та хотів далі виводити свої жалі та висказувати думки, але Петро трутив його під столом ногою, щоби не дуже-то виявляв свою душу перед чужим чоловіком. Петро, що побував між ріжними людьми, знався краще на них, як добросердий Кандиба, у котрого душа була відкрита для кожного, мов книжка. У нього що на душі — те й на язиці.
Петрові не злюбився Гнида від першого погляду ще на раді старшин в Самарі. Щось відпихало від нього, не довіряв йому. Кандиба урвав на слові.
Тепер заговорив Гнида:
— Гарний у вас чура, далебі... За такого чуру дав би пару гарних коней. Коли хочете, зробимо заміну...
Гнида вдарив Кандибу по-приятельськи по плечу... Петро скипів і почервонів на лиці. Той поганець так зневажливо говорив про його дружину.
— Вибачайте, пане сотнику, але ми — ні москалі, ні татари, щоб людьми торгувати...
— Дам чотири коні та ще й п'ятдесят дукатів... Тепер старий батько мусив гамувати сина, бачачи, як він порушився і піймав рукою за те місце, де була шабля.
— Дозволь нам, наш пане господарю, вказати місце на відпочинок, бо ми всі дуже потомлені...
Гнида плеснув в долоні, як роблять великі пани,— зараз з'явився козачок і станув біля порога.
— Наших любих гостей примістити в середній кімнаті, коней — у стайні, а козаків — у стодолі. Щоб нікому нічого не бракувало — відповідаєш за це...
Кандиби зараз устали і пішли за козачком. Кімната, в яку козачок привів їх, була дуже привітна, але Петро зараз завважив, що вікно — за міцною залізною решіткою. Ще раз вийшов Петро до козаків.
Тут сказав йому Терешко, що їх гарно нагодували і примістили, коням теж немає кривди.
Першу ніч спали гарно, і Марті значно полегшало. Значиться, коли б ще один день, то вже можна би їхати далі. Гнида виявляв свою радість, що Бог послав йому таких славних гостей, і ніяк не хотів їх пустити. Не жалував для них нічого. Але коли Марті полегшало зовсім, полковник наважився їхати. Гнида все ще задержував, але Кандиба й чути не хотів, щоби тут довше засиджуватися. Нарешті Гнида каже:
— Ні, небоже, не поїдеш ні ти, ні твої люди. Останеш у мене, докіль я схочу...
— Ей, товаришу,— каже старий Кандиба,— силувана гостя чорта варта,— я таки мушу їхати...
Це було говорено в кімнаті, де приміщено гостей.
Останніх слів Гнида, либонь, не дослухався, бо зараз вийшов, оставляючи їх самих. Старий Кандиба хотів вийти за ним, та побачив, що двері від сіней замкнені на ключ... Петро скипів, підійшов до дверей і став ними термосити.
— Що за чортова личина сміє нас в'язнити та замикати! Зараз одчиняй! — і став бити кулаками й чоботами до дверей, аж хата дрижала.
— Сиди тихо,— каже голос із сіней,— бо нічого не вдієш. А коли б ти і виважив двері, то тут зараз стоїть вартовий — чого доброго і стрельнути може.
— Ось, як чортові сини у засідку нас піймали,— каже з досадою Петро.— Кажи тому чортовому синові Гниді, щоби сюди прийшов, я хочу з ним на розум поговорити.
Полковник заспокоював сина:
— То, певно, якийсь жарт сотника — він все такий був. Усе виясниться. Це ж неможливо, щоби він в'язнив вольних козаків-товаришів, що йому в нічім не провинилися, як злочинців, та ще до того своїх гостей...
Почулися в сінях якісь кроки, хтось прийшов і говорив стиха з другим. Потім прийшов хтось під двері і заговорив:
— Чого мене кликали?
— Чи це ти, сотнику?
— Певно, що ніхто інший. Чого тобі треба?
— Перестань жартувати, товаришу, і прикажи відомкнути двері. Зрозумій, що нам довше тут не можна оставати.
— Мені не в голові жарти,— каже Гнида,— але я вас не можу випустити, і я радий, що вас маю в руках. Та ви довго не будете сидіти. Найдалі позавтра прийде московська команда з найближчої станиці і забере вас... Ви — бунтарі, і через вас Запорожжя не може заспокоїтися. Всі знають те добре, що з Самари виходять усі бунти, з хутора Кандиби.
— Не жартуй, товаришу,— каже поважно старий Кандиба,— такі жарти не смачні...
— Я вже тобі казав, що не жартую. Полковник так задеревів, що не міг слова промовити. Петро страшно розлютився:
— Ти, Юдо собачий! Ти піймав брата зрадою і продаєш катові?.. Знаєш, яка на Запорожжю кара за зраду товариша... Вона не мине тебе...
— Але ти того не будеш бачити... Хе, хе, хе! Найдалі позавтра повезуть вас царські люди далеко на північ — там прохолодиться ваш бунтарський жар, поки знову не стане гарячо під кнутом... хе, хе, хе. Вас не можна довго на Запорожжю держати...
— Прокляття на твою голову! — кричав Петро.— Ти, Каїне... Наша невинна кров задавить тебе.
Петро гримав ногами і п'ястуками об двері.
— Коли б хоч наші козаки знали про це,— каже старий Кандиба до Петра.
— Не турбуйся,— каже Гнида,— вони знають, бо вони теж під ключем. Заспокійтеся, любі гості;
бажаю доброї вам ночі — нехай присниться вам Січ-мати,— хе, хе, хе!
В'язні почули, як зрадник відходив від дверей, і знову почулися мірові кроки вартового.
— От попалися! — каже батько до сина, сідаючи на свою лежанку.— Той Юда впевняв нас, що тут й не чути про москалів, та ось і якась команда тут десь недалеко, і нам вже немає, сину, вороття...
В кімнаті стемнілося. Петро став мацати по стіні за зброєю, яку тут були повісили...
— Знаєш, тату, ті злодії забрали і нашу зброю — немає ні шаблі, ні пістолів...
— Боявся, щоб ми не наложили рук на себе, бо тоді б і нагорода, певно, пропала.
— А що станеться зі Степанидою? — застогнав у розпуці Петро.— Той диявол заскалив на неї зуби. Неможливо, щоб такий чорт не пізнався, що це жінка, а не козак... Але я ще не втрачаю надії. Нехай я лиш трохи стямлюся від того удару, а щось конечно видумаю. Я перегризу зубами цю решітку — видобудуся з матні, а тоді роздавлю нігтем цю погану Гниду...
* * *
Полковникові козаки повечеряли і пішли спати у свій засік. Поки що балакали.
— Чого ми тут так довго забарилися? — каже один козак.— Гостина гостиною, а нам в дорогу пора. До Січі ще неблизько.
— Ми вже давно були б на Січі, якби Марта не занедужала.
— Це не те,— каже осаул Терешко,— я вчора балакав з нею у садку. Вона вже зовсім поздоровіла — казала, що могла б ще передвчора їхати. Тут щось воно не так, і є якась інша причина...
В ту хвилю ввійшли до засіку ті три козаки, котрих Терешко заставив пильнувати навантажених полковникових возів.
— Ви тут чого? — гримнув Терешко,— чому не пильнуєш, як було приказано? Тям, що відповідаєш головою...
— Тутешній осаул привів по приказу сотника Гниди своїх сторожних пильнувати возів, а нам казав йти спати.
— Ох, ти, теляча голово! Зараз рушай, звідки прийшов!
Козаки подалися до дверей, та вони були замкнені. Прийшов і Терешко і хотів відомкнути, та надаремне.
— Що за омана? — кричав Терешко.— Гей, ти там, що ходиш попід двері, відчиняй зараз!
— Заспокійся, товаришу,— відізвався голос знадвору,— бо нічого не вдієш. Ви всі з вашим полковником і його сином під арештом, поки не прийде царська команда і не забере вас з собою...
— Так це зрада,— говорив Терешко.— Ох, ви — христопродавці! Справді, що й невірний татарин не був би такий підлий, як ця ваша Гнида...
— Називай собі це, як хочеш. Не ми це зробили, а пан сотник Гнида так приказав. Ви не робіть бешкету, бо коли б навіть і двері виважили, то ми маємо приказ вас усіх вистріляти. Ваша зброя вже в наших руках.
Козаки охнули.
— От "пропали ми, не береглися,— от гостинонька мила!..
— Мовчіть, хлоп'ята, не робіть галасу і показуйте, що спите,— ще ми щось порадимо,— каже Терешко.
І справді, козаки поклалися в соломі; зразу муркотіли, як засипляючі, а потім захропіли на всі голоси... Терешко перечекав, аж все заспокоїлося і кроки вартового притихли. Він мав вже готовий план. За тих три дні побуту на хуторі він придивився добре до усього і знав, де що є,— знав, де стоять коні і куди можна видобутися зі стодоли. Шепнувши найближчому козакові, щоби дужче хропів, сам поліз по плетеній з хворосту стіні аж під саму стріху. Козаки хропіли на всі можливі голоси. А Терешко ножем прорізав в стрісі діру і виліз туди на кришу. По криші перейшов далі, де стояли менші будівлі, і по них зсунувся уділ. Зараз прискочили до нього дві великі собаки, та Терешко за той час, як тут побував, умів з ними заприязнитися. Терешко пішов до стайні і вивів осідланого коня і повів його до воріт. Воротар його затримав:
— Ти куди вибрався?
Терешко приклав губи до його вуха і шепнув:
— Тихо будь! Сотник казав мені поїхати непомітно до московської станиці, щоб собі вже раз забрали наших гостей... Тям, що про це ніхто не сміє знати,— такий приказ. А тепер відчиняй тихо ворота...
Заспаний вартовий послухався і перепустив Те-решка, котрого не міг пізнати. Терешко скочив на коня і пігнав у степ...
(Продовження на наступній сторінці)