— Коли ж би нам їхати? — спитав і трохи не заплакав.
— Післязавтра, вдосвіта.
Воля божа! Та я прошу вас, батьку, не відмовте та запевніть мене у Серпанків, що Катруся моя буде...
Це можна. Я поговорю з Серпанками, та вони як дадуть слово, то можна на нього покладатися...
Зараз пішли до Серпанків, а на відході сказав Олексій няні, який наказ прийшов від Хмельницького. Горпина не сказала нічого. У неї наказ Богданів був святий, якому не можна противитися.
У Серпанків стрінув Олексій Катрусю в сінях і, коли Чорнота заходив в світлицю, Олексій каже до неї:
— Я мав би тобі щось на самоті сказати, Катрусю...
— Ходім у мою кімнатку,— каже Катруся. Вона помітила, що Олексієві щось негоже сталось, бо змінився на лиці і був дуже схвильований.
У тій кімнатці був Олексій перший раз. Кімнатка міщанська, невибаглива. Вибілені стіни та чисто вимитий поміст. Стояв тут стіл і лавка та ліжко з мережаними подушками. На стіні один образ святої Покрови, а під ним узориста мальована скриня з приданим Катрусі. Образ прикрашений мереженими рушниками, на вікні квітки в мисчинах.
Олексій присів на лавці.
— От що, Катрусю, я хотів тобі сказати: приїхав пан Чорнота. Ми собі того бажали, гадаючи, що нас посватає, а воно вийшло не так. Привіз мені наказ від пана Хмельницького, щоб негайно на Січ їхати...
Катруся заломила руки і поблідла на виду.
— Ох, лишенько! — вона закрила лице долонями.
— І я кажу, що лишенько, та нічого мені робити, а то я сам себе гидився б... Він мій добродій, та й не для нього я працюватиму, а для України. Про це нічого говорити, мені треба одного-однісінького. Я хочу мати певність, що ти, серденько, останеш мені вірною до смерті, що не візьмеш назад даного мені слова, хоч би й князь тебе сватав...
— Не треба мені князя, мій козаче коханий, бо ти мій князь, ти мій сокіл ясний, моє сонце... Я твоя навіки і нікого не хочу знати...
Вона впала в обійми Олексія...
Як хочеш, то ось— тобі присягну перед образом Богородиці, що ніколи не перестану тебе любити. Я щодня в своїх молитвах благатиму Бога за твою долю. Ти мусиш їхати. Служи вірно козацькому товариству і вертайсь козаком. По тім ніхто не посміє сказати тобі, що ти княжий підданець, невольник. На Січ закоротка княжа рука... Бачиш, Олексію,— каже, втираючи з лиця сльозу,— як воно гарно склалося. Ти боявся, що княжі гончі тебе тут досягнуть...
Моя дівчино єдина, як ти гарно по-козацьки говориш, аж серце радіє...
Бо я з козацького роду,— каже Катруся, випростувавшись.— Хоч мій батько і міщанин, ремісник... Як я буду радіти, як ти вернешся славним козаком, а всі казатимуть, що ти усе зробив, що від тебе козацька честь вимагала. їдь, Олексієчку, з Богом святим... Про мене ти не турбуйся, я у батьків останусь. А коли б так судилося, щоб ти... поліг,— тут її голос задрижав,— то я в черниці піду, а другого любить не буду... Станьмо, мій соколе, ось тут перед образом і присягнімо собі досмертну любов.
Катруся взяла його за руку і підвела до ікони. Схрестили пальці і вимовили врочисто: присягаю.
Обоє повеселішали і, держачись за руки, ввійшли у світлицю. Тут сидів Чорнота з Серпанком та частувалися медом. Молодята прийшли до столу, і Олексій промовив врочисто:
— Оце моя дівчина кохана, єдина...
Як же це,— каже мати,— без сватання, без старостів? Хіба ж можна так старий батьківський звичай нехтувати?
Нічого, паніматко,— каже Олексій,— посватаємо потім, бо зараз кличе мене батько Хмельницький на Січ. Я хочу перед усім світом виявити, що ми з Катрусею перед образом Божої матері присягли собі вічну любов...
Так! — сказала твердо Катруся.— Олексій мій єдиний, і більше нікого не хочу я знати.
От дівчина,— каже Чорнота,— таких люблю. Сватання, заручини одгуляємо потім, на вільній Україні, де не буде ні жида, ні пана, а. тепер, батьку, й ти, паніматко, поблагословіть молодят, та випиймо на їх здоров'я по чарці...
Дай, Боже, в добрий час,— каже Серпанка,— приступіть, діти, ближче, а ти, жінко, сідай біля мене, хай їх поблагословимо.
Ганна, сідаючи, просльозилася. їй, хоч як вона раділа щастям дитини, здавалося гріхом не придержуватись старого звичаю. Молоді склонилися під благословення. З черги благословив їх Чорнота теж.
— Ти, Олексію, служи вірно козацькому товариству і свому народові, а ти, Катрусю, останься йому вірною до смерті, бо він цього гідний.
На те все дивилась з другої кімнати Настя і тепер увійшла.
— Хай і моє благословення буде з вами. Я щиро радію з вашого щастя...
А звертаючись до Чорноти, каже:
Пане сотнику, коли на. Січ йдете, то, будь ласка, взяти й мого Панаса...
Чи він тобі брат?
Ні, це мій любий парубок. Я хочу, щоб і він послужив козацтву на славу, розуму набрався. Чому я не маю бути жінкою лицаря?
Славна дівчина! Поклич його сюди...
Хто ж би то подумав,— каже Серпанчиха, хитаючи головою...
Панас добрий, роботящий і слухняний парубок. Мені без нього буде зле, але я не противлюся. Ви, козаки, лиш приходьте сюди, а тоді я зачиню мою робітню і піду з челяддю й синами... Мені військове діло не чуже...
Коли Україна таких синів має, то вона не пропаде,— каже Чорнота.
Настя прикликала Панаса з майстерні.
Ти їдеш завтра на Січ,— каже Настя.
На Січ? Та чого, хіба я не маю тут роботи? Мене майстер не пустить.
їде Олексій, поїдеш і ти, а як я маю вийти за тебе заміж, то лише за козака. Як вернешся, то будеш знов колеса робити.
Панас, парубійко вищий усіх на півтори голови, плечистий, з руками, мов довбеньки, увійшов в світлицю так, як робив в майстерні: в полотняному фартусі. У волоссі було кілька трісок, сорочка на руках засукана вище ліктя. Настя підвела його до столу.
— Поклонися пану сотникові та проси, щоб тебе на Січ взяв.
Чорнота обкинув парубка поглядом. "Справді, козак-велетень, таких найбільше дайте. На Січі треба колодіїв".
— Що ж, парубче, підеш на Січ?
Він оглянувся на Настю, вона притакнула головою. ч— Як треба йти, то піду...
Треба йти, небоже,— каже Чорнота, сміючись,— коли Настя так каже.
Так, я йду... а коли? Треба в дорогу дещо приладити.
Тим не турбуйсь,— каже Настя,— я приладжу, що треба.
Панас приступив до Серпанки і, цілуючи його в руку, каже:
— Спасибі вам, пане майстер, за хліб-сіль та за добру науку і вам, паніматко, теж. А коли я інколи моїм нерозумом прогрішився, так вибачте мені і поблагословіть на щасливу дорогу та лихим словом не згадуйте...
Він поцілував обох по руках і вклонився у пояс. Пішов в майстерню, надів свитину і вернувся знову. Як зразу він показався Чорноті недотепним, так тепер сподобався.
— Як йти, так йти, але як вам, пане сотнику, треба ще кількох таких, як я, то приведу ще кількох товаришів. Вони б мені того не простили, що я сам пішов, а їм нічого не сказав...
— Давай їх сюди, хоч би й цілу копицю...
— Копиці не буде, але який десяток буде певно...— Панас вклонився і вийшов..
— Зовсім не дурний парубок,— каже Чорнота.
— Не то, що не дурний, але побачите, який у нього розум... Він лише на вигляд такий, що буцімто трьох докупи зложити не вміє.
Того вечора сидів Олексій у Серпанків до пізньої ночі, а другого дня прийшов рано, щоб не втратити одної зайвої хвилі бути біля Катрусі.
Няня Горпина виправляла Олексія в дорогу, наче свою рідну дитину. Приладила білизну, знайшла ще один пригожий одяг Тимоша, приладила й харчів і все пов'язала в клунок. Як Олексій по обіді забіг в хату, вона каже: —
— Моя дитино люба, рада б я тебе задержати при собі якнайдовше, може, й не побачать мене твої очі на цім світі. Я знаю, куди тебе серце тягне... Та заспівай мені ще та заграй, хай уостаннє почую твій любий голосок...
Олексій вчинив її волю, а старенька то плакала, то веселилася. Вже над вечором попрощався з нею. Забрав клунок і бандуру. Горпина поблагословила його святим образом на щасливу дорогу.1
— От таке-то на світі... тут був, а зараз його вже й не буде. А все через тих панів клятих, нелюдів, щоб їм добра не було... Ой, кари на них, кари пошли, господи!
Олексій оставсь того дня у Серпанків переночувати. Та йому й на думку не приходило лягати.
Панас привів з собою п'ятнадцять чигиринських юнаків. Деякі пішли з дому потай батьків. Вони дуже раділи, що йдуть на Січ. Там воля, рівність, братерство... Звідсіля світить сонце на всю Україну і огріває зморожений злиднями, стомлений український народ.
Кожний з тих юнаків був гордий через те, на що зважився. Кожний бачив себе у своїй уяві лицарем на коні, з шаблею в руці. "А хіба ж ті, про котрих у думах співається, не були зразу такими самими, як я тепер?"
Чорнота оглядав кожного зокрема і, либонь, що всі подобались, бо нікому не казав лишатися. Мав забрати звідсіля одного Корнієнка, а бере цілу чоту. А того доконала одна дівчина.
Настя теж не спала. Вона сиділа на ослоні і важко думала.
Ходи до мене, Настю,— каже Чорнота. Вона встала, мов сонна, і підійшла до сотника.
Бачиш, дівчино, це твоя заслуга, що я замість одного, повезу сімнадцять.
— Коли б можна, пане сотнику, я б і сама пішла...
— Не можна, доню, січовий закон не велить, але ти ж козир-дівчина!
(Продовження на наступній сторінці)