— Тоді бувайте живі й здорові, а я-м пішов до своєї хижі.
— Діду, ще однієї, тоді й до хижі! — озвався передніший отрок, не знати чому переперезаний навхрест вінками. Всі похопилися:
— Ще, ще однієї, діду!
— Ще хоч однісінької!
Дід хитро мружився до них і впиравсь, але всі знали, що заспіває ще однієї, й наполягали гуртом.
— Тоді я вам не думу, а бувалину, — нарешті згодився гусляр. — Хочете?
— Хочемо.
— То слухайте. Про Київ город хочете чи про язву морову?
— Про Київ город.
— Нехай. Тож були собі між та жона й мали вони чотирьох дітей: синів Кия, Щека та Хорива й четверту доньку ясну — Либедицю. Коли отець їхній помирати здумав, то покликав до себе дітей своїх та й рече: "Осе, діти мої, прийшов мій духодав. Не є в мене нічого: ні золота, ні серебла, ні горючого каменю бурштину. Є у мене тільки три гори пліші. Мислив єсмь, як вас поділити, й так ділю: хто найвище стрибне, тому вищу гору віддам, а хто нижче, тому нижчу".
Стрибнув молодший, Хорив, і доскочив коневі до стремена, й отець віддав йому найнижчу гору. Стрибнув середульший і доскочив коневі до сідла. Отець дав йому вищу гору.
Тоді стрибнув старійший і перескочив коневі на той бік. Отець і віддав йому найбільшу й найвищу гору. А четвертій, сестрі, красній Либеді, нарік воду й берег річки, що оббігала всі три братні гори.
Тож помер отець, а діти зосталися жити там, де заповів їм. Щек ловив звіра, бо був гострооким стрільцем, Хорив хоронив землю роду, а найстарійший брат, Кий, держав переправу на Залозній путі через Почайну й Дніпро, де збиралися гості з усіх чотирьох вітрів і звозили всякі добра, й скіт, і куни з усіх язик. Кий згородив город на горі своїй і княжив у роді своєму, й молодша браття соромилася й стидалася перед ним. Було то літ тому триста, а може, й п'ятсот, а може, й тисячу. Звідтуду й пішла земля Руська, й сини Києві, й онуки Києві в ній суть княжити стали, був-бо Кий мудор вельми, й могуч дуже, й серцем хоробрий. Так вони жили-поживали. Одного ж дня та й рече Кий до братті своєї:
"Браттє й ти, ясна сестрице Либедице..."
Людота, заслухавшись гусляра, не зразу й відчув, що його Славка тягне за рукав. Коли ж обернувся, дівчина стояла злякана й ховалася йому за спину.
— Ти чого? — спитав Людота.
Й дівчина прожебоніла:
— Втікаймо!
— Пощо?
— Бо Малко...
Людота глянув у той бік, куди зирила вона. З кручі спускався гладкий домажирич.
— А нехай собі! — мовив хлопець. — Я не страхаюсь Малка, того шопаря. Нехай підступить! — і торкнув, нахилившись, колодочку ножа, що виглядала з навоїв.
— Утікаймо, завидить! — надміру хвилюючись, мовила дівчина й поза спинами шаснула в пітьму. Людота якусь мить повагався, й коли Славчина біла сорочка розтанула в ночі, гайнув услід гукаючи:
— Та куди ти! Зажди-но, не лякайсь!
Йому кортіло почути, що ж мовив до братів своїх князь Кий...
Того ж таки червця, в наступний день
Людота привів молоду жону додому, вже коли сонце підбилося вгору на три сулиці, й за звичаєм упав перед старцем навколішки. Те саме зробила й умикнута киянка.
— Діду, благословіть...
Старець узявся розпитувати, хто вона, ся дівчина, яка вирішила прийняти духів його роду. Людота, затинаючись, розповів дідові все, вмовчав тільки найголовніше: що Славка — роба київського князя. Дід про те не спитав, і хлопець вирішив до часу мовчати — як Дана з Дажбогом уречуть, так і буде. Й старець, поклавши молодятам руки на голови, спитав:
— Чи сприймаєш ти святих духів роду нашого?
— Приймаю, — з готовністю відповіла Славка.
— Чи корити-ймешся законові й поконові роду нашого?
— Корити-ймуся.
— Чи шанувати-ймеш слово старців молодших і старійших?
— Шанувати-йму.
— Чи шанувати-ймеш можа свого й честь свою жоночу?
— Шанувати-йму.
— Чи любити-ймеш, як матір свою, землю вири нашої?
— Любити-йму.
— Клянися!
Славка нахилилась трохи вперед, узяла грудочку сухої чорної землі й поклала в рот, а старець ревно стежив, чи не гребує вона їхньою землею. Дівчина повільно жувала, на зубах їй хрумкав пісок, але вона мужньо ковтала ту землю, яка прийняла її за рідну. По спині в неї пробігав морозець, бо ся клятва навіки й переступати її не можна. Людота теж пильно дивився, й серце його проймалось гордощами й любов'ю.
З батьком та матір'ю владнали ще легше. Син був уже дорослий, у хаті пара молодих дужих рук ніколи не зайва, та й невістка сподобалася їм з першого ж разу. Отець, глянувши на неї спідлоба, суворо мовив:
— Будь.
Матері б хотілося гарного весілля, та на весілля багато треба, невістка ж, хоч і не принесла по собі нічого, зате й віна збирати не доведеться. Надворі бігало ще п'ятеро молодших синів і чотири доньки, тож весіль буде та буде, аби твої коржі з маком. І мати теж сказала:
— Жий собі з Людотою та діток наживай, а мені онуків на старість.
На другий день Купала теж ніхто в Городищі не працював, і молодята подалися до Яропіні, на волю.
Славка була щаслива й збуджена, гасала понад берегом, наче молода оленка, й дзвінко сміялась, і тільки час від часу позирала на всхід сонця, й тоді очі її поймалися тривожним серпанком. Вона вперше відчула себе вільною, вперше могла бігати отак і горнутись отак до любої серцю людини, до свого лада, й ніхто не гримав на неї, й Людота дививсь їй у вічі, мов у глибокі кринички.
Народилася Славка літ тому шістнадесят у далекій землі хліборобного племені улучичів, де Полудневий Бог злучає води свої з тихоплинною Синюхою. Жила вона з татом і мамою в гарній мазаній хижі над плесом — і жила доти, поки село заскочила жорстока сацька орда. Саки напали вночі, перебивши сторожу над засіками, й кого вбили, кого спалили живцем, а решту побрали в полон — мало хто й урятувався тієї ночі. Тата з мамою та її, маленьку, скрутили й повели в дикий полудневий степ, на робочий торг у грецькому городі Ольбії. Греки перепродали їх перським гостям, перси — своїм сусідам-вірменам, а вірмени повезли назад, до тієї-таки Ольбії. В сих безконечних мандрах померла Славчина мама, тато ж ублагав полянського гостя, який придивлявся до нього, купити його разом із донечкою. Й чи то благання допомогли, чи, може, щось інше, бо діти-робичі цінувалися дешево, гість купив і її разом із вітцем.
Так вони й потрапили до двірця київського князя Милодуха тому п'ять літ. Княгиня Рада визначила обрік їхньої неволі — для батька шість літ, а для неї — десять. Наступної масниці батька мали відпустити на волю. Славці ж лишалося ще багато, бо строк викупу для дівчини-роби починався з дванадесятої весни, й хоч за неї княгиня дала вдвічі менше, ніж за батька, та всім відомо, що жона може заробити впротяг дванадесяти місяців лише гривну, дівчина ж півгривни.
Людота блукав із жоною понад зеленими берегами Яропіні до самого вечора. Поверталися вже смерком, поспішали, бо жоніння жонінням, а завтра вранці треба вже було вставати до діла. Та біля підпертих ізсередини воріт на них чекала неприємна звістка: приїздив з Києвого городу тивун од Малка-домажирича й загадав Славці вертатися.
— Не пущу! — сказав уперто Людота. — Нехай дідо виру дає.
— Ой сину, не дасть вири дідо, — засумнівалась мати, батько ж мовчав і навіть не дививсь у їхній бік. Людота побіг до старця.
— Діду, благословили сте нас до злюбу, — сказав він, дивлячись собі під ноги.
Та дід мов ляснув його по щоці:
— Чого ради не повідав єси, що дівка твоя княжа роба? Мовив тивун, щоб сього ж дні до вечора йшла домів. Так буде.
Сі останні слова були невблаганним присудом, але Людота наважився заперечити старцеві:
— Дайте за неї виру...
— Де ж я тобі тих вир наберуся! Тамтого дні — виру за нава, сього ж дні — за дівку. Не зумів єси вмикнути якусь вольну смерду? Виганяй з хижі, хай іде до княжого двірця. — Й повторив: — Так буде!
В голосі старця бримнуло залізо, й Людота зрозумів, що далі благати марно.
Проте й жону свою не вигнав з дому й ліг із нею спати. Дасть Біг день, дасть Біг ум, що буде, те й буде. Та вранці, ледве в хижі повставали, зачувся гомін. По той бік тину стояв княжий тивун, а біля нього два можі зоружені. Старець гомонів із батьком, сидячи на присьпі хати, й батько тупо дививсь під ноги.
— Видаєте її, діду? — похолов Людота, ступивши крок до присьпи, й дідо відповів:
— Не можу которитися з князем. Не мовив єси того-дні, що вона є роба княжа.
Славка, мов заговорена, пішла сама до хвіртки, Людота метнувся, щоб утримати її, схопивсь навручки з тивуном, тоді можі пострибали з коней і скрутили Людоту віжками. Хлопець пручався й відбивавсь, але його припнули між кіньми й повели до городу Києвого. Ні старець, ні хтось інший із сільчан не прийшов йому на підмогу, хоча впоратися з тивуном і двома можами могли в одну хвилю, й Людота, затамувавши в серці лють, пішов, сповитий, мов лялечка, й припнутий на двох мотузках до сідел. Славка ж ступала, покірно схиливши голову й не наважуючись озирнутися.
(Продовження на наступній сторінці)