їхав до нього Петро:
— Я їх візьму приступом, вже і хлопців-добровольців собі дібрав.
Сотник хитав головою, придивляючися чотирибокам:
— Краще буде їх так передержати, поки не знеможуться і не зголодніють. При приступі прийдеться втеряти багато народу.
— А за той час прийде їм підмога, і тоді буде з нами зле. Дивись, сотнику, як по-дурному вони поставилися. Ми під Очаковом розбивали так чотирибоки турецьких яничарів. Тут буде легша справа. Вони стоять заблизько себе, і ті, що стоять до себе у двох чотирибоках лицем, не зможуть стріляти — хіба самі в себе... Треба лиш вибрати місце, котрі чотирибоки найближче себе.
Петро вибрав таке місце та навчив своїх людей, що їм робити. Виїхав наперед і дав шаблею знак. Рушили скоком — що здавалося, що коні не досягають землі ногами. Козаки поприлягали до шиї коней...
Москалі ждали на команду. Коли козаки при-близилися до них — грянула на них мушкетна сальва з усіх мушкетів. Багато козаків попадало на землю, багато покалічило коней, котрі кричали так жалібно, що серце розривалося. Але це не здержало козаків, а москалі не мали вже часу другий раз лаштувати мушкетів. Козаки вгналися в середню вулицю між два чотирикутники. Розділилися зараз на два боки і вскочили всередину. Налякані коні великим криком і громадними стрілами стали рватися, мов бішені, і допомогли козакам зробити між москалями неабиякий нелад.
Як побачив це сотник, рушив зараз зі своїми Петрові на підмогу. Розбивали один чотирибік за другим — аж розбили москалів дорешти. Тепер довідався сотник, хто то їм так гарно і в саму пору допоміг. Місцеві козаки, як побачили, що сотник вийшов на стрічу москалям, зібралися за селом і вирішили піти козацтву на підмогу. Вони знали добре, ще з боїв з татарами, що воріг, який напирає, дуже бентежиться і тратить увесь розгін, коли йому в часі наступу хтось несподівано скочить на спину. Вони, вийшовши з села, обійшли великим колесом, пропустили побіч себе серед нічної пітьми москалів і полишилися позаду до слушного моменту. І якраз тоді, як козакам ставала прикра година, вони зайшли іззаду і вдарили з усієї сили. Сотник сердечно дякував несподіваним союзникам.
Козаки стали порядкуватися. Позбирали вбитих товаришів і поховали їх в одній, спільній ямі по-козацькому звичаю, (зі) спільною молитвою і мушкетними стрілами. Між ними поховали і бравого козака, десятника Прокопа Чмелика, за котрим усі дуже жалували. На висипаній могилі поставили високого хреста.
Сотник, перепитуючи бранців, довідався, що не ціла команда вийшла з обозу,— ще найменше одна третина там остала. Сотникові прийшла охота ще раз попробувати щастя і звести цю команду.
Кандиба відраджував усіма силами:
— Не може бути, щоб ця якась команда стояла обозом на запорозькій землі. Вона, певно, ще на гетьманській території, і нам туди не вільно заходити, бо скажуть потім, що ми переступили межу.
— Хоч би і так,— каже сотник,— то я таки покористуюся цею нагодою. А чи за мною буде один московський гріх більше, чи менше, то не важне. Вже за те саме, що я дотепер зробив, мені принаймні шибениця у москалів писана. Ти, пане-брате,— каже до Кан-диби,— остань тут, бо ти справді знеможений, але я піду і свого доконаю.
— Товаришу,— каже Кандиба,— нам треба на Січ поспішати,— може, ми ще що врятуємо...
— Наспіємо, наспіємо; а за один день багато московських голів можна відрубати та кілька душ Люциперові післати на ралець,— каже дід Голота, що прислухувався цій розмові.
Сотник післав в степ за обозом і казав його сюди привезти.
Відпочивши, вибрався з козаками під ніч на нове діло, а полковник остався на хуторі. Йому було призначено розділ Гнидового майна між місцевих людей, щоби кожному дісталося по правді. Ця праця забрала багато часу, бо і худобою, вівцями та кіньми треба було всіх обділити по рівній частині. За той час вернувся сотник з походу, який повівся знаменито, з чого сотник був дуже радий. На радощах обіцяв старому Кан-дибі, що вже прямо підуть на Січ,— хіба би їм Москва влізла в дорогу.
XVI. КОНАННЯ
Ріжну долю переживало запорозьке січове товариство за час свого життя. Мало воно світлі, славні хвилі і доби, про які гомоніла слава в християнському світі, а великий жах — у мусульманському. Мало воно і хвилі занепаду — що, здавалося, остання година йому вибила, що козацтво навіки пропало, що ніколи не підніметься, бо його вже знищено до коріння. А все ж таки воно оживало знову, і з козацького здорового коріння виростали нові вітки, нове галуззя, нове могутнє дерево, котре оберігало християнський світ перед магометанським заливом, а український народ і його прадідну церкву — від загибелі.
Тепер наспіла найбільша небезпека, справжня загибель. Чого не міг доконати мусульманський світ усіма силами, це мала доконати християнська православна Москва. У тріумфальнім поході до великодержавності стануло Запорожжя московським царям півперек дороги.
Теперішня небезпека була для Запорожжя тим більша, що його сила вже пережилася, зледащіла і охляла. Минулося давнє козацьке завзяття, вперта охота до життя,— замість того у запорозьких верхах запанувало бажання спокійного життя, вигоди, спокою та багатства. Лишилося сіре поспільство, ті сіроманці, котрі без доброго проводу не вміли собі порадити.
Сотник Максим Задирака приїздив не раз на Січ, мов син до любої матері, щоби нагадати свої дитячі літа, стареньку бадьору матусю повеселити. Тепер під'їздив до тої самої Січі, як до матері, якій виходу немає. Приїхав, щоби її востаннє попрощати та вже й на похороні лишитися.
Приїздив тепер до неї як побідник, що понівечив стільки ворогів,— приїздив на чолі чотирьох сотень добірного козацтва, а одначе не міг здержати гарячої сльози, що з очей плила на вид бані Святопокровської церкви на Січі.
— Коли б стільки людей привели із кожної оселі на запорозьких землях, то, може, і ми інакше стояли би.
— Нам треба поперед усього роздивитися, який дух тепер є на Запорожжю і чи є там з ким говорити.
— Мені би вишукати Жука. Від нього довідаюся. Як лиш там прийдемо, я його відшукаю.
— Ні, Петре, ми там поки що не поїдемо з військом. Воно остане тут табором — харчів у нас доволі,— ми поїдемо лиш оба.
І зараз ціла валка припинилася; визначено місце на обоз, уставлено вози в чотирибік і порозпинано шатра. Потім сотник Задирака і Петро посідали на коні і поїхали у Січ. А як переїздили попри "новосіченський ретрашмент" , Задирака каже:
— Скажи мені, Петре, чи в давнину було б січове товариство дозволило, щоби Москва всадила Січі такого чиряка на шию?
— Це гніздо хотіли запорожці зараз розкинути, але тодішній кошовий Іван Малашевич уговорив козацтво, щоби того не робили та щоби з москалями поводитися обережно, бо з того може вийти для козацтва велика біда. І козацтво послухалося.
— А чи може з того вийти більша біда, як тепер є? — каже сотник.— Це була одна з тих петель, які нам Москва заселила на руки та ноги, і тепер ми зв'язані по руках і ногах. Нам лише тоді розв'язувано пута, коли треба було воювати з турками та татарами, а тепер, як нас вже не треба, можемо собі і в путах полежати...
(Продовження на наступній сторінці)