Олексій не міг з неї очей звести.
— Який же мій голос, панночко?
— Такий гарний, що слухаєш і не наслухаєшся... Від цього признання зробилось Олексієві так любо на
серці, що й висказати годі. Навіть тоді, як в академії похвалив його отець ректор при всіх на екзамені, не було йому так любо на серці, як зараз,
— Заграєте нам ще,— питає хтось з гурту,— чи годі?..
— Годі, люди добрі,— каже Олексій.— Давно не грав, рука відвикла: та тепер так знемігся, начеб ціпом молотив. Ще дасть Бог не одну неділю матимемо.
— Так спасибі! Прощайте! Ходімо, люди, додому... Народ порозходився. Дівчата підмели долівку. Олексій остався ще.
— Сховайте, батьку, бандуру до другого разу,— каже Олексій.
Нащо ховати, нащо вона мені? Візьми собі та часом повеселись на самоті.
Врадували ви мене, батьку, отсім дарунком, спасибі. Справді, не раз така нудьга береться, що нема сили, щоб за яку-небудь роботу взятися, та оця товаришка, певне, мене розважить та повеселить.
Олексій поміркував, що засидівся задовго. Став прощатися.
Олексію,— каже Серпанка,— не забувай нас і не жди, щоб тебе аж арканом тягти, заходь до нас як до своїх, коли лише душа забажа.
Певне, що зайду, спасибі, що запросили, та й не цураєтесь мене, бездомного сироти.
Та який ти бездомний! Вмер батько, царство йому небесне, бо так Богові подобалось. Усі батьки мусять колись вмирати. Перед тобою світ, бо ти вчена людина. Наша Україна велика, й знайдеться для тебе добре місце. Та ще у тебе такий славний опікун...
Олексій взяв бандуру і попрощався, шукав Катрусі, та її не було в хаті. Вона ждала його на ґанку.
Та коли б ти, козаче, був хоч дещо потанцював з нами, а то грав та й грав, аж рука омлівала, але не було кому тебе виручити. Другим разом, то попрошу тата, щоб музик прикликав, тоді й ти потанцюєш...
Ні, панночко, я ще не можу... хворість з'їла мою силу і підкосила мені ноги. Я ще дуже задихаюсь, як швидко ходжу...
Не називай мене панночкою, бо я не панського роду, зви мене так попросту Катрусею, бо так мене всі в місті кличуть... Та скажи мені, де ти так гарно на бандурі грати навчився? Тато казали, що ти в Києві вчився... хіба ж у тій великій школі й на бандурі вчать грати?
Не в школі, а таки в городі. Там є до цього окремі вчителі, а решту треба самому довчитися...
А співати?
Співати, то вже вчать і в школі, у кого є добрий голос. Там співають спудеї академії в Софійському соборі, у нашій братській церкві святого Михайла, у лаврі і де лише треба звеличати богослужіння... Там співають по нотах і до цього є окремі вчителі.. А ти, Катрусю, співаєш теж?
Деколи співаю, як є охота, та не все...
А сьогодні є охота?
Я люблю співати у нашому садочку. Там росте розлога калина, і я її дуже люблю...
— Так ходімо під цю калину, я дуже люблю слухати. Катруся не знала, що їй робити. Вона понизила очі
й перебирала пальцями мережений рубець хвартушини. Потім скочила з рундука і пішла в садочок.
— А мені можна піти? — питає Олексій.
Ні, ти останься тут. Я не можу співати, як хто на мене дивиться...
І соловейко так робить,— каже Олексій,— коли співає, то ховається поміж листочки.
Він присів на рундуку і слухав. За хвилю почув ніжний дівочий голосок з-під калини:
Гей, у лузі червона калина похилилася...
Олексій не видержав. Зайшов потиху з другого боку калини і вдарив по струнах під голос дівчини. Та вона перестала співати...
— Катрусю, не переставай, я, їй-богу, не дивлюся на тебе.
Тоді вона співала далі, а Олексій, граючи на бандурі, став уміло підтягати. З того вийшов милозвучний двоспів, що й Катрусі подобався.
Тоді Олексій сам заспівав:
Ой, зійди, зійди, ясен місяцю, Як млиновеє коло. Ой, вийди, вийди, серце дівчино. Та промов до мене слово...
А на те Катруся зараз відспівала:
Ой, рада би я та і вийти, З тобою говорити, Та гудять, гудять лихії люде, Хотять же нас розлучити.
Потім співали одну пісню по другій і показалося, що Катруся багато їх знала.
Ти мене замориш, козаче. Я хотіла заспівати такої пісеньки, якої ти ще не знаєш, а воно виходить, що хіба нема такої пісеньки на Вкраїні, якої б ти не знав...
Я багато пісень знаю, та не знаю, чи є на всій Україні така дівчина, щоб краще за тебе співала.
Олексій розгорнув вітки калини і став перед дівчиною. Вона підвела очі, і перший раз їх погляди стрінулися. Стояла так довшу хвилю, дивлячись на себе, не промовивши слова. За них говорили їх очі. Одне одному дивилось на саме дно молодого серця і запрошувало до себе, бо ні в однім, ні в другім любов ще не гостювала. Олексій взяв дівчину за руку. У їхніх серцях йшла важна переміна. Пробудилась перший раз любов, котрої ні одне, ні друге досі не знало.
— Катрусю, Катрусю! — кликала Мама крізь вікно. Обоє стрепенулися, мов з довгого солодкого сну прокинулись.
Дівчина побігла в хату, а Олексій стояв ще довго на тім самім місці. Потім потер чоло рукою і пішов додому.
Був дуже веселий, та щоб довести Горпині причину своєї радості, показав бандуру, котру подарував йому старий Серпанка. Та Горпина вгадала, що не бандурою він так втішився. Видно, що радо його приймали, коли так довго забарився.
— Ану, заграй мені, синку, я дуже це люблю та заспівай дещо та сумного, бо тепер гріх був би веселої співати та веселитися, коли довкруги нас таке горе та страждання... Не раз співав мені Богдан... Не знать, де він тепер є і що з ним робиться?
І як Олексій грав сумної про людське горе, няня слухала і хитала головою, а згодом і плакати стала. Олексій поклав бандуру на столі.
Не буду я більше вам, няню, грати, коли ви плачете. Не плачте, плачем горя не переміниш, ані в сльозах не втопиш...
Ні, синку, воно не так. Від плачу на серці полегшає. Сам колись це пізнаєш, як до літ прийдеш. Лиш треба плакати не на очах людей, а так в кутку, щоб ніхто того не бачив, а то лихі люди замість жалувати, посміються.
Там так весело було сьогодні... Прийшли ми з церкви, пообідали. Я грав та й співав, а потім зійшовся повний двір людей і танцювали, а старий Серпанка в долоні плескав.
Ти мені не говори! Не з того було тобі весело, що народ танцював, а старий в долоні плескав. Ти радий тим, що любу дівчину побачив, бо ти, серце моє, вже влюбився в неї... Боже благослови!
Ніде правди діти, няню, але кращої дівчини я зроду не бачив, а який у неї голосок...
Та чи лише голосок? А личко, а брови, а очі, мов терен, а чорна коса, а гнучкий стан дівочий... Красуня! Та й не пуста дівчина, в страсі божім вихована. Такі її батько та мама, увесь рід Серпанків такий.,. їх поважає і Богдан, і Чорнота, і все козацтво. Кращої пари не найдеш...
Тільки не знаю, чи Серпанки мене схочуть... То дуки, а я княжий підданець. Його довга рука може мене і тут досягти.
Не бійся! Я прочуваю таке, що й Ярема буде з України втікати.
Звідкіля, няню, ви таке знаєте?
Звідкіля? Від людей, хоч мені того ніхто не говорив, та я бачу моєю душею, що щось велике готовиться. Козацтво не спить, а ворушиться, народ готовий та лише жде, коли дадуть знака. Будеш бувати у Серпанків, то придивишся добре, які туди люди заходять. Там бувають козаки, міщани, підпанки та селяни. Гадаєш, що вони всі приходять вози купувати? Отто-бо й ковінька, що ляхам так здається і не хочуть того спинити. Побачиш сам.
* * *
Те саме, що з Олексієм, діялось і з Катрусею. Вона від того дня дуже змінилася. Ходила, мов сонна, та як лише хто скрипнув хвірткою, вона здригалась та дивилася, хто прийшов. Бо вона сподівалась Олексія зараз другої днини від самого ранку. Старі це помітили зараз. Вона боялася, щоб Олексій не ждав аж неділі.
Олексій справді не ждав неділі і прийшов другої днини. Катруся дуже зраділа і вийшла на рундук.
Я гадала, козаче, що не прийдеш...
А ти бажала собі, щоб я не прийшов?
Який-бо ти... Я... ми гостеві дуже раді. А бандури не приніс?
Хіба ж бандура краща мене? — дрочився Олексій...
Я вже з тобою сьогодні хіба не зговорюся... Сам говорив вчора, що при бандурі краще співається... Та що я верзу... В будень ніколи співати, бо робота є.
— Коли при роботі заспіваєш, то краще робиться... А коли я в роботі перепиняю, то я собі йду...
Катруся не знала, що на те казати,— що не скаже, то він горі дном обертає. Вона зараз посумніла. Олексієві стало жаль дівчини, що так її вразив. Хотів це повернути в жарт, аж надійшов старий Серпанка:
— Здоров, Олексію! Чого, Катрусю, гостя в хату не просиш?
— Та він вже й відходити хоче.
— Стривай! Ходи в хату, щось тобі цікавого скажу... Як увійшли в хату, Серпанка каже:
— Вчорашнє гуляння вже панам сіллю в очах. Говорив мені сьогодні Онацький, що це панам підозріле, чого до мене стільки людей учора зібралось? Чаплінський щось нюшить...
— На злодію шапка горить...
— Воно так, та мені треба обережним бути. Ніхто не знає і не буде знати, які до мене люди заходять. їм лише порошина в очі впадає, а околота не бачать. Побачили людей... аж при танцю! Ах, які вони дурні! Тому-то, Олексію, на другу неділю ми заспіваємо та потанцюємо, та лише для себе.
— Чи є яка вістка від Хмельницького?
— Хіба те, що він безпечний. В неділю має бути тут Чорнота.
Олексій вийшов в садок і заспівав знову: "Ой, зійди..." Відповідь вийшла з-під калини, і Олексій туди попрямував.
(Продовження на наступній сторінці)