— Він видавався й твоєму прадідові не до руки.
— Прадідо мій звольнив Русь, і Сіверу, й Дерева з-під готів. І лужан звольнив.
Поки Годой міркував, Богдан заговорив про геть інше.
— Не мислив єси, пощо грецькі князі та боляри в такій моці суть?
— У якій моці?
— Скоти багато ймають.
— Не відаю.
— А я відаю. Бо вельми багато робів імуть.
— Не знаю. Ти був єси в греках...
— Був і многе єсмь видів. Багато ймають скоти. А ми смо дужчі за них.
— Дужчі?
— Дужчі смо, бо їхні роби й челядники втікають од них і біжать до нас. Роб скільки тягне? Десять гривен? Наші роби висиджують на десять гривен — і вільні. Я садю його на землю, й він оре її, бо він уже є смерд. А грецькі роби? Роби суть — робами будуть і до скону. А з роба — скільки єси вбив, стільки й в'їхав. Чи так є?
— Так... — невпевнено відповів Годой, ще не розуміючи Богдана до кінця.
— Дожиємо, що в греків не зостанеться робів — повтікають. А хто грекам ріллю орати-йме?
— Княже, — заперечив Годой. — Христос рече: всяка волость від бога. Прийми хрест на груди — й смерд, і роб, і челядник твердити-йме: князь від бога.
— Віруєш?
— Вірую, — твердо відповів Годой.
Богдан замислився, бо над таким варто було й справді подумати.
— Усякий чоловік є роб божий. Так рече ваш Христос?
— Так.
— А наші кумири речуть: був єси робом — робом і по смерті будеш. Був же єси вольним — і там будеш вольним. Зумів єси?
— Ні, — відказав гість, бо князь, певно, мовив про щось складніше, ніж оті слова, що ж за ними крилося, збагнути не міг. А Богдан повів далі:
— Був єси робом — робом і будеш. А як скинеш ярмо — ти вже не роб. Зумів єси? Годой повільно кивнув.
— Не зумів єси, княже. Чуй: русинові гидко робом бути. Чув казання: ліпше-бо потятим бути, аніже полоненим. Чув єси?
— Чув єсмь.
— Ото такий є русин. Зате він любе й свого Бога, й Волоса, й Морану, й усіх. Ліпше-бо потятим бути, аніже полоненим. І поки русин тримати-йметься свого, доти буде вольним. А грек? Йому Христос рече: всі ви роби — й на землі, й на небесі. Втече від князя свого роб — і радіє. Не втече — що ж, потерпить трохи: на небі всі рівні. Так і до чужинців. А русинова шия до ярма не звикла. Так-бо рече Бог, і Дажбог, і всі, в кого віруємо. То чиї кумири ліпші, га-а?!
Богдан тріумфував, бо Годой не міг відповісти на те ні слова, ні півслова. Луганський князь лише спитав:
— Умієш, княже, письма грецького?
— Вмію, — відповів той. — Один граматик показав у Константиновому городі. Пощо питаєш?
Годой тільки такнув.
— А ти вмієш?
— Ні.
Богдан раптом подивився на нього майже непритомним поглядом и крикнув:
— Зроби диво! Зроби диво — і я ввірую!
Усі замовкли й утупилися в князя та його гостя.
— Яке диво? Я-м не апостол, щоб робити диво.
Всі заволали п'яними голосами:
— Воліємо дива!
— Дива!
— Ввіруємо!
Годой сидів як неживий — поганці знущалися з його віри.
— Учини диво — й князь Гатило накине хреста на шию княжичеві Юрію! — перекричав усіх Богданів тесть Воїбор.
Годоєві на думку спадали життя всіляких святих великомучеників, розтерзаних і зганьблених поганцями, й він приготувався до найгіршого. Перед очима попливло й завихрилось у задушному мареві півтемної світлиці, блискали тільки золоті й срібні гривні на шиях язичників та їхні розжарені медом і хіттю вічі.
Велій болярин Борислав, який чув усю розмову, тут-таки вигадав:
— Поставимо тридесять лучників із заповитими очима, й вони стріляти-ймуть у тебе.
— Волієш? Чи страхаєшся? — пристав до його думки Богдан. — Якщо твій бог є — він заборонить тебе. Ти ж віруєш?
Годой чув усе те мов крізь товсту запону, вуста йому мимоволі ворушились чи то в молитві, чи в прокльонах до кровожерливих поганців, і він ледве чутно промимрив у відповідь на Богданове домагання:
— Вірую в єдиного бога.
В світлиці запала тиша, й Богдан теж присмирнів, і голос його був глухий і схвильований.
— Віруєш, твій бог заборонить тебе?
Мовчанка висла й досі й тиснула всім на вуха — тоді хтось порушив її:
— Віруєш — то йди.
— Йди!.. Йди!..
Годой, мов непритомний, устав і вибрався з-за дубового, геть обгидженого недоїдками столу, сперся на меч, потому зробив крок до дверей, і всі розступилися перед ним. Він хотів, бажав, щоб ся путь через довгу світлицю ніколи не кінчалась. Та все має край, попереду розчинилися двері в сіни, й звідти сапонуло клуб'ям морозу. Нога боліла, й він спирався на довгий меч, хтось навіть співчутливо взяв його попід руки й допоміг зійти з високих приступків ґанку.
— Стань коло стіни, — розпорядився Борислав — то він підтримував Годоя. — Стань отак, а ми зараз...
Велій болярин Борислав одміряв на снігу тридцять кроків і сказав юрмиську, що сипонув з терема:
— Звідсюду!
Лучники знайшлися швидко — всі тридцять, як і загадував болярин, бо майже кожен повісив у княжих сінях свій лук. Борислав проорав утоптаний сніг і поставляв лучників.
— Тепер заповивайте очі.
Він розпоряджався жваво й весело, як умів робити на княжих учтах, неначе йшлося про якусь безневинну забавку, а не важилося людське життя.
— Заловили сте?
— Заповили смо!
Надворі стояла ясна зоряна ніч, під ногами білів сніг, але Годоєвої постаті на чорному тлі теремного зрубу майже не було видно навіть із незав'язаними очима. Годой се знав, і на якусь мить у голові майнула рятівна думка сховатися за вінок рогу теремного, та він стримав себе. Хотілося згадати бодай якусь молитву, що пасувала б до такого випадку, та з пам'яті все вивітрилося. Спливли тільки, не знати до чого, слова котрогось апостола — чи Луки, чи Марка. Й він півголосом проказав їх: "На ріках вавілонських сиділи смо і плакали, пригадуючи Сіон..." Але такі зовсім не придатні до випадку слова не трималися душі, й Годой стояв, ухопившись обіруч за ручник меча, й голене тім'я його аж боліло від стичневого морозу й напруження. Він подумав про те, що забув у світлиці свій смушевий клобук, сумно всміхнувся, й у сю мить звідтам пролунав Бориславів голос:
— Стріль!
Годой ще встиг почути, як недружно забриніли тятиви напнутих луків, бо за тридцять кроків чути навіть шепіт людини, — тоді в усьому тілі настала неймовірна слабість, ноги підігнулися, й він упав.
Лучники й усі, хто пильно стежив за дивною грою, сипонули в бік терема, сковзаючись і перечіпаючи один одного й за кілька кроків поставали мов укопані. Під стіною терема нерухомо лежав князь, у якого вони щойно випустили тридцять стріл, хоч і з заповитими очима, але таки тридцять стріл із тридцяти кроків, а кожен з них убивав куницю з шістдесяти й сімдесяти, влучавши в око чи бодай у голову, щоб не псувати смушка. Мовчали довго, дивлячись на розпростерту під стіною людину, й ніхто не наважувався підійти, й позад усіх стовбичив розхристаний і простоволосий князь Богдан. І коли вже дехто, так і не здобувшись на сміливості, почав одступати назад, тіло на снігу несподівано ворухнулось, тоді ще й ще, і Годой, тихо зойкнувши, сперся на меч і встав на повний зріст. Отямився першим Борислав. Підбігши до Годоя, він обмацав його всього, тоді придуркувато гигикнув, і все зібрання п'яних і напівп'яних людей зареготало.
В дубових колодах теремної стіни стриміли всі тридцять стріл, і стриміли так купно, що кожна з них могла протяти Годоя, коли б він в останню мить не знепритомнів і не впав...
Князь Годой поїхав рано-вранці, ще вдосвіта, коли й двірцеві роби не вставали, і ніхто до пуття не знав, у якому напрямку він зник: чи подався додому, на Луг, чи поїхав таки до Нежині.
Прокинувшись, Богдан знайшов на столі в тій кліті, де ночував гість, важкий сувій у дерев'яному чохлі з мідними защіпками. Ввесь чохол займав широкий, так само, як і защіпка, мідний хрест, помережаний чоловічками й химерними знаками. Спершу Богдан подумав, що Годой забув книгу, та, по-перше, вона лежала на сімісінькій видноті, а по-друге, виявилася християнським святим письмом. Се князь утямив одразу, щойно розгорнув сувоя. Він із забобонним страхом одіпхнув ту книгу геть і навіть плюнув собі через плече. Ні, такої речі Годой забути не міг, се зроблено зумисне, й Богдан не знав, що йому чинити. Покружлявши навколо столу, він простяг руку, тоді відсмикнув її, наче впікся, потому розгонув-таки книгу й сів на лаву. Незвиклі вічі вирізняли забуті літери грецького альфабета й поволі складали їх у слова.
Так він і просидів над книгою до самого полудника, ворушачи вустами й упівголоса промовляючи сам до себе.
Місяця березоля
Сніг узявся зерням, у полях чорніли великі протали, й дороги розвезло. Богдан сидів прикутий до свого двірця. Про полювання не могло бути й мови, та й яке полювання в березолі, коли дикуниці ходять поросні й оленки вилизують своїх ще мокрих теляток? Цілий місяць, добрих чотири сідмиці київський князь по складах читав грубезну книгу, й що далі вчитувався, то більше зло розбирало його на Годоя.
(Продовження на наступній сторінці)