Олексій сидів при Катрусі. Держались за руки і тихо розмовляли.
По півночі перед першими півнями заїхало п'ять возів перед хату Серпанки. Серпанчиха приладила ще для всіх вечерю, а Серпанка поставив на столі барильце меду. Як вже мали виїздити, пішла Катруся у свою кімнатку і винесла маленький хрестик на стяжечці.
— Це для тебе, мій козаче,— каже і перев'язала його на шиї Олексія.— Славний хрестик! Його привіз на Україну єрусалимський патріарх, коли до покійного гетьмана Сагайдачного навідувався. Цей хрестик буде тебе охороняти від усякого лиха. У ньому велика сила, бережи його!
Потім таки на очах усіх обняла його й поцілувала на прощання.
Прощавай, мій соколе ясний... хай тебе свята Покрова від усякого лиха береже...— Потім приклала голівку до його грудей і заплакала. Усім стояли сльози в очах. Те саме робила Настя з Панасом. По тому прощалися всі.
Годі, хлопці! Нам в дорогу пора,— говорив Чорнота.— Треба покористуваться ніччю. Дай, Боже, щоб незадовго і в день можна було їхати, не боячись напасті.
Посідали на вози, а Серпанка поблагословив їх образом.
— Щаслива дорога! Вертайтесь здорові та з славою! Чорнота присів на останньому возі.
Як минули крайню хату за містом, стрінули на дорозі якогось чоловіка.
Ти, Максиме?
Я.
Сідай тут.
Невже ж аж п'ять возів?
Так, цілий гурток пристав.
То був старий козарлюга, Максим Обух, що всюди з Чорнотою вештався. Поїхали, не задержуючись серед темної ночі...
VII
В ДОРОЗІ НА СІЧ
Валка прямувала до лісу, що простягався на правому березі Тясмину. Ліс був розлогий і дуже густий. До дня ще далеко було. Зараз відправили вози додому. Чорнота поговорив на самоті з Обухом, попрощався з хлопцями і кудись пропав. Тепер повів їх Обух далі. Тут було ще багато снігу і чути було морозну сирість. Йшли гусаком довгенько за Обухом, поки станули на прогалині. Зараз розвели багаття, бо таки добре померзли. Обух узяв з собою двох парубків і пішов в гущавину. Натрапили посеред густої тернини, дикої рожі і малинника скелю-камінь, порослу мохом. Обух обійшов боком і тут показав на непомітну дірку, в котру можна було влізти, хіба повзучи. Поліз туди з парубками. Туди вела довга шия до печери. Обух викресав вогню і засвітив свічку. Печера була простора, а по боках йшли отвори до інших печер. Свічку дав подержати одному парубкові.
— Тільки до того місця не наближайся з світлом, бо там схований порох. Одна іскорка — і ми пропали ні за цапову душу.
В одній просторій печері був цілий склад одежі та зброї. Вона була намазана салом. Обух вибирав зброю, передавав парубкові і казав виносити надвір. Потім велів усім вийти:
— Я ще наберу пороху і куль і вийду за вами.— Загасив свічку.— Слухайте, хлопці, хто з вас не вміє мушкетом орудувати, то признавайся.
Але не признався ніхто.
Пороздавав зброю усім і зараз помандрували далі, прямуючи до річки. Надворі стало світати. Йшли берегом. Обух пристанув, і знову з кількома парубками пішов далі у комиш. Тут були байдаки, сховані в комишах на припоні. Зараз прикликали других.
— Сідайте, хлопці, в човни і пливіть за мною, лише не робіть галасу.
Річка назбирала багато води від весняних розтопілів, і човни летіли стрілою.
— Не знати, де тепер сотник Чорнота? — спитав один.
— Не будь цікавий, бо в пекло попадеш, а тепер мовчи. Пливли так, поки річка точилася поміж лісами, а вже
на просторому місці спинили човни в очеретах і там їх поприпинали. Повиходили на берег, і знову повів їх Обух в гущу.
— Тепер розведемо багаття, погріємось, поживимось і ляжемо спати, а вночі пливем далі...
Розставили чати і кріпко поснули на сухій траві. Під ніч попливли далі... І так робили щодня. Минули Кременчуг і запливли в Дніпро. І знову удень сиділи в комишах та лозах, а вночі пливли.
— А як ми через пороги переберемось? — спитав хтось.
— Вибачай, це не для вас дорога. Перейдемо берегом. Найбільша трудність була перекрастися коло Кодака
на правому березі Дніпра. Його поставили пани, щоб не перепускати втікачів на Запорожжя.
На остатньому постої задержались два дні. Обух вижидав чогось і остерігав хлопців, що Кодака треба виминати дуже мудро та хитро, бо коли б їх за Кодаком помітили, так, певне, всі пропали б.
На третій день підвечірня лягла велика, непрозора мряка. Того саме Обух дожидав. Смерком поспускали човни на річку і попливли півперек до другого берега. Крізь густу мряку видно було руде світло з Кодака. Тепер вже не було небезпеки. Обух перехрестився. Тепер пливли вже вдень і вночі. Здалека чути було рев Дніпрових порогів. Треба було оставити судна і йти пішки. Повиходили на берег і тут заночували.
Рано переглянув Обух харчі, їх було вже небагато. Треба було поспішати, щоб не прийшлось їсти трави, як говорив Обух.
Як вже відійшли чималий шматок дороги, Обух відразу спинився і став прислухуватися. Згодом почули далекий тупіт коней. Обух приказав усім сховатися в траві, а сам поповз вперед на невеличкий курганець. Побачив далеко ватагу їздців, що прямувала до Дніпра. Обух приповз до хлопців.
— їде польська стежа прямо на нас... От чортові діти, куди їх занесло. Та це для нас добре, що коней добудемо, бо далі йти пішки буде нам не під силу та й харчів не стане. Вважайте, що я вам кажу. Держіть в руках мушкети і стріляйте аж тоді, як я стрілю перший. Я їх припущу на десять кроків, то неважко буде поцілити. Тільки стріляйте в їздців, а коней щадіть...
Може, то яка козацька ватага?
Ти дурень, я добре бачу, що це драгуни.
А тим часом ватага наближалась. Було чути, як говорили між собою. їхній старшина, якийсь немолодий вже шляхтич, говорив:
— Тут відпочинемо та поживимось. Усю ніч ганялись, та й невеликий з цього пожиток. Розсідлайте 1lt;оней, розведіть вогонь та спечіть м'ясо.
Драгуни позлазили з коней, розсідлали та поприпинали до кілків. Зараз загоріло велике багаття. Обух начислив їх двадцять п'ять. Трохи далі стояло п'ять українців, пов'язаних за руки, поза спину. їх вели біля коней. То були піймані втікачі. Виглядали страшно: побиті й покривавлені. Було ще троє коней, нав'ючених харчами. Обух підсміхався під вусом. Либонь, мав таке почування, як лев на засідці, коли до нього підходить необережна коза. Драгуни почували себе тут зовсім безпечно, бо навіть сторожі не ставили. Знеможені бранці полягали на землі. Обух нашіптував хлопцям: "Не будемо стріляти на них. Я дам знак, тоді схапуйтеся прожогом і мушкетом по лобі".
Хлопці передавали наказ один одному на вухо та аж горіли з нетерплячки, щоб швидше.
А тим часом драгуни пекли на патиках м'ясо. їх старшина лежав на сухій траві і навіть не дивився на своїх людей. Він став глумитись з бідолашних бранців.
Стерво! Підожди, не схочеться тобі вдруге втікати від пана. Обріжуть тобі носа та вуха, а тоді й в пеклі тебе пізнають...
Може би, ми тут і заночували,— каже один драгун.— Не велику добичу веземо, може б, так переждати тут та ще дещо трапиться.
Тут є п'ятьох, а вбили двох, то семеро,— каже шляхтич.— Ночувати тут не будемо, бо додому вже недалеко, а мені краще спати у м'якій постелі, як тут на траві.
Драгуни виймали з мішків хліб і стали ділити поміж себе. Принесли боклага з горілкою. Боклаг пішов з рук до рук.
— За вбитих нам ніхто нічого не дасть,— каже один.
— А дайте тим собакам яку кість,— каже старший,— бо як поздихають, то й за тих нічого не дістанемо.
Обух слухав і думав собі: "Треба спішитися, а то вражі сини все пожруть і вип'ють, а нам остануться кості. Та ще якби котрий молодик кашлянув, то їх сполошить". Він перехрестився і добув шаблю, але ще здержався, почувши таку розмову:
Пане ротмістре,— каже драгун,— між тими є один знатніший, каже, що дасть окуп, щоб його пустити.
Дурний він, те, що має при собі, то й так наша військова добича, а заплату від старости візьмемо окремо. Він тим вартніший буде, як звичайний хлоп.
Драгуни обсіли довкруги багаття. Зброю повідкладали набік. Обух став повзти вперед, а хлопці за ним. Заколихалась трава, та ніхто в цей бік не поглянув.
Обух підвівся і всі за ним. В мент прибігли до багаття й стали бити мушкетами, мов хворостиною. Особливо храбрував Панас. Орудував важким мушкетом, мов колом, і кого зацідив, то було йому амінь. Ті драгуни, що ще живі осталися, впали навколішки й просили щадити їх.
— Решту пов'язати! — кричав Обух.
Ротмістр і не гадав боронитись. Він зараз сховався у високу траву. Його зв'язали теж. Олексій метнувся розв'язати бранців. Вони вставали і простягали задеревілі руки.
— Що ви за люди і як в таку халепу попали?
— Ми втікачі на Січ. Вже аж сюди щасливо забрели, та чорт драгунів надніс. Ми оборонялись завзято, двоє полягло, а нас перемогли.
А подивіться, хлопці, чи м'ясо спеклось? Одна половина буде їсти, а друга сідлає коні. Ми зараз їдемо далі...— Потім приступив до шляхтича:
З якої станиці, вашмосць?
Ротмістр подивився згірдно на Обуха —й мовчав. Обух штовхнув його чоботом.
Чи не хочеш, вашмосць, щоб тебе припекти? Ми й це вміємо.
Ти, хаме, за мене на колі згинеш...
— Але ти цього не будеш бачити, бо я тебе зараз повісити прикажу.
Ну-те, голуб'ята,— каже, звертаючись до пов'язаних драгунів,— може, ви скажете, звідкіля ви, бо вашому ротмістрові не хочеться балакати з хамом.
(Продовження на наступній сторінці)