Аж ось забовванів перед ними кляшторний вал з парканом на верху. На даний знак підступили козаки під вал і підняли бойовий оклик: "За віру, молодці, за віру, бий їх, клятих!" І кинулися прожогом у рів. Та в тій хвилі посипалося на них градом каміння та ломаччя, посипалися мушкетні стріли. Оборонці, очевидно, дожидали наступу. Настав великий крик, що годі було слів розібрати, не чути було команди. Кожному було одно на думці: дістатися на вал та вивернути паркан. Козацтво, незважаючи на трупи, що густо падали, таки вдерлося на вал, підступило під паркан і скрилося за ним. Сотні сокир вдарило в дерев'яну огорожу, десятки колів стали її виважувати* Оборонці відбивалися чим попало почерез паркан. Паркан став тріщати і похилився, а далі в кількох місцях вивернувся. Козаки стали туди переходити. Знову привітали їх мушкетним вогнем, знову падали трупи, та ніхто на це не зважав, на місце вбитих вступали інші. Багато оборонців не вспіли на час відскочити з-під паркану, цих придушив звалений паркан і потолочив на смерть.
Корніенко був у першій лаві наступаючих. Йому свистіли попри голову кулі, падали каменюки. Почув раз, як попри нього пролетіла важка ломака і вдарила його по нозі. Та він на це не зважав. Попав у той круговорот завзяття, який охоплює штурмуючих. Одна у всіх думка: здобути. І коли у тому місці частина паркану вивернулась, скочив у цю прірву перший на оборонців. Вони стали уступати перед переважаючою силою, а далі пішли навтіки у кляштор. При вході стільки їх натовпилось, що не могли пропхатися всередину. За ними гналися козаки, рубаючи ззаду по головах. Олексій, не тямлячи, що з ним і де він знаходиться, рубав шаблею, аж непривична до того рука омлівала.
Вхід до кляштора завалився трупом, через нього перескакували козаки всередину. Та то не був одинокий вхід у кляштор, були ще й інші, та всюди діялось те саме, й козацтво вдиралося всередину, мов вода в діряву бочку, коли її серед води поставиш. Тепер розбрелися побідники по всіх усюдах. Ганяли за недобитками по коридорі й стали добуватися до позамиканих келій. Тоді вбито самих монахів п'ятнадцять.
Було тут трохи втікачів з передмістя і з города, хто там голоду боявся. Тим теж дісталось, хіба що дехто схаменувся і признався, що він православний, бо такого щадили.
Олексій у закривавленій одежі ганявся, мов вихор, по кляшторі. Ніхто б тепер у ньому не пізнав колишнього мрійливого, залюбленого спудея. Очі кров'ю набігли, почорніли спечені губи, розхристана на грудях сорочка.
Натрапив на одну зачинену зсередини келію.
— Ми її здобудемо,— кричав до товаришів.— Ануте підопрім плічми!
"У двері змістилось їх лише трьох, між ними Олексій. Підперли з усієї сили. Завіси лопнули, двері прожогом відчинились. Тут було лише три монахи. Грянув стріл з пістоля й поцілив Олексія в груди. Він захитався і впав. Чув, як з нього кров пливе, зашуміло в ушах, потемнів світ перед очима, і він стратив пам'ять. В одну мить згадав ще любу дівчину Катрусю, викрикнув останками сили це дороге імення і замовк...
Та лиш один стріл впав. Козаки, мов грім, впали з шаблями на монахів і зарубали всіх.
Товариші взяли на руки Олексія і винесли безтямного надвір. Тут перев'язали рану, вгамували кров. Він ще жив.
Та в цю мить прийшов наказ від гетьмана, щоб боротьбу зупинити.
І Головацький подібно, як це вчора зробив Кривоніс, закусував з досади губи й шарпав вус. "Скільки людей втратив, таку важну позицію здобув, а тепер лишай усе. Звідсіля можна би і бернардинів легко розбити, тьфу, на таке безголов'я!"
Уступаючи з кляштора, забрали трупів і ранених. І було кого забирати, бо не обійшлося козакам без значних утрат.
Головацький став розпитувати між козаками за Олексієм, принесли його сюди й зараз післали за знахором, старим січовиком, щоб перев'язав рану. Куля попала у правий бік грудей і вийшла плічми.
— Цього козака візьміть на ноші і занесіть у гетьманську квартиру, може, ще вийде, шкода його, бо бравий був юнак.
Гетьман ще звечора хотів навідати недужого Олексія, та його на квартирі не було. Посилав за ним, та не могли його знайти. Гетьман догадувався, що хлопець щось замишляє. Тепер принесли його безтямним у гетьманську квартиру. Гетьман його оглянув. Олексій лежав блідий,
мов стіна, з заплющеними очима. Видно було, як важко приходилось йому дихати передірявленим легким, на уста виступала кривава піна.
— Козацьке завзяття,— каже гетьман,— не втерпів, щоб не попробувати козацького хліба...
Оглянули ще раз рану, промили і перев'язали.
— Буде жити,— каже козак-знахар,— тільки треба з ним уважно, поводитись, щоб крові не втрачав.
— Шкода б мені його було,— каже сумно гетьман. Козаки зауважили, що по лиці гетьмана покотилася
сльоза.
Прийшов зараз і Тиміш. Він припав до Олексія, при-кляк біля лежанки, поцілував його бліді уста, мокре від зимного поту лице й заплакав над побратимом.
Бережи його, діду,— каже гетьман до козака-знахо-ра.— Як хлопець видужає, нічого тобі не пожалію.
Що з ним робитимемо у поході? — каже стурбовано Тиміш.
Як тільки буде можна везти, пішлемо його на Україну, у Чигирин, там йому не дадуть пропасти.
VII
ПЕРЕГОВОРИ
Тугай-бей переніс тепер свою квартиру із Збоїск на другий бік Львова, щоб бути поблизу гетьмана, коли почнуться переговори з львів'янами.
Гетьман був певний, що тепер урозумляться, по тих подіях на Високому замку і у кармелітів.
Гетьманові було пильно, щоб з тою облогою покінчити, і тому озвався до городян перший. Зразу написав до православних города листа. Просив їх представити кому треба, що всякий опір є даремний, щоб йшли на мирову, а то буде нещастя, коли город здобудуть силою. І він це, певно, зробить, якщо городяни ще й далі будуть опиратися. В такому разі хай православні ховаються по церквах, а він видасть наказ, щоб їх не чіпали.
Та гетьман знав добре, що той лист не дістанеться православним, що його перехоплять оборонці. Так воно й сталося. Листа прочитали на раді в ратуші.
Арцишевський радив, щоб того хопитись як останньої рятункової дошки.
— Панове, не грайтеся з вогнем. Ви недооцінюєте
12*,
323
ворога. Вам здається, що коли ми перший раз відбили наступ Кривоноса, то вже й війну виграли. А таки Кривоніс поставив на своєму. Тільки мені незрозуміло, чого козаки, замість із замку звернути на нас гармати, вступилися. В такому разі вони сьогодні вже гуляли б у городі. Мені здається, що це зробив Хмельницький, бо не хоче города нищити. Подумайте, як Хмельницький з нами бавиться, мов з дітьми, а що то неабиякий грач, то я це знаю. От вам здається, що то непросвічені хами, прямо голота. А цей чужинецький монах, що тут побував і бернардинів-панів надув, людина освічена і потрапив усіх здурити своєю латиною. Кажу вам, що там таких більше.
На це обізвався один голос, котрий усім припав до вподоби. Він каже:
— Видно, ясно, що нас бояться і не сміють зачіпати. Здобули замок, то ще не здобули города, а з того замку й так нема нам користі. Те саме з кляштором кармелітів. Хіба ж він такий важний? Нашого города жодна сила не здобуде. Нічого нам боятись... То ще хтозна,"чи під Львовом стоїть сам Хмельницький?. Може, то— лише який інший ватажок під імення Хмельницького підшивається, щоб нас налякати...
Бесідника прийняли гарячими оплесками. Почулись оклики: "Не здамосьс б'ємося до останньої краплі крові, хоч би всім прийшлося покласти голови"...
Арцишевський здвигнув плечима і хотів вийти. Та в цій хвилі принесли другий лист від гетьмана, писаний по-польськи прямо до городян. Він взивав управу города, щоб негайно прислали своїх послів на переговори, бо коли ні, то він видасть наказ здобути город штурмом. "Ви бачили, панове, що ми легко здобули й замок, і кляштор, тепер черга на бернардини, а поки що ви погинете з голоду, бо я дуже добре знаю, що у вас уже харчів дасть .Бог".
Арцишевський вернувся послухать, але вже не говорив нічого. Цей лист і згадка на голод начеб зимною водою полляли задиркуваті голови. Всі знали добре, що в городі вже зачинають конятину їсти. Аж тепер урозумились, що таки треба негайно переговорювати і послів слати. Стали оглядатися за людьми, та охочих не було. Кожний боявся пхати руку в пащеку того лютого звіра у тій постаті, як його малювали польські ксьондзи на казаннях. Та навіть не знати, чи зможуть добратися до самого Хмельницького, чи їх по дорозі не візьмуть татари в сирівці. А може, й Хмельницький під злий гумор звелить із них "міхом шкуру зняти". Отож вигадали поперед усього упевнитися, чи перед Львовом стоїть справді Хмельницький, чи хто інший.
У Львові пробував у той час старенький бувший єзуїт* Андрій Гунцель Мокрський. Він не раз висловлювався між своїми найближчими, що як учителював в єзуїтському конвікті в Ярославі, то мав там учня з України на ймення Богдан Хмельницький. Коли б його побачив, то, певно, пізнав би. Отож зараз причепилися райці до старого та давай його просити, щоб поїхав упевнитися, чи під Львовом справді Хмельницький командує. Усі ті, котрим випадало в посольстві їхати, були з того раді, що так легко уникнули того нещастя, яке б їх неодмінно постигло, коли б довелося між дикунів поїхати.
— Якщо від мене собі того бажаєте,— каже старий,— то я поїду. Коли б мені справді було призначене не вернутись, то не велика була б шкода, бо я своє вже пережив. Та я думаю, що й поганин вшанує мій сивий волос...
За товариша дали йому ще одного міщанина, якого насилу випхали і з трубачем виправили за галицькі ворота.
(Продовження на наступній сторінці)