Як це спало йому на думку? Переглядав якось спеціальний фільм (Земля, сфотографована з космосу крізь різні фільтри), отоді й впало йому в око: занадто вже концентроване, сказати б, гіпертрофоване нагромадження криги в Антарктиді. Жоден із механізмів виникнення такого могутнього льодяного покриву не здавався Ники-форові переконливим.
Мелодійно дзенькнув годинник, і гамір у "Калейдоскопі" почав ущухати. Черговий керівник, підійшов-ши до великого, на всю стіну, чорного екрана, проголосив:
— Почнемо! Сьогодні в нас тема: Антарктида і перспективи її використання.
Назва теми білими похилими літерами прорізала середину екрана.
Деякий час чулося тільки покашлювання. Хто почне? Никифорові кортіло першому кинути свою ідею на екран, вже й слова вертілися на язиці, але тут прохопився сміхотливий Микола Макодзьоб:
— Пропоную прорізати в товщі криги тунелі, зали, галереї найрізноманітнішої форми і величини, відтворити там найславетніші архітектурні споруди з давнини й до наших днів, одне слово, зробити КЕР — Конти-нент Екскурсій і Розваг!
Як тільки електронний перетворювач почав фіксувати Макодзьобові думки на екрані, назва теми попли-вла вгору і зупинилася під верхнім пругом. Там вона й залишалася протягом усього семінару, а текст виголо-шених ідей стояв перед очима до чергової пропозиції. З екрана їх списував так званий Акумулятор ідей, яким користуються вчені з "аналітичного циклотрона". Списувати було що. Пропозиції так і сипались:
— Використати як рибний холодильник!
— Переправити кригу на Місяць!..
— Перекинути на Марс…
— Залишити статус кво, аби не порушилася біосфера.
— Рівень світового океану понизився, доцільно розтопити кригу Антарктиди…
"Розтопити, розтопити…" Тільки це слово й кидалось у вічі Никифорові, тільки воно, здавалося, й сікло чорний екран: "Розтопити, розтопити…" І він заговорив, дихаючи просто на сіру сіточку свого електронного перетворювача:
— Антарктиду слід розглядати в комплексі з магнітним полем Землі. Це поле створюється не відомою досі матерією, поклади якої втушковані товщею криги. Точка, де є магнітний полюс…
На мить він кинув погляд на чорний екран. Що таке? Там світиться попереднє висловлювання: "…розтопити всю кригу Антарктиди…" В чім річ? Його перетворювач зіпсувався? Окинув поглядом колег — сидять, не дивлячись в його бік, жодна голова не повернута до нього! — і обличчя обдало жаром. Отже, й тут ігнорація! Ніхто не хоче його слухати, апарат відключено… Авжеж! Никифорові хотілося закричати, вигукнути щось лайливе, викинути на ці голови всю свою пекучу образу. Але він тільки стиснув зуби й промовчав. Рука, в якій тримав трубку перетворювача, шарпнулася сама собою, проводок обірвався. Кинув трубку під ноги і про-жогом подався до виходу. Жоден із його товаришів не сказав ні слова, наче це був не він, а привид, якого ніхто й не бачив. І Микола… Навіть він не обізвався! Ну, гаразд, гаразд, заждіть, ви ще почуєте Никифора Яркового!
Груди розпирало обурення, був такий приголомшений, що замість піднятися до ангара, погнав кабін}’ ліфта вниз і опам’ятався десь на кілометровій глибині. Діставшись нарешті до свого "Електрона", не знав, куди податися. Все стало йому байдуже. Ввімкнув апарата, аби відірватися від землі. Довго летів понад хмарами, нарешті побачив ліси, луки і опустився. Кущі були такі густі, що в них сховався його кулястий літальний апа-рат.
Вибрався назовні і пішов, набираючи в груди густого повітря, настояного на травах, на перепрілому лис-ті, насиченого всіма лісовими запахами. Легко, гарно. Розкинувши руки, як для обіймів, упав на землю. Густі стебла пружинили під ним, обдавали запашним теплом. І якось одразу полегшало на душі, все, що трапилося досі, віддалилося, невиразно маячило десь далеко-далеко на обрії свідомості. Ех, як тут добре! Лежати б отак вічність, слухаючи нечутні шерхоти трави. Втекти, втекти від усіх до Природи! Тут немає ніяких приписів: жи-ви, не залежний ні від чого і ні від кого. Хіба він не має права вибору? І хто доведе, що це — гірший варіант?
VII
Клара сіла в геочовник під Карпатами. Не зупиняючись і на секунду, виповнений світлом циліндр підхо-пив пасажирів із рухомої платформи і помчав на південь. Умостившись на податливому сидінні, яке одразу на-брало форми її тіла, дівчина торкнула сережку-транзистор, що поблискувала у правому вусі, і почала слухати притишену музику. Клара поклала руки на коліна і заплющила очі. Хотілося подрімати. Безглузда Никифорова вихватка зіпсувала їй відпочинок, настрій поганий, навіть до батьків не, заїхала. Тільки на роботі можна скинути з серця неприємний вантаж, полегшено зітхнути. Ото здивуються на Геомагнітній станції, що вона так швидко повернулася! Треба було б сповістити… Чи, може, вийти біля Стародавніх Пірамід, послухати вечірній концерт? Кажуть, дуже урочисто і вражаюче: Піраміда освітлюється блідим сріблястим світлом, і таємничий голос звучить наче з глибин часу: "Я, Піраміда великого фараона Хеопса, чотири тисячі років здіймаюся над Зем-лею…" "Великий…" Ну й смішні… Наче розігрували п’єсу. Але п’єса була жорстока, кривава, чоловічок утверджував свою "велич" кров’ю інших людей…
— Вам холодно? — обізвався молодий сухорлявий чоловік і сів поруч. — Може, ввімкнути обігрівача?
— Ні, дякую, — скосила на нього очі Клара. Осмикнула на колінах сукню і склала руки на грудях, явно не бажаючи розмовляти.
— А я подумав… Пробачте, може, ви хочете відпочити?
Він трохи схилив голову в її бік, і Клара завважила, що рідкувате його волосся має зеленавий відтінок, очі спокійні, сумирні, здається, жовтаві, голос якийсь сухий, офіційний.
— Та вже перехотілося, — стримано сказала і з досадою подумала: "Завжди хто-небудь причепиться…"
— Ви вже подорожували цим човником?
— Ні, вперше.
— А далеко?
— Антарктида.
— У справі, звичайно?
— Так, я там працюю.
"Годилося б і його щось спитати, — подумала Клара, — та нащо це мені?"
— А я до Космічної Пращі… Стартовий острів. Знаєте, звичайно?
— Чула.
— Хіба не літали на Місяць?
— Боюсь невагомості.
— А я звичний до космічних перельотів. Брав участь в експедиції до Урана. Ну, ви ж знаєте, вона закінчилася не зовсім вдало… Тепер вирішив поцікавитися Землею.
Клара співчутливо поглянула на сусіда. Виходить, це один із тих, що два роки тому повернулися з Урана. Більшість загинула, так нічого особливого й не відкривши на пустельній жорстокій планеті, а цьому, значить, пощастило…
— Більше не хочете на Уран?
— Нова експедиція готується, але я залишаюся на Землі. Зрештою, я історик і археолог.
Помовчали. Потім супутник із зеленавим відтінком волосся запропонував:
— Може, подивимось краєвиди?
— З-під землі? — здивувалась Клара.
— Так, з-під землі. Ось цей об’єктив нам усе покаже… — сказав незнайомець, поставивши на столика чорний ящичок із золотистою передньою стінкою. Швидкими пальцями торкнув умикача. — Ось зараз і поба-чимо, де ми є…
Спочатку золотисте тло екрана прокреслили іскорки, потім шугонуло полум’я, наче від тертя об кам’яну породу, і ось уже човник нібито вирвався на поверхню землі. Ілюзія цілковита! Клара примружила довгі вії чи то від сонячного світла, чи від задоволення. На екрані, як в ілюмінаторі, поплив справжній, ну справжнісінький краєвид. Наче вони летіли понад полями, мало не черкаючись колосся пшениці. А он зблиснула вода — море чи річка? — праворуч, на гористому березі, місто, велике місто в зелені садів…
— Істанбул. Колишній Царгород, Візантій.
— Гарний, — сказала Клара, не відриваючи погляду від екрана.
— О, там досить багаті музеї: Софійський собор, Голуба мечеть… Он бачите чотири списи? То мінарети коло Софії. Все реставровано в первісному вигляді.
Місто пропливло, як видиво, як великий морський лайнер із сяючими на сонці палубами. І знову — поля, сади, стрічки доріг і легкі, ажурні мости.
Уранос (так подумки Клара прозвала співбесідника) пояснив, що цей об’єктив бачить за допомогою ней-трино — космічні зливи їх пронизують товщу Землі. Апарат фільтрує потоки нейтрино в такий спосіб, щоб одержувалось потрібне зображення.
— Так можна заглянути і в глибини Всесвіту? — зацікавилась Клара.
— У певному розумінні. Я працюю над удосконаленням приладу. Це мій винахід — нейтринний ліхтар.
Клара поглянула на попутника з повагою.
За бортом вочевидячки хлюпнули ультрамаринові хвилі Середземного моря. На обрії в сріблястому ма-реві виднілися острови.
— Ви вже бачили колоса Родоського?
— На жаль, не встигла.
— Ефектна статуя. Реставратори використали дві тисячі тонн титану на каркас і, здається, три тисячі тонн міді. Та ось він, дивіться!
Клара не зводила очей з екрана, видовище було неповторне: на тлі великого амфітеатру міста високо в небо здіймається постать колоса, сонце дробиться на його могутніх грудях, гордовито піднесеній голові…
(Продовження на наступній сторінці)