Нахилився над криницею і шепнув стиха, та вже попал ьськи.
— З долини чути стони і голос, буде біда, як наробиться гамору.
Бернардин поклав топора на землю і нахилився теж над цямриною. Олексій скочив на нього, мов кіт, схопив за ноги і шубовснув у криницю. В криниці задудоніло, почувся глухий крик, бернардин упав на дно. Олексій кинув топір туди ж. Православні виходили один за одним,
— Я вже попрятав душогубів, тепер за мною, брати, через мур, поки в рефектарі не помітили.
Ще за дня ' Олексій роздивився по подвір'ї, де що лежить. Під муром лежала довга драбина. Приставили її до муру і стали вилазити і там посідали. Як уже були всі, витягли драбину і пустили на другий бік та стали злазити.
Тепер у дорогу. Доберемося до першої козацької стежі, то ми спаслись.
Нас піймають татари в полон,— відзивалися тривожні голоси.
Ви йдете з послом пана гетьмана, то нічого вам боятись.
Невже ж? Так ти, бернардине, на послугах пана гетьмана?
Я такий бернардин, як ти римський папа, далі в дорогу!
Пішов передом, а всі за ним. Ішли на заграву козацького обозу.
Незабаром стрінули козацьку стежу.
Стій! Хто ви? Ага! Та ось і католицький монах, по шиї його!
Стій! Не квапся дуже,— каже сміло Корнієнко.— Ось знак, хто я.
Він вийняв з кишені пропуск з печаткою Хмельницького. Підійшли до найближчого багаття і прочитали письмо.
Наказую вам іменем гетьмана провести нас на квартиру гетьмана до Лісинич, діло важне,і гаятись нема часу.
Хіба ти козак?
Яз генеральної канцелярії. У цій одежі я був на два дні у Львові, а тепер втікаю з бернардинського кляштора.
Мимо того, що всі йшли під охороною козацької чети, стрічні татари дивилися ласо на них, щоб пограбувати. Та годі! Наказу гетьмана невільно нікому нарушати, а вони служили в гетьманській гвардії.
В городі хотіли розважніші люди провірити вістку про поміч Вишневецького. Вона вийшла від бернардинів, і туди післали за тим післанцем від князя, щоб негайно прийшов на ратушу і розказав усе детально.
В кляшторі застали післанці великий розгардіяш і збентеження. Всі православні ніччю повтікали. Знайшли зарізаного бернардина в коридорі.
З православними пропав і той чужоземний монах, що приніс таку гарну вістку. То був, очевидно, шпиг Хмельницького. Всі налякались, як вернувся післанець магістратський. Тоді каже Арцишевський:
— Це не байка, що я вчора говорив, а явний доказ проворності Хмельницького.
V
НЕВДОВОЛЕННЯ
В гетьманській квартирі усі, крім вартових, спали. Провідник тої стежі, що привела Олексія, хотів сам здати звіт гетьманові і домагався, щоб гетьмана розбудили.
— Нема потреби,— каже десятник прибічної сторожі,— пан гетьман спить. Привів кілька обірванців і лізе з ними зараз перед гетьмана, мов циган з кобилою на ярмарок. Підожди до рана.
Тепер приступив Олексій. Десятник пізнав його зараз.
Здоров, Олексію! Яким чином ти в монаха перекинувся?
Потім розкажу. Зі мною, бачиш, втекло кілька православних з бернардинського кляштора. Подбай, товаришу, щоб їх де-небудь примістити, а мене впусти у мою повітку, хай переодягнусь.
Тоді каже провідник стежі:
— Я досі тобі, козаче, не вірив, а тепер бачу, що мені нічого більше тут робити. Здорові будьте...
Гетьман мав легкий сон. Почувши голоси під квартирою, він прокинувся із сну і покликав чуру Степана.
— Подивися, серце, що там, чи часом Олексій не вернувся? Як так, то давай його сюди зараз.
В кімнаті заблимало світло. Гетьман сидів на своїй лежанці, як станув перед ним Корнієнко. Гетьман дуже зрадів, побачивши свого похресника живим.
— Здоров, хлопче! Слава Богу, що ти живий та цілий вернувся. Я вже каявся, що тебе пустив на таку небезпеку та вже поминки гадав справляти за твою душу. Ну, говори, що ти там доброго зробив та чого довідався?
— Я лише двох бернардинів убив, а те, що я бачив, прийдеться довго розказувати...
І зараз став розказувати все по порядку та детально. Як дійшов до того, що райці вирішили спалити передмістя, гетьман перебив йому:
— Так тому правда? Я це чув і тут, та вірити не хотів. Мені все здавалося, що це зробила чернь, та лиш боялися кари й тому склали вину на городян... Ці люди справді подуріли...
Коли Олексій скінчив свою доповідь, гетьман каже: ' — Що ти проворний, то я це знаю. Вмієш добре викрутитися з'усякої біди. Та щоб ти вмів штовхнути ножем у серце живу людину, та що вмієш перелазити високий мур, того я від тебе не надіявся.
Я сам не знаю, як я рішився заколоти людину, та ця думка прийшла мені в голову в одну мить, бо іншого виходу не було... А через мур перелазити я навчився в бурсі, ми так частенько робили...
Ах ви гультяї! — каже гетьман вдоволений.— Підожди! Як вернуся в Київ, то скажу я це отцю ректорові. Дістанеться тобі на горіхи...— жартував гетьман, погрожуючи пальцем.— А тепер скажу тобі, сину, що ти справився, як не може бути краще, і я вдоволений з тебе. Тепер повечеряй, якщо тебе бернардини дуже не перегодували, і лягай спати. Завтра буде рада старшин і тебе там прикличуть. Завтра ми й так сподіваємося посольства від городян.
Хіба ж вже наумились? Це мусило статись тоді, як я воловодився з бернардинами...
Ні, серце, я до них сам писав. Мені жаль було руйнувати руський город, столицю Червоної Русі...
На мою думку, на мій малий розум, то це недобре, пане гетьмане,— говорив палко Корніенко.— Ті півголовки думатимуть, що вони такі важні, а у нас нема сили і не можемо відважитися на приступ... Не треба їх руйнувати, як вони самі руйнуються.
Ну, нічого... я їм ще можу показати мою силу в кожний мент... А ти таки йди спати, бо й мені спати хочеться.
На другий день вранці скликано старшинську раду, на котру покликано Корнієнка. Коли він скінчив свій звіт, каже гетьман:
— Супроти цих певних вісток, які ми почули, я хотів би з вами порадитись, як нам далі робити?
На це Кривоніс:
Ми це знали і без того, воно нам не новина. Нема що довго радити, тільки брати город приступом і йти далі.
А що станеться з городом, як його візьмемо приступом? — каже гетьман.— Це ж наш город, і годі його давати на поталу татарам і черні. Годі ж їх у город не пустити...
Станеться те, що й іншим городам сталось,— каже Кривоніс.— Переріжемо панів, жидову і ксьондзів, а православні уціліють.
Вчора післав я у город письмо, щоб прислали своїх людей уговорюватись...
Тоді зірвався з місця Чорнота:
Ти, пане гетьмане, знову зробив так, як не треба. На чорта просити нам їх на мирову, коли в наших руках певна побіда. Поки ми не візьмемося до них добре, то не схочуть миритись. Я вчора повставляв свої гармати на місці й сьогодні зачну іншої співати. їм здається, що ми усю зиму будемо з ними у піжмурки гратись, аж поки не позамерзаємо. Цього листа не треба було без ради старшин посилати.
Нам не треба ні гармат, ні пороху витрачати,— каже Головацький.— В городі вже тепер голод і пошесть починається.
Чорнота ходив схвильований по хаті, а опісля каже:
— Знаєш, пане гетьмане, що я тобі не ворог. Нагадай собі на нашу давню приязнь. Та добро батьківщини, добро нашої справи мені дорожче, чим наша приязнь, чим моє і твоє життя. Не на те ми йшли .сюди, щоб миритись, договорюватись та й вдоволитись яким окупом. Заплачений окуп піде на татар, а козацтво й чернь вийде з порожніми руками. На якого чорта йшли ми сюди з Костянтинова? Щоб для татар грошей роздобути? Шкода було заходу. Нам треба город безумовно взяти. Віддадуть його по-доброму, то й краще для них буде.
На те Джеджалій:
— Пане гетьмане, ти з огнем граєшся. Чорнота говорить правду. Окупом панів не поконаєш, бо не вони будуть платити, лише городяни, а вони не є небезпечні для України. Здобудемо город, то здобудемо підставу до дальшої роботи. Сюди можна назвозити припасів на дальшу війну, город добре укріпити, а з Львовом належати буде до нас і уся Червона Русь.
На те знову Виговський:
Я погоджуюсь з паном гетьманом. Годі давати наш руський город на поталу татар і черні.
В тебе, пане Виговський, говорить шляхтич,— каже Кривоніс.— Ми не погодимось. Ви цяцькайтесь з ними за окуп, а я йду до наступу і здобуду Високий замок. Тоді покажу дурним городянам мій сильний кулак. А як гетьман мені це заборонить, то я йду собі далі промишляти, як і досі було. Недовго вже мені на цім світі животіти,— він узявся рукою за зранений бік,— та поки я околію, дам себе добре ворогам України знати...
Так не можна говорити,— уговорювали його інші полковники.— Це ослабило б нас, коли б кожен робив так, як йому краще здається. Кожен повинен робити те, що накаже рада й гетьман.
Начхать мені на ваші безглузді ради. Я собі сам гетьман над моїми полками і зроблю те, що мені подобається. Мені лише невільно проти вас іти і ляхам помагати, а то б сам себе на кіл настромити наказав. Завтра беру Високий замок...
Кривоніс всердився і вийшов. Гетьман стягнув брови і проговорив йому вслід:
— Ми потрапимо і полковників неслухняних приборкати...
За Кривоносом вийшов і Головацький.
Гадаю, що нині приїдуть висланники з города уговорюватись. Якого нам окупу жадати?
Якщо окуп має йти на татар,— каже Богун,— то треба спитати Тугай-бея. Як приїдуть посли, то добре б його мати під рукою.
Гетьман післав за Тугай-беєм до Збоїск. Коли полковники повиходили, каже Виговський до гетьмана:
(Продовження на наступній сторінці)