— А наш пан сотник вважає собі за рівного кожного чоловіка — чи він козак, чи посполитий, і за це всі його люблять. За народом він стоїть, і вже понівечив чимало москалів та тих московських зайдів.
— А хто ті зайди?
— Хіба у вас їх немає? Підожди, ще будуть. То така наволоч, що і говорити по-нашому не вміє, а їх Москва насаджує на нашій землі, а нас гонить у степ. Наш сотник не дає, і за те москалі йдуть на нього та хочуть піймати. А тепер треба буде братися до тих, що з москалями руку тримають,— тих панів маститих,— і ми розпічнемо від твоєї Гниди. А чи далеко ще до тих москалів?
— До рана ми до них не замандруємо; коли б так до полудня, то добре було б.
Замислився на хвилину.
— Як так, то треба це сказати сотникові... Прокіп завернув коня і поскакав до сотника та сказав, що від козака почув.
— Я хотів би удень піти до них у гості, але, може, ми не тим шляхом пішли, а тим часом ця якась команда з нами розминулася і наших вже повезла?
— А якби ми, пане сотнику, перш за все пішли на хутір і піймали Гниду?
— Добре радиш, хлопче. Ходім роздавити Гниду, а коли з нею будемо готові, тоді підемо команді на стрічу і привітаємо її.
Валка зараз завернула прямо на хутір.
— Йдемо в гості до твого пана сотника,— каже Прокіп до козака,— та, мабуть, не буде нам радий. Та слухай, козаче! Чи ми часом не розминулися з командою, коли колували довкруги хутора?..
Козак зліз з коня і дивився за слідами:
— Тудою йде наш шлях до москалів — та сліду не видно...
Окружили сотників хутір густим ланцюгом, котрий щораз більше стискався. Прокіп помітив, що при воротях стояв інший козак. З того міркував, що в хуторі дізналися, що зі сторожем мусило щось статися. Хтозна, чи й втеча Терешка не виявилася теж. Але на хуторі не було помітно жадного руху. Відчинили прожогом двері і вскочили на подвір'я. Терешко скочив до стодоли і став з козаками виважувати двері.
Терешко піймав першого, якого стрінув, і здавив його за горло:
— Говори, шельмо, де моїх козаків поділи, а то задушу тебе, мов котеня.
— Козаків вивезли вночі до москалів.
— Де полковник?
— Полковника й його сина вивезли теж. Лиш той чура та ця стара жінка остали.
Терешко шпурнув козаком так, що той упав горілиць. Сам побіг у хату. Тут вже був сотник. Гниду вже зв'язали і поклали на помості. Терешко кинувся до нього з ножем.
— Маю тебе, ти, Юдо! — крикнув осатанілим голосом.
— Стій, Терешку,— каже сотник,— бо як задавиш Гниду, то не будемо знати, де подів бранців, а він не хоче нічого сказати, і треба буде припекти його гарячим залізом.
— Я вже знаю, де. їх, сердешних, відіслав той Каїн до москалів, і треба їх здоганяти.
— Бери, Терешку, козаків, нехай йде з тобою і Прокіп, і старий дід Голота. Беріть сотникових свіжих коней — і здоганяй. Зі судом над тим падлюкою я зажду, аж ти вернешся. Якби ти не привіз бранців, так я того падлюку прикажу розірвати кіньми...
Терешко вискочив з хати.
— Сотникові козаки, ставайте під мою руку — підемо здоганяти харцизів. Прокопе, зі мною! Помагай, брате, християнську душу рятувати! А нуте, діду, зо мною; беріть, хлопці, свіжих коней...
Приказ був виконаний. Забрали свіжі коні і їх посідлали. Прокіп миттю зібрав сотню.
Рушили. Напереді між двома козаками їхав місцевий козак, що показував дорогу.
Гнида боявся придержувати у себе бранців, а москалі не дуже спішилися по них. Гнида лякався якоїсь несподіваної помочі, тому краще, щоби бранців тут не було. А тепер, як йому доложили, що Терешко утік і сторожний козак від воріт пропав, положення стало йому підозрілим, і тому вибрав тридцять най-певніших козаків, яким казав відвести пов'язаних бранців. Надіявся, що команда таки надійде,— вони стрінуться по дорозі і бранців заберуть. Для полковника й Петра дали коней, козакам казали йти пішки. Небезпечно було їх на конях везти, щоб не повтікали. Полковникові і Петрові пов'язали ноги попід кінські животи, а самі пов'язали руки. Вийшли по півночі, але не могли далеко зайти, хоч як їх підганяли до поспіху. Вони так потомилися, що треба їм було дати спочити. Коли рушили знову, стежні козаки Терешка їх помітили. Тоді Терешко добув шаблю і скочив на валку з цілим розгоном. Вже стало світати, як валка була в руках Терешка,— без бою, бо конвойні козаки навіть не гадали оборонятися. Зараз поскладали зброю, а їх отаман каже до Терешка:
— Слава Богу, що нас здогонили. Не буде у нас гріха на душі, бо ми тому не винуваті, що той біснуватий наш сотник видумав.
Порозв'язували бранців, а Терешко обняв полковника і плакав на радощах. Петрові не сходило з ума, що могло статися з його Степанидою. Вона ж попала у кігті того Юди. Коли Петро став принаглювати, щоб чимшвидше верталися, Терешко каже:
— Не турбуйся, Петре,— твоя Степанида здорова, а Гнида вже зв'язаний лежить і нічого їй не вдіє.
Терешко казав забрати бранцям коней від конвойних, а їх самих пустив на Божу волю пішки, лиш зброю від них позабирав:
— Як собі хочете — або вертайтеся додому, або йдіть до своїх покровителів і скажіть їм, щоб поспішали рятувати свого приятеля Гниду, бо він у великій небезпеці.
Верталися з побідою, бо осягли, чого хотіли. Залунала козацька пісня, розливаючися по буйній степовій траві, густо вкритій чистою росою. Коні весело форкали, зриваючи та хрупаючи вершки степового цвіту. На сході небо зарожевіло, степова птиця прокинулася, потім золоті сонячні промені стрілили на небо, а за тим викотилася огненна сонячна куля. Відразу замовкла пісня. Козаки брали жменями чисту росу з трави і промивали собі очі й лице та втирали рукавом жупанів. Стали вітати сходяче сонце молитвою...
Сонце підносилося чимраз вище, угору. Стала нападати роями мушва і обсідати коні та людей. На козаків находила вперта дрімота.
— А нуте, хлопці, заспіваємо, а то поснемо всі. І затягнув сильним голосом козацьку пісню, а всі
потягли за ним. Дрімота пропала відразу...
Сотник, що стояв на рундуку, почув і пізнав пісню своїх козаків і зараз побіг до жіноцтва, яке було дуже затривожене:
— Ну, радійте — наші вертаються... А коли вертаються з піснею, то певно їм повелось...
— Пане сотнику, наш друже,— каже Степанида.— Прикажи мені осідлати коня — я поїду їм назустріч.
— Козацька з вас дитина,— та коли вже на те, то й я їду з вами. Мені також пильно обняти їх.
Привели два осідлані коні.
— Слухай, Андрію,— каже сотник до одного десятника,— лишаю на твою голову Гниду. Якби тобі втік — прикажу голову відрубати, і під землею переді мною не сховаєшся.
Десятник пішов до Гниди, а сотник з Степанидою п і гнали в степ.
Десятник прийшов якраз в хату, коли якийсь козак розв'язував Гниді пута. Рубнув козака по руці, аж кров бризнула і залляла Гниді лице.
Козак відхилив двері і крикнув:
— Сотникові козаки, сюди!
Зараз вбігло кількоро. Хопили раненого козака, перев'язали йому рани і теж зв'язали його. Карати його не могли без сотника. А тим часом Гнида, маючи розв'язані руки, спішився розв'язати собі ноги. Та козаки не дали і зв'язали його ще сильніше.
— Пильнуй же, Андрію,— кажуть козаки,— бачиш, яких хитрих приятелів має той собака. У нас — інша робота, і лишаємо тебе самого.
Під стіною лежав поранений козак і стогнав.
— Слухай, козаче,— каже Гнида до Андрія,— ти бідний, а можеш багачем стати, і то більшим, як полковник Кандиба. Лиш треба тобі мати розум.
— Ба, ба! — каже Андрій.— Кажуть люди, що добрий розум — то краще, як готові гроші...
— Якби у тебе був розум, то ти б зараз розбагатів.
— А то як?
— Ти б мене розв'язав гарненько і пустив, а поки твій сотник повернеться, то ми оба були б вже далеко. Ми узяли б коні і майнули в степ...
— Із того я не забагатію.
— Слухай, козаче,— як ти мене пустиш, то я тобі дам багато дукатів, бо у мене того добра доволі. За ті гроші ти добув би на Гетьманщині багато землі...
— А скільки ти мені дав би?
— Більше ста дукатів певно...
— Ов-ва! а я думав, що ти більше цінуєш своє життя. Кажуть, що на Гетьманщині пани платять більше за собак...
— Ну, бачиш, але те, що тобі дадуть ще москалі за мене, це теж немало варте.
— Добре, я згоджуся випустити тебе на волю за сто дукатів і за ту землю, що мені пани дадуть на Гетьманщині, але я тебе пущу не раніше, як пан сотник вернеться. Я його поспитаю, чи мені не мало даєш. У нашій сотні, бачиш, таке завелося, що як хто що купує або продає, то йде порадитися пана сотника, скільки воно варте... Скаже він — сотку, я візьму, скаже — дві, я теж візьму, а скаже пустити тебе так, за спасибі, то й так пущу...
Гнида не знав, чи має діло з дурним, чи хитрим.
— Ти хіба дурний, що таке говориш. Я даю за те гроші, щоби твій сотник не знав.
— Ніде правди діти, що я дурний, але зате у тебе розуму за двох. Шукай собі інших купців на твоє ледаче життя, бо в нашій сотні його не знайдеш.
Та хоч як ще Гнида заговорював, козак ні пари з уст. Курив люльку і не спускав з ока обох в'язнів.
(Продовження на наступній сторінці)