Може, воно й добре буде, як Кривоніс трохи покривавиться з своєю черню, її трохи забагато у нас.
Правду говориш,— каже гетьман.— Вона нам більше заважає, чим помагає.
Гетьман не міг забути того, що через неслухняність черні не міг над Пилявкою вихіснувати як слід побіди.
Ця рада припала Корнієнкові не до вподоби. Йому здавалося, що коли розповість гетьманові, як очевидець, про ті страшні утиски над православними у Львові, про те, як православні співчувають козацькій справі, то гетьман і без ради видасть наказ здобути зараз город за всяку ціну. Хіба ж гетьман не проголосив війську гасла: "За віру і свободу?" Ті бідняги там, за мурами, стільки надії покладають на гетьмана. Вони тепер, певно, зневіряться, а хтозна, чи вдруге така нагода трапиться, як тепер... а гетьманові байдуже і віра, й воля... вдоволиться окупом, який зідруть найбільше з православних. Йому кривавилося серце. Чи на те він ходив туди й наражав себе, щоб гетьман окупом удоволився? Як усі повиходили, він припав до колін гетьмана і говорив крізь сльози:
Батьку! В городі терплять православні страшні муки від ляхів та жидів. Там ждуть визволення, тебе спасителем величають... На що я там не надивився! Чого доброго, то поки справа з окупом скінчиться, усіх православних виб'ють до ноги...— він став страшно плакати.
Заспокойся, сину, ми за їх долю у договорі по-'дбаємо...
Ляхи не додержать того, що обіцяють...
Мусять!'
— А хто їх присилує, хто змусить, як ми відійдем?..— Він вийшов від гетьмана дуже схвильований. Послідня надія його впала. Тепер він ще менше розумів гетьмана, як давніше.
Поки полковники роз'їхалися до своїх полків, поступили на квартиру Чорноти близь церкви святих апостолів Петра й Павла.
Дивіться, панове товариство,— каже Чорнота, показуючи на уставлені гармати,— у мене під рукою таких сто сопілочок. Як вони заграють, то гірко прийдеться панам ляхам танцювати...
Без наказу гетьмана не можна зачинати такої музики,— каже Іван Богун.
Чортзна-що,— каже Чорнота.— Пам'ятаєте, як у Костянтинові говорив Кривоніс, щоб не йти далі, по Случ наше. І ми того хотіли. Та гетьман пішов за думкою татарина. Ну, й пішли ми. Та замість здобувати один город по другім, взяти Краків, піти на Варшаву й посадити там короля-самодержця, а короленят приборкати, гетьман коверзує й окупом вдоволиться, котрий піде увесь на татар, а нам дуля. Виходить з того, що не татари нам служать, а ми їм.
Хай буде, що хоче, хай мене гетьман і на кіл настромить,— говорив схвильований Кривоніс,— а я завтра візьму Високий замок.
А я візьму кляштор кармелітів,— говорив Голо-вацький.
НЕВЖЕ Ж Я НЕ КОЗАК?
Полковник Кривоніс стояв з своїми полками української черні за Високим замком. Гора Високого замку не була тоді, як тепер, поросла деревом, через що приступ до замку був трудний. До того ще Кривоніс не мав ні одної гармати, бо вся артилерія була при гетьмані. Та завзятий Кривоніс не хотів відступити від повзятого раз замислу, хоч знав, що діло буде нелегке і що на замку багато оборонців. Там, крім присланої залоги, засіло багато збігців як з города, так і з передмість. Було там теж багато зброї й амуніції, були й гаківниці...
Кривоніс, знаючи завзяття своїх козаків, не вагався взяти замок голіруч. Він тоді знемагав від рани, яку дістав під Костянтиновом. Куля прошила йому правий бік, та все ж він не давався, підв'язувався ціпко поясом і не залежувався. Вернувши тепер з козацької ради, поклався зараз у постіль і прикликав до себе старшину.
Панове товариство! Я вернув лиш що з ради старшин і недобру новину вам приношу. Наш гетьман коверзує. Не знаю, який чорт його опутав, чи, може, його причарували, та не хоче Львова брати, а вдоволиться окупом. Ви знаєте, яка у нас сила, а який немічний наш ворог... За кілька годин ми побавились би на риночку з жидовою і ляхами, коли б не опір гетьмана. Вже кілька днів стоїмо під тим дрантивим городом і нічого не робиться: ні війни, ні миру. Гетьман, замість придавити одним пальцем цей курник, понижує себе й нас і листи до города пише, щоб були ласкаві прислати своїх послів договорюватись. Марні всі наші заходи, марно текла наша козацька кров...— Він заскреготів з досади зубами...— Не за тим ми сюди йшли. Чи"маємо на це пристати й коритись примхам гетьмана? Ні, брати мої. Нагадайте собі наші подвиги, нашу славну побіду у Полонному й вирішіть щось, бо в мені серце лусне з досади. Недовго вже мені на цім світі животіти, та хай умру лицарем, а не бабою. Моя думка така: завтра наступаймо на замок, візьмім його, покажім наше козацьке завзяття, а ворогові наш твердий кулак...
Пане полковнику, наш батьку,— каже сотцик Обух,— ми всі одної думки з тобою. Ми бачимо, що гетьман уважає нас за ніщо, хоч хвалить нас перед людьми, що ми його права рука. Отож покажім перед усім-світом, що ми не гірше військо від козацького, що ми теж козаки, хоч нема у нас ані доброї зброї, ані гармат, та ми й дубиною вміємо битись. Ти, батьку, лише видай наказ, а сам не потребуєш з постелі вставати, а ми все зробимо.
Ми всі згодні,— говорили старшини,— з тим, що казав Обух. Ти, батьку, таки остань у постелі, шануй своє здоровля, бо без тебе ми безпомічні сироти, а коли б тебе не стало, то пан гетьман, може, нас Накаже нагаями порозганяти та знову панщину панам робити.
Спасибі вам, мої діти, за вашу охоту та щирість до мене. Та ніколи мені залежуватись. Моя голова мусить у цьому бути. Отож перш за все треба вибрати місце До наступу. Не всюди можна, а дряпаючись рачки під стрімку гору, нічого не вдієш. Ми замок візьмемо певно, а взявши його, звертаймо дула гармат, які там добудемо, на город. Із замку можна курей на ринку стріляти, не то що... Як ми таке діло виконаємо як слід, тоді хай собі гетьман бере окуп з румовища. Поки наспіє до нас наказ від гетьмана, то вже буде по всьому.
Кривоніс зараз устав, перев'язав цупко зранений бік і велів привести свого коня. Об'їхав зі старшинами всі позиції, придивився добре й видав такий наказ: "Зачинатимемо з того сідла, що сполучає-обі гори — Замкову й Лису. Йти до наступу на східні ворота. Щоб хоронити себе від ворожих куль, треба котити поперед себе вози, навантажені мішками з піском". Цілу ніч тривали приготовления до завтрашнього дня. До наступу не могло йти багато війська відразу, бо не було його куди розвинути. Вибрано охотників, яких зголосилося стільки, що треба було вибирати.
Над раном побачили з замку, що від костьолу святого Войцеха рушають вози без коней, а за ними криються люди. Братковський видав наказ гармашам. Ревнули гармати й поторощили кілька возів. Та це козаків не спинило. Миттю попрятали дорогу й сунули далі. Знову кулі — й знову те саме. До замку суне наче велетенська гусельни-ця, страшна, ревуча, в якої замість волосинок підносяться вгору дрючки та сокири... її голова вже під воротами. Підносяться вгору дрючки, сокири та молоти й гатять у сильні ворота. На замку усе стишилось, чутно лише удари о браму та козацькі бойові оклики... Та ось заревли гармати з Успенської церкви. Там львівські жиди сторожать, вони те все бачать, вони знають, що там штурмує Кривоніс, а це імення було жидам страшніше, ніж сам Хмельницький з усією своєю силою. Вони стали тепер з поспіхом обстрілювати штурмуючу колону збоку. Тепер із замку стали стріляти з мушкетів. Бачить Кривоніс таку скрутну годину своїх юнаків, наказав сурмити відступ. Козаки забирають ранених і завертаються назад. І тепер криються за возами. Тепер знову реве гармата з замку, люди падуть, мов скошена трава. Наступ не повівся...
— Самими зубами муру не розкусиш,— говорили козаки.
На замку і в городі велика радість, жиди скачуть на радощах.
Нема чого козаків боятись, гомонять між собою, не такий чорт страшний. От ішли до наступу й нічого не вдіяли, ми горою, бо тепер відійде їм охота. То лиш зрадники дораджували миритися з тою голотою...
На замку не було води, й треба її було приносити з долини із поблизьких ставків і криниць. Туди посилав Братковський за водою міщан і передміщан, що на замку перебували. Потреба води була й тепер пекуча по відбиттю наступу. Надвечір пішли люди за водою, ніхто їх не спиняв.
Та зараз, як вернули, наговорив хтось перед Братков-ським, що з міщанами поміщалися й козаки й закрались у замок на те, щоб уночі вибити всю залогу й відчинити ворогам ворота. Братковський налякався та давай шукати по замку за козаками. Очевидно, шукали між православними: хто не подобався чим-небудь, того вважали за козака й зрадника й зараз убивали.
Та ще й того було їм замало.
— На якого чорта нам тут на замку кормити стільки голоти? І так харчів мало. Прогнали зрадників із замку, ми самі оборонимось.— А як пішов такий клич по замку, то вже ніхто його не спинив. Перебрали всіх православних, хто ще уцілів від різні, й прогнали всіх за ворота, хоч вони, боячись козаків, просили навколішках пощади. Ніхто над ними не змилосердився, не знайшлося ні одно чуле серце, яке б зрушилося від плачу й благання. Ніхто не турбувався тим, що зараз за воротами або розлючена чернь виріже їх до одного, або передасть їх татарам у ясир. Куди їм, бідним, було тепер діватись? їх домівки у попелі, усе майно пішло з димом. Жінки та діти, Бог знає, чи живі. Сюди сховалися з самим життям. Як городяни, почувалися до обов'язку боронити замок поруч з іншими, а як русини, щоб скинути з себе підозріння нелояльності. І вони переборщували в лояльності і билися краще за поляків та жидів, не щадячи себе.
(Продовження на наступній сторінці)