Князеві стало страшно, що хтось може побачити його тут, біля Витичева, й він далі погнав коня...
В ЛІТО 427-Е
Закоторилася земля грецька. Християни пішли супротиву християн, і рікли одні: Ісус молодший за бога-Вітця, отже, бог-Син має початок, і зупершу його не було. Ті ж відповідали їм: "То єресь, і ви єсте єретики. Бог-бо їден у трьох парсунах, і не може такого бути, щоб бога спочатку не існувало".
Й розділилися, й почалися розпрі й которання, й гору брали то ті, то сі, й во ім'я бога лилася кров, і сипалась у вино отрута, й син возненавидів вітця свого та брат — брата. Й став занепадати цар-город Константинополь, і город Олександрія єюпетська [9] не підкорялася йому й чинила прю з ним.
І з'явився в стольному царі-городі Константинополі євнух вельми мудрий і зело хитрий і підкорив собі ввесь клір, і молодого імператора, й саму всемогутню Пульхерію, й тепер у царі-городі чувся голос Олександрії, городу єюпетського.
Й було ім'я тому євнухові безбородому Хрисафій.
В ЛІТО 428-Е
Місяця стичня
Київський князь Богдан Гатило вітав гостей. І хоч він був їм не дуже радий, та закон і покон племені руського й полянської землі змушував одкривати перед гістьми й ворота, й хороми, й серце. Він дивився на можа, що сидів за столом, і намагавсь оскресити в замулах пам'яті далекий день квітного місяця, коли вперше бачив його.
То був луганський князь Годечан. Київський володар спробував полічити, скільки ж минуло відтоді літ, і не міг достеменно згадати сього. Князь Годечан задумливо посмикував собі довгу русяву косу й мало чим нагадував того кощавенького й хоробливого юнака, що назвався тоді Годоєм. Скільки ж літ минуло? Скільки? П'ятнадесять? А може, й шістнадесять. Про що він думає, сей жилястий косак?
— Чи не мсту прийшов єси чинити, княже? — з ледь прихованою дратівливістю спитав Богдан і тут-таки зрозумів, що зовсім не те має на думці гість. Князь Годой сумно всміхнувся й трохи недоречно й для своєї коси лугарської, й для віку, бо мав щонайменше літ із тридцять чотири, зітхнув:
— Пощо згадувати, княже, буле?
— Єси ж роду... — Богдан завагався, чи вимовити те ймення, чи ні, та вже коли почав, мав і довершувати, й він сказав: — Єси ж роду Джюрджевого.
— Так є, — неохоче відгукнувся луганський князь. — Брат єсмь утретє йому. Та...
Він не доказав, бо ввійшли Борислав із Вишатою.
— Сих можів знав єси, княже? — спитав Богдан, кивнувши на їхній уклін. — Були вони і тоді, коли ми смо з тобою вперше звиділися. Сей між — боляр Борислав Борич, а то — старий конюший Вогнянич.
Увійшлі посідали з княжої лівої руки, Борислав простягся до дзбана з медом і налив собі й Вишаті. Вони вже знали, хто завітав до двірця, й нашорошено дослухалися розмови. Київський князь чекав, що казатиме далі Годой, але косацький гість не виявляв балакучості. Довгий стіл з товстенних дубових дощок займав півсвітлиці, попід вікнами й уздовж трьох стін тяглися вкриті картатими ряднами лавиці. Між вікон горіла червоним вогнем грубенька соснова скіпка, заливаючи помешкання мерехтливими відлисками.
— Звідкуду йдеш і куди путь побрав єси, княже? — перервав мовчанку Богдан.
— З Лугу йду. Переставилася, моя жона, царство їй небесне, то надумався єсмь...
Богдан у неприємному здогаді перебив його;
— Чи не єси, княже, хрестатий?
— Вірую в єдиного бога, — відповів, схиливши зір додолу, князь косаків.
Київський володар зневажливо посміхнувся. Тепер йому було ясно, чому Джурджів родич не править з нього помсти. Він так і сказав йому. Годой відповів, наче виправдовуючись:
— Апостол наш Лука мовив: той, хто піде за Христом, не матийме ні вітця, ні матері, ні братті, ні сестер... Бог наш сам так діяв і нам велів: прощайте ближнім гріхи їхні.
— Й кревну мсту? — перепитав Богдан, і Годой не відчув у тому ніякої пастки.
— Й кревну мсту, брате.
Богдан тріумфував:
— Так може ректи послідній страхливець!
Він пошукав підтримки в очах Борислава та Вишати й знайшов її. Старий конюший тихо всміхнувся, болярин же підніс угору свій череп'яний полумисок із медом:
— П'ю до тебе, Гатиле.
Князь лугарів не звернув на те уваги. Він сказав:
— Так нарік тебе косацький отаман сотенний Шумило...
— Шумило жиє?
— Жиє.
— То речеш: ні братті, їй сестер? — устряв у розмову Борислав.
Годой зітхнув.
— І носиш на шворці їхній знак?
— Вірую в святу трійцю, боляре. — Й, може, рятуючись од неприємної розмови, сказав київському князеві: — Був єсмь у… Ясновиди. Маю хіть сватати її.
Гатило буркнув:
— Будь щасний.
Але Годой промовив:
— Не воліє вона.
— Пощо ж, княже? — прискалив око болярин, а Гатило мовчав, хоч у погляді йому промайнув колючий вогник. Годой відповів не боляринові, а в бік осподаря дому:
— Через тебе, княже.
— Чого ради через мене? Так і рече?
— Ні, не рече. Я сам відаю.
— Се як же?
— Стариця... Ходив єси до неї, й вона страхається тебе.
— Я-м не дикун об жовтих іклах, аби мене страхатися, — знову буркнув Богдан, але вже якось не так збентежено й сердито.
Борислав нагадав:
— Як же то є, княже Годечане? Ваш закон лугарський не дає женитися на вдовиці.
— Мій біг дає жонитися тричі, — сказав Годой.
— Переступив єси через закон лугарський? А вона, княже? Вона ж є роду нашого, не грецького.
— Не умію тебе, болярине.
— Пощо не умієш? Між її князь Вогнян роденський умер, і вона мала такоже вмерти.
Се було надто жорстоко. Богдан колись теж дорікнув Ясновиді за зневагу закону свого племені, та більше не смів, а може, й не хотів, бо ж поляни мали свої звичаї, й ті звичаї, на його думку, були кращі й людяніші. Пощо мусить лягати в яму разом із мертвим можем ні в чім не винна жона? Якщо колись і русичі шанували той закон, то вже давно забули про нього, й узагалі про се краще не говорити, краще робити так, як робиться, й думати, як думається, інакше-бо на світі важко жити.
Але Богдана дратувала сама присутність луганського князя. Про нього він згадував часто після того вечора, як зітнув меча з князем Джурджем. Згадував і думав, як про людину, що з нею має колись перехрестити й свою стежку, й свою зброю — того жадав закон крові, й Богдан нічого не мав проти, бо так діялося споконвіку, так мусить бути, доки сонце на небі світить. А коли їхні стежки перехрестилися, Джурджів родич повів себе зовсім інакше, й Богдан відчував якесь роздратування.
— Ти, княже, був єси десять літ серед хрещеного люду, — сказав Годой. Богдан поправив:
— Дев'ять.
— То не важить. Прийми Христа в душу.
— Стати гречином? — посміхнувся Богдан.
— Пощо? Можна вірувати в святу трійцю й бути русином, княже.
— То неуможне, — відповів київський володар і раптом зневажливо реготнув: — Гидка мені віра ваша!
— Пощо?
— Бо всі ви єсте роби свого бога. Ми ж віруємо в Бога, що породив небо й землю, у Ладу, що є мати Земля, й у Дажбога... Сі на небі, а инчі — на землі: чинимо требу Божкові, бо стереже жито наше й стада наші, молимося Морані...
— То суть ідоли, княже, бо чинені з дерева.
— А ваші не із дерева? Наші, вирізані з дуба, жиють у нас, бо їм суть кланялися наші діди й дідів діди. Ваші ж такоже деревляні, лише не стругані, а помальовані на дошці й на стінах.
— Наші добрі, — обізвався Борислав, тоді подумав і докинув: — Веселі!
Богдан теж згадав:
— Юдейські ж боги злі й мстиві.
— Біг милосердний, княже, — заперечив Годой, не помічаючи в Богданових очах іскрини.
— Злі вони. Як там пишеться в отих ваших книгах? Слухав єсмь, як рече один попос. Був у Єгови народ, а потому щось той народ не догодив йому, й Єгова став насилати на нього й чуму, й морову язву, й усякі хворощі, потому взяв та геть прогнав той народ, а казав, що то є народ божий. Га? По тому взяв і розсипав свій народ по всій землі. Ти ж речеш — милостивий. Княже-княже...
— Юдеї суть прогнівили бога.
— Й ми гнівимо й Бога, й Дажбога, й Перуна, й Волоса, й Морану. Вони ж не проганяють нас із землі Руської?
— Наші веселі! — знову вставив Борислав і підніс полумисок меду вгору, Вишата наслідував його приклад, широко всміхаючись. Борислав допіру мовив йому, що може бути січа, й потяг за собою в княжий хором, а тут усе звелося до теревенів, і ні меча, ні навіть голої руки не треба. Такий поворот Вишату влаштовував, і він спокійно міг випити келих настояного меду.
Того вечора нічого страшного не відбулося, просиділи вони в накадженій сосновими скіпками світлиці далеко за північ, Богдан перестав сікатися до Годоя, й Годой, забувши свою віру, під кінець розпився й собі й почав обійматися з цибатим Бориславом. Богдан пригадував походи, й ратні січі, й похмурий, високостінний Константинополь, натоптаний попами, ченцями-калугерами та гетерами, що за маленьку золоту номизму цілу ніч віддавалися коханню будь з ким: і з патрикієм, і з грубим військарем-поганином.
— То чия віра краща? — вже п'яним голосом гукнув до гостя Богдан. — І гетери ж носять хрест у пазухах! Сам єсмь видів...
(Продовження на наступній сторінці)