Дорога здалася Людоті такою довгою й жахливою, що він аж зубами скреготав, плентаючи між кіньми, й, коли проминули Діброву й попереду зачорніла стіна гостроколу, плюнув, мовивши слова страшного прокльону: над Києвим городом, виблискуючи проти високого сонця білими й чорними крильми, літали голуби, сотні голубів, усякої масті, й се було поганою прикметою.
Князь Богдан зустрів їх на високому ґанку, вбраний у полотняну сорочку, заправлену в ногавиці, й босоніж... Вид його не провіщав нічого доброго, й Людота знову згадав голубину зграю.
— Осе він і є? — грубим голосом поспитав у тивуна князь. Усе в ньому було грубе: й голос, і кремезні плечі, й здоровезні ноги, припорошені курявою (десь-то ходив двірцем без поробошень), і широкі лопатища рук, і навіть карий оселедець на блискучій голові.
— Осе й є, княже, — догідливе мовив тивун. — А се є та роба, що...
— Виджу, — проказав князь і зійшов приступками додолу. Постоявши біля Людоти, він підняв його вперто схилену голову. Людота сіпнувся й визволивсь із князевої руки. — Пощо не зориш?
— Не маю хоті, — буркнув молодий смерд.
— А женитися мав єси хіть?
Людота зле блимнув за князя, й той знову спитав його:
— Відав єси, що діва та є моя роба?
— Відав єсмь! — вибухнув хлопець. І князь несподівано відступив крок назад, уражений незборимою зненавистю в очах сього скрученого юнака. Тоді вже тихо спитав:
— Відав єси — й умикнув? А чи-с відав те, що між роби стає такоже робом осподаря її?
Було видно, як обличчя князеве закипає червцем і зловісно виблискують очі.
— Й се-м відав, — одповів отрок і подививсь Богданові просто в вічі.
— Й умикнув таки-с?
— І вмикнув єсмь.
— Пощо?
— Бо так Дана захтіла! Дана! — роздратовано крикнув отрок, і всі сподівалися, що князь шмагоне сього непокірця гарапником.
Та Богдан сказав тивунові:
— Розкрутіть його.
Мовив тихо, незвично глухим і здавленим голосом, і всі були страшенно здивовані, бо в тивунових руках уже бряжчало залізне путо з хитрим київським замком, яким спутують коней і непокірних робів. І ніхто не знав, про що думає в сю мить князь, і жоден з присутніх, а найменше за всіх Людота, не сподівався, що він скаже:
— Пустіть і її. Опрощаю.
А він так і сказав, і Людоту розв'язали, й отрок мовчки розтирав набряклі руки, немовби найголовніше в тому й полягало, щоб терти долонями червоні й глибокі рівчаки на зап'ястках, і не смів підвести очі, бо було незрозуміле чому соромно й незручно, вже краще б, думалось йому в сю мить, його б торсали й били, й се б він зніс легше, бо до сього ж був готовий.
Усі теж стояли, мов і їм стало незручно, й, коли нарешті Людота спромігся на перший крок, ті, що стояли круга, полегшено зітхнули. Юнець поволі віддалився, минув двірцеві ворота, заспускавсь дорогою в окольний город, не випроставши плечей і не обернувшись, а позаду, назирці, й досі не вірячи в те, що сталося, йшла Славка...
До самого вечора й увесь день потому київський князь тільки й думав про сей дивний для самого нього випадок. Думав не за те, що, зрештою, від кількох утрачених гривен не зубожіє — в княжій скітниці багато серебла й золота. В голові снувались останні слова молодого смерда й на душі було порожньо й тоскно. Хіба ж не міг і він учинити так само, як сей не знайомий йому городищець? Хіба забракло сили й міжності прискакати на доброму жеребці, й схопити, й завезти на край світу жону, яку любив од малих літ і почуття до якої не згасли й сьогодні?
Що б не робив Богдан і куди б не ходив, ота думка не давала спокою, й сумні заплакані очі Ясновиди, якими запам'ятав їх із останньої зустрічі, стояли перед ним і бентежили душу. Вже два літа в княжому хоромі жила чужа й нелюба людина, княгиня Руска, й се гнало Богдана з хорому в степ і в ліс, аби далі, аби не дивитися на неї. Він цілими тижнями блукав у далеких дібровах чи їздив на прип'ятські риболови й додому вертав лише з необхідності. Все було б інакше, все було б не так, якби йому в той день позаторішньої весни не забракло рішучості.
У такому стані й застукав його Людота. Він, либонь, пантрував на Богдана, бо постав перед очима саме в ту мить, коли той збирався сісти на коня й утопити смуток у зеленому шумовинні Діброви. Людота вийшов з-за воріт і мовив:
— Княже Богдане, що ти за... за се хочеш? Гатило здогадався, про що мовить отрок, і тільки скисливсь.
— Нічого не хочу.
Людота наполягав:
— Ні, ти наречи — я й зроблю теє.
— Нічого не хочу! — вже роздратовано мовив київський князь і смикнув жеребця за вуздечку. Жеребець казився й не хотів підставляти йому стремено, й Богдан знову й знову смикав його, ще дужче дратуючись, бо поряд стояв несхильний у своїй упертості хлопець, який нагадував князеві про його власну безсиль.
— Уречи, княже Богдане! — підвищив голос Людота.
Й князь крикнув:
— Вречу, хай прокудять тебе з двірця бичами!
Й нарешті-таки зловчився поставити ногу на стремено. Та Людота вхопив коня за вузду.
— Хочеш, я здобуду тобі Юрів меч?
— Який меч?.. — не вірячи, перепитав Богдан.
— Юрів!
У князеві все отерпло. Він проказав:
— Де-с чув про меч сей?
— А чув єсмь, — ухильно відповів Людота.
— Ти хто єси?
— Смерд!
Богдан подивувався, з якою гордістю вимовив те слово хлопець, Людота ж наче зумисне сказав удруге:
— Смерд єсмь і вільний орач, княже! Й усі в роду моєму смерди, відай про се. Й коли тобі смерд рече слово, то так і буде. Се видж!
По тому слові Людота пустив коня, нахилився, взяв й землі чорну грудочку й з'їв її, як їла кілька днів тому його жона Славка. Богданові знову продерло спину морозом, ошпарило варом, і він тихо сказав:
— У чім клянешся, смерде?
— У тім, що чув єси, — сказав, давлячись чорною землею, Людота, бо був і сам до межі схвильований, адже се клятва найстрашніша, й через Землю, яка нас породила, ще ніхто й ніколи не переступав.
— Я не йму тобі віри, смерде, — проказав Богдан, але хлопець уже здолав ковтнути і вже твердим голосом одповів:
— Їв землю-м.
І то щось таки значило, й князь київський, широко розплющивши вічі, зорив на дивного смерда, який говорив незрозумілі речі й ятрив у його серці глибоку й давно наболілу, сховану від чужого віча, виразку.
Людота торкнувся трави рукою, тепер уже як рівний рівному, бо після такої клятви людина підноситься навіть у власних очах, і мовчки пішов з двірця. Князь наздогнав його вже за ворітьми, де дорога збігала в окольний город і поміж високими хатами та хоромами в'юнилася на той бік засіки. Гупнувши на землю, він повів коня в руках. Людота стримано всміхнувся князеві, тоді раптом щиро й весело розтяг вуста до самих вух.
— Чуєш? — сказав Богдан. — Іди до мене.
— Куди се?
— До двірця.
— Чого ради?
— До двірця, та й годі.
— Що би-м там робив?
— А що тямиш. І що волів би-с.
— Ковач єсмь, — одповів Людота.
— То йди ковачем. Я маю добру кузню, велику.
— Я теж маю, княже Богдане. Куємо собі з вуйком Стояном.
— Стояном? Я знаю Стояна. Він тебе відпусте.
— Я сам не маю хоті.
— Сам? Пощо ж?
— А так, не хо, та й годі. Мені й у нашому Городищі добре мається.
— Старець ваш Славута жиє?
— А жиє.
— Скільки ж се має літ Славута?
— Не відаю. Хіба сто або сто й десять...
Злоба до старця, що сими днями вже встигла була пригаснути, раптом закипіла в Людотиному серці знову, й він утратив хіть до дальшої розмови. Богдан спитав:
— То не волієш?
— А речу ж, — і без зайвих слів подався стежкою навпростець до Діброви, дубового лісу, що починався за Києвим.
Князь одним махом вихопився на коня, зострожив його й погнав до Соляного шляху, а звідти в Хрещатий Яр, і гнав доти, поки сірий жеребець пойнявся милом. Богдан був певен, що той отрок не зможе нічого вдіяти, що й про меч Юрів чував десь випадково й не відає, ні де його дістати, ні що воно є, та не міг заспокоїтися. Давно, літ тому зо п'ять, чув байку, ті зронені слова про таємничий меч і думав, що вже геть забувся й за нього, й за своє колишнє бажання. Та варто було ковальчукові нагадати — й душа в Богдана спахнула новим вогнем, і серце закалатало в грудях, і руки сіпали шпаркого жеребця за повіддя. Сам того не думаючи, він пригнав до стольного Витичева. Сонце хилилося на західній пруг, і досі жарке й розпечене, але там, за лісом, понад самими верхівками слалася чорна повстяна хмара, й Богданові з підсвідомого передчуття стислося серце. Й та хмара, й город Великого князя, біля якого він опинився, здались йому таємничим, злокобним знаком, він страшливо зо-зирнувся й зашепотів у всуєвірному потязі:
— Що сим речеш, Боже? Чи слави моєї зажадав єси, чи погуби моєї? Відкрий мені волю твою, Боже, що полі чує та чорна хмара перед стольним городом? Повідай, Боже, і я зречуся й себе, й помислів моїх. Нехай лиш Руській землі, де поховані мої діди й прадіди, світить сонце...
Кінь, який утомлено ступав по майже зарослій травою путі, раптом підняв голову й тривожно заіржав у бік столиці. Богдан зострожив його й смикнув за повіддя:
— Й-йо!.. Й-йо!
(Продовження на наступній сторінці)