Вітер завернув на город і ставав щораз сильніший. Від того стало в городі дуже гаряче. Міщани втікали з валів і мурів. Сюди йшло полум'я, мов з пекельних челюстей, кидало горящими ґонтами і сніпками. А город не бурена пожар приготований, хоч на це досвідний Арцишев-ський звертав не раз увагу. Не було води, не було чим гасити. Декотрі дерев'яні крівлі стали затлівати. Тепер і тут лунав тривожний оклик: "Горить!" Прокляття перед-міщан зачинало сповнюватись.
Люди бігали безпорадні. Ніхто не знав, за що братись. Погорільці, що лежали під валами, підносили в сторону города затиснені кулаки і кричали:
— То кара Божа за нас, за зраду, бодай ви зійшли на таке, в якому ми оце .опинились.
Налякане жіноцтво збігалося до костьолів, де правилися молебні, де говорили казання:
— То кара за те, що задовго терпіли серед наших мурів католицького города шизматиків і недовірків. Ви знаєте, як господь наказав свому вибраному народові вигубити невірних анамітів. Жиди послухалися Божого наказу, і ні один поганин не остався живим. $а те благословив господь свій вибраний народ і віддав йому анаміцьку землю. Вам наказував господь нашими устами, устами слуг своїх вигубити шизматицьке плем'я дотла. А чи ви того послухали? Навпаки, ви терпіли їх, заходили з ними в зносини, торгували з ними, а вони тим часом багатіли і росли всилу. І за це нас Бог тепер карає... Покайтесь і поправтесь, а коли господь ослобонить нас із цеї халепи і утиску, йдіть за голосом слуг Божих і подбайте, щоб у нашому городі ні одного шизматика не стало.
До Красовських приніс першу вістку про пожар сам він. Прийшов зараз додому дуже стурбований і перше його слово було:
— Передмістя горять, не можна було ніяк передати заздалегідь перестороги. Коли господь караючою своєю десницею заверне вітер на нас, то всі згоримо. Вже не буде що здобувати. Пам'ятайте, мої любі, що коли б і моя домівка зайнялась, а мене тут не було, то ховайтесь усі у підземелля до моїх магазинів. Там сильне склепіння, і буде безпечно. Ми туди зараз повиносимо з хати що цінніше й небагато забирає місця. ' Олексій каже:
— Я піду подивитись, що в городі діється.
Небезпечно тепер по городі ходити, там тепер така глота, що не дай Боже! Тебе там роздавлять.
Таки піду, батьку, не видержу. Може, мені вдасться при такім розгардіяшу перейти вал та перескочити мур. Я вже тут багато дечого побачив і довідався, буде що гетьманові розказувати. Спасибі вам, панство, за хліб-сіль, за щиру гостину...— Він поцілував старих у руку, попрощався з усіми.
Хай тебе господь супроводжає, коли так наперся йти. Поздоров від нас усіх пана гетьмана і скажи, що ми його, мов спасителя, вижидаємо.
Олексій вийшов тайними дверима і пішов на ринок. Тут було ясно, мов удень. На вежі ратуші товпилися люди. Народ бігав, мов мурашки, коли їх кийком розпорпаєш. На дахах сиділи люди з гаками і довгими жердками й гасили падаючі іскри, а горіючі куски скидали вниз. Деякі будівлі вже горіли... Та в цій цілій роботі не було ладу. Кожен робив те, що вважав за добре для себе. Олексій пішов до західного муру. Переходив попри кафедру. Тут гули органи і лунав тривожний жіночий спів. Вийшов з другими на мур і побачив те пекло, якого лиш догадувався. А те, що побачив, переходило його уяву: одно огненне море без острівця, без прогалини, навіть жива деревина горіла; мов смолоскипи.
Понад пожарищем літали налякані птиці, прощаючись з своїми гніздами.
Та тут не можна було довго устояти, бо вітер навівав горяччю, що дух захапувало і парило лице.
Олексій зіскочив з муру і втікав зі стисненим страшним болем серцем. Перейшов попри Галицьку браму і подався до арсеналу... Він загадав дістатися тепер до бернардинського! кляштора і роздивитися, що тут робилося. Ця сторона міста була найменше загрожена і від пожару, і' від козаків, бо її обороняв могутній кляштор. У тім куті стрінув якесь рондо. Старшина розумів трохи латину, і Олексій просив його, щоб поміг перебратися через мур до кляштора. Його прислали сюди за ділом, а йому як монахові невільно поза муром кляштора ночувати.
Старшина повірив. Показав, де можна через мур перелізти.
Олексій переліз через мур один і другий, перейшов вал і побіг під хвіртку кляштора та застукав до неї.
Хто там? — запитав дверник.
Frater minor е regula saneti Bernhardi Заскрипів у замку ключ, відчинилася хвіртка. Олексій
опинився на кляшторнім огороді.
— Ти звідкіля írater?
Йду із Замостя від князя Яреми Вишневенького,— каже по-латині.
Ти не знаєш польської мови? — питає дверник по-латині собі ж.
Не знаю, я нетутешній. Моя вітчина Флоренція. В Замостя привіз мене князь Замойський, і я там учителюю в конвікті. Сюди я пішов добровольцем, бо кожен боявся на таке пускатись.
— Ходім до гвардіана2.
Ксьондз-гвардіан сидів якраз у рефектарі3 при вечері. Було тут, крім монахів, багато шляхти, котра почувалася тут безпечніше, як у городі,' котрий вважали за пропащу позицію. Врешті тут давали краще їсти, а там, може, прийдеться незадовго їсти конятину.
Олексій увійшов сюди, вклонився з порога і привітав голосним:
— Laudetur Jesus Christus! Pax huis domu!4 Підійшов до гвардіана і поцілував його пухленьку руку.
Він помітив, що тут ні раз не бентежились тим, що в городі діялось. Тут, очевидно, за тими кріпкими мурами почували себе всі безпечними.
Хто ви, фратер? — спитав гвардіан, придивляючись йому пильно. Олексій говорив по-латині:
Отець Анаельмус із Замостя.— І став говорити усім про своє посольство.
— Де тепер князь Ярема?
1 Менший брат з ордена св. Бернгарда (так називають себе бернардини).
2 Ігумена.
3 їдальні.
4 Слава Ісусу Христу! Мир дому цьому! (Лат.)
— То невсипущий чоловік, дуже тепер у нього праці, бо ладить велике військо і саме прислав мене сповістити ваші милості, що незадовго прийде на поміч. Коли б лише ще тиждень город видержав, то Хмельницький матиме війська князя на спині. Князь велів вам сказати, що як лише ворог заметушиться і стане уступати, городянам треба негайно зробити вилазку і взяти його у два вогні. Я чслуга божий не розумію воєнного діла, я лише передаю слова його милості князя, а вашмосці як воєнні люди вже знатиме, як це зробити. В городі вже про це знають від мене...
Зараз запанувала між приявними велика радість. В тім убогім обідранім монаху бачили усі вістуна недалекої побіди. Олексій помітив, що йому повірили, і тепер не грозить йому нічого, і що~тепер не дуже-то будуть йому заглядати в зуби. Він знав, що в такій біді людина повірить легко у те, чого собі бажає.
Чи князь багато війська вже зібрав?
Коли я виходив із Замостя, то було ЗО 000. Тепер уже, певно, буде більше, бо я виходив перед десятьма днями. Князь рахував на п'ятдесят тисяч добірних жовнірів, найбільше німців. Всі там дивувались, звідкіля у князя стільки грошей узялось, бо всі знали, що князь на Україні усю свою фортуну втратив і вийшов худопа-холком.
Пани знали добре, звідкіля у нього гроші бути. Знав це й Корнієнко, бо довідався від Красовського. Один шляхтич каже:
— А злі язики щебетали, що князь утік з грішми у Польщу, а він що обіцяв, то і додержить.
Корнієнко попросив, щоб цю фразу перекласти йому по-латині, бо як чужинець, польської мови не розуміє. Іlt;оли це почув, зараз дуже схвилювався.
— Хто посмів такого доброго католика, яким є князь, у такім плюгавстві обвинувачувати, щоб він міг недодержати даного слова? Я не знаю другого такого чесного чоловіка, як князь, на світі. Який він примірний католик, як не любить шизматиків і коли ще упорається з тим люципером Хмельницьким, то, певно, всіх вигубить і тоді в цілій Польщі буде одна віра — римсько-католицька.
Олексій говорив палко і плавно, начеб боронив найкращої справи. А князя Ярему він знав дуже добре і що говорив про нього, то все була правда.
Всі йому повірили. Пани раділи, що незадовго скінчиться облога і вони повернуть до своїх маєтків, а міщухи мусять засоромитись, що посміли помовляти таку шляхту о нещирість.
А що ти, фратер, робив у Замостю?
Мене привіз з Флоренції князь Замойський до свого ліцея вчити латини.
А як же ти фратер перекрався сюди через купи
ворогів? ,
— Лише чудом Божим. Мене супроводжав святий Ян з Дуклі, оскільки мені відомо, ваш патрон (він це чув у костьолі на казанні), до котрого я особливо молився. Я перекрадався безлюдними місцями, бо мене остерегли, що небезпечно попастися в руки населенню, котре скрізь шизматицьке, а католики повтікали. Ночував я в полі або в лісі на деревині, живився лісними овочами і корінцями. Не раз було таке, що переїхала попри мене татарська стежа, а я пересидів під кущем або перележав у траві, і їх засліпило, що мене не побачили...— Він замовк і дивився в стелю, начеб справді побачив там святого Івана з Дуклі і до нього молився, бо шептав стиха.
Настала тишина, гвардіан шептав молитву, всі хрестились.
— Як же ти, патер, міг так у голоді йти такий світ? — питає один грубий шляхтич, по котрого статурі можна було пізнати, що голод для нього — найбільший ворог.
Олексій прокинувся з задуми.
— Це зробила вправа. У нас в монастирі в Італії монахи дуже заховують монаший устав і вчаться в видер-жимості, в постах, в молитві і невигодах. Такі проби мусить кожен із нас перейти ще в новіціяті бо коли не те, його з монастиря як недостойного видалюють. Нетерпеливий ніколи добрим монахом не може стати.
(Продовження на наступній сторінці)