— Я гадав, Катрусю, що ти погнівалась на мене. Я, далебі, жартував, вибач мені, вже такого ніколи не буде. Він взяв її за руку.
Скажи мені, Катрусю, чого мене так сюди тягне? Вона засміялась срібним голоском...
Як тебе тягне, то заходь сюди... Тут всі тобі раді.
Ну, добре, буду заходити, коли лиш зможу, але ти мені скажи: яка сила мене сюди тягне?
Не знаю, козаче... але ти мені скажи, чого ти мені все перед очима стоїш, хоч тебе тут немає, чого твій голос мені завше в ушах дзвенить?
Я догадуюсь чому, та, далебі, сказать не вмію...
Я питала нашої Насті..
І що ж вона сказала?
Не скажу...— Катруся понизила очі і скубла листочок калини, і так стояли напроти себе, як ті діти, що різними мовами говорять, не можуть розмовитись, а, однак, себе добре розуміють.
Катрусю...
Що, Олексію?
Я без тебе жити не можу... ти...— він взяв її за обидві руки,— Катрусю, моя єдина... мій анголе... промов до мене слово.
Вона мовчала. Олексій обняв її рукою попід стан і пригорнув до себе. Вона не оборонялась... Чув биття її серця.
— Катрусю,— шептав їй до вуха,— я люблю тебе більш життя, котре віддав би за тебе...
— Мій соколе ясний, моє сонце, Олексійчику любий... Вони і незчулись, як Олексій став її палко цілувати...
— Батеньки! — каже Катруся.— Якби так хто підглянув, пішла б про мене погана слава по місті...— Вона відсунула Олексія від себе і втекла у хату...
Олексій остав сади і не знав, що з ним робиться. Катруся зникла, мов привид, але він чув на своїх губах палаюче личко дівчини. Вийшов з садка і поплентався додому. Те, що здавалося йому таке далеке, недосяжне, показалося дійсністю. Катруся його любить. На спогад того він випрямився і ступав, як побідник, що увесь світ завоював.
Горпина глянула на нього і зараз догадалася, що щось добре сталось.
— Няню, вона мене любить щиро, сердечно...
Боже тобі благослови... От коли б тут був Богдан, можна би зараз і засватати, і заручини відгуляти... Без Богдана ти нічого з старим не говори...
Вони так радо мене приймають і запрошують до себе в гості...
Це друге діло. Від гостя до зятя далеко. Я від них нічого не довідаюсь, куди мені... вони дуки, а я лиш слуга... На Богдана треба підождати...
Така рада не йшла молодому закоханому хлопцеві в смак. Він би хотів чимшвидше назвати прилюдно Катрусю своєю судженою. Хто його зна, коли Хмельницький вернеться? А може б, так Чорноту попросити? Він тут в неділю буде... Коли якось соромно... Недавно з школи вийшов, від пана втік, ще не вилизався гаразд по хворобі, та вже й сватати хочеться... А хіба ж і перед Хмельницьким не буде так само соромно?
Нова турбота... З залюбленими все так буває...
А Катруся, як вирвалась з обіймів "ясного сокола", побігла у свою кімнатку і припала лицем до подушки. В неї личко пашіло, начеб жаром посипав. Вона чула на ньому палкі поцілунки любого козака. А серденько так тьохкало, так тріпалося, наче пташка, що в клітку попала.
Що вона зробила? Може, то гріх, що вона дала себе обнімати та цілувати хлопцеві, котрий не був їй ні братом, ні кревним? Коли б таке знала у котрої із своїх подруг, то певно вважала би це гріхом, якого треба б сповідатись перед панотцем. Ну, так правда. Олексій її поцілував, та що було їй робити? Кричати, щоб люде почули та рознесли про неї злу славу? Але вона його не поцілувала ні разу, хоч як її кортіло... Та він такий гарний, мов мальований... Яке у нього гарне лице, які очі, яке у нього чорне волосся.
...Та про це думати, то таки справді гріх... Чи треба кому про це сказати? Може, матусі? Ні! Матуся налякалась би та сказала татові, а тато погнівалися б та заборонили Олексієві приходити. Матуся не раз говорила їй, що не можна дівчині сходиться з хлопцями, не вірити ні їхнім словам, ні залицянням, а то можна себе осоромити та душу погубити. Але комусь треба конче про це сказати, бо якби це осталось у неї тайною, то, здається, розсадило б її. Треба сказати Настусі. Вона, певне, не скаже нікому та ще й скаже, чи то гріх, чи ні? Вона вже сказала їй, як її серденько б'ється, а Настя говорила, що це любов... Треба їй ще сказати й те, що сьогодні сталося.
Катруся підвела голову від подушки, обтерла личко мокрим рушником і вийшла шукати Настусі. Знайшла зараз.
— Настусю, голубко, зайди до мене на часок, щось тобі скажу.
Як зайшла в кімнатку, Катруся обняла свою подругу за шию і стала її цілувати, а при тім нашіптувати в ухо. Настусине лице прояснювалося. Вона поцілувала в свою чергу Катрусю і стала плескати в долоні...
— От гарно далебі. Маєш, Катрусю, козака, мов золото, кращого не знайдеш ні в Чигирині, ні в самому Києві.
— Ба, Настусю, але це гріх...
— Ха, ха, ха! Смійся з того. Хіба в цьому гріх, що він тебе поцілував, а ти його ні разу...
— Що ти, Настусю, говориш!
— Те, що чуєш... Я сповідалася раз перед панотцем, що з моїм Панасом цілувалась...
— А панотець що на те?
Нічого. Зробив так кілька разів: угм, угм, раз кашлянув...
Та, може, не дочув...
Як не дочув? Я говорила виразнісінько. "Я,— кажу,— маю такий гріх на душі, що цілувалась з парубком Панасом..." — "А він тебе, любить?" — питає панотець. "Ми любимось,— кажу.— Ми собі присягли",—кажу... "Ну,— каже панотець,— коли любитесь, то цілуйтесь і далі".
Так і сказав: цілуйтесь далі?
Так самісінько... Я би тебе не дурила.
Від цієї сповіді перед подругою Катрусі полегшало на душі.
Як тобі здається, Настусенько, чи сказати про це матусі?
Не знаю, я не сказала, бо в мене матусі немає... Ти ще дещо підожди...
VI
РОЗЛУКА
Від того дня заходив Олексій до Серпанків хоч би на часок. Заходив у садок під калину, і там стрічались на любу розмову. Та це не тривало довго. Настала осінь, облетіло з деревини листя, калина світила голим галуззям. Тоді Олексій заходив в хату і мусив задоволитися тим, що дививсь на любу дівчину, а відходячи, перекинувсь кількома словечками.
Серпанки помітили це, і мати взяла Катрусю на сповідь.
Дівчина пригорнулась до материного серця і сказала все.
Чи він сказав, що тебе сватати буде?
Не то, що сказав, та ще й забожився. Говорив, що йому без мене життя немає... Він каже, що старостів посилав би, та боїться, щоб від батьків гарбуза не піймав, бо я багацька дитина, а він бідний сирота...
Цього нема чого боятись! Він не має нічого, але він гарний хлопець і вчений, а коли любитесь, то ми тому не противні.
Катруся була з цієї розмови дуже рада, а коли переповіла це Олексієві, то той аж горів, щоб чимшвидше старостів посилати, та лиш ждав Чорноти.
Як Чорнота з'явився в Чигирині, Олексій розказав усе і просив його за старосту. Чорнота обняв його й каже:
— Слава Богові, що тобі так поталанило. Матимеш жіночку, якої пошукати, а що обоє любитесь, то і Боже благословення буде при вас. Тільки сватів не можна посилати, поки Хмельницький "не з'явиться. Без нього не можна.
Так само говорила й Горпина.
Чого ти такий нетерплячка... Недавно, то й не думав, що так швидко діло виясниться, а тепер і сватів слати...
Ти обідив би Хмельницького, і з тої причини я не міг би йти сватати без нього. Та чого так спішитися? Ви ще обоє дуже зелені, а до весілля ще не зараз. Подумай, який тепер час, і не про весілля нам думати.
Та я про весілля ще не думаю, але я хотів би впевнитися заручинами.
Синочку мій,— каже Горпина,— у нас на Україні нічого певного немає. От подумай, що Богдан звінчався з тою ляшкою, а прийшов такий Чаплінський, відбив її і сам повінчався... І ніде правди не може найти... Ой! Пани, пани, нелюди, кари на вас, кари небесної...
На тім і стало. Чорнота поїхав знову і довго не вертався. .
Минулось Різдво, м'ясниці, настав піст, а про Чорноту не було чути. Аж десь перед Великоднем з'явився, та такий якийсь виснажений, марний, начеб по важкій хворе .
Чи не хворіли ви, батьку? — питає Олексій.
Не хворів, лиш знемігся, бо багато праці було. А як там твої сердечні справи стоять?
Що ж зробити... Мушу ждати повороту Богдана.
Хіба це таке велике нещастя? Кращої дівчини не знайшов би. Признаюсь тобі, що як повів тебе перший раз до Серпанків, зараз собі про це подумав. Але тобі тепер ніяк женитися. Ти же молодий, лише що скінчив школу і нічого свого не маєш. Тобі треба ще поміж людей обтертися та розуму набрати, а то будеш вічно телям на жіночому хлібі. Для козака це непристойно. І сватати тепер не можна. Богдан заступає тобі батька, і ти би його дуже обидив. Я хоч би й хотів сватом тобі бути, тепер не можу. Подивись на мене. Я тепер мандрівний крамар, хоч не споганив своєї козацької душі крамарським ділом. Коли я маю виступати сватом, то хіба у моїй рідній козацькій одежі: в кунтушу, сап'янцях та при шаблі, як це козакові, лицареві пристоїть. А покажусь козаком, то мене зараз старостинські посіпаки піймають і запроторять туди, де Хмель сидів. І в цю пору, як наша свята робота починається, мені зніме кат легенькою рукою голову... Та ще третя перешкода, чого я тобі не сказав. По наказу Хмельницького я маю тебе зараз перевести на Січ, бо там тебе робота жде...
Олексій аж задеревів... Він так нетерпеливо вижидав Чорноти, а воно ось що вийшло... Треба всі надії повісити на кілок, треба попрощатися з любою дівчиною, може, й на завсіди, і мандрувати в незнаний світ. Але противитись волі свого добродія не можна.
(Продовження на наступній сторінці)