— Моя експедиція на Місяць — це завершальний етап здійснення великого плану… Ми встановимо тут атомні батареї, і Земля заблищить на перехресті прицілу!
— А що коли вона все ж таки не злякається?
— Досить буде полоснути пару разів… і непокірні покоряться. Не подумайте, Загорські, що це примха окремої людини. Зовсім ні! Це підготовлено розвитком історичного процесу. Сучасному капіталові тісно в національних рамках, він давно їх проточив і тепер лишається тільки юридично закріпити те, що вже є на ділі: створити наднаціональну владу…
— Дехто вже добивався світового панування… — іронічно вставив Загорський.
— То були дитячі спроби! — вигукнув Дік. — А зараз, коли ми зробили крок у космос, моя монополія опрацювала великий план… Чому я говорю вам про це? Тому що, власне, від вас, Загорські, залежить… багато що. Нам з вами не можна гинути… розумієте… кисню на всіх невистачить… Звичайно, не хотілося б, але що ж… мета виправдовує засоби. Катастрофа порушила мій план, але ви… О, ви багато можете! Нам удвох, розу-мієте — удвох, треба протриматися тут ніч, встановити зв’язок… І тоді ви заживете так, як заслуговуєте цього! Необмежені можливості…
— Годі! — різко обірвав його Загорський. Коли б на голові радиста не було шолома, то Дік побачив би охоплене гнівом обличчя. Загорський так ще ніколи не сердився. Цей негідник пропонує йому стати зрадником, убивцею своїх товаришів.
Загорський рушив до Діка, підносячи лопату.
— Стій! — вигукнув той. — Не згоден, то чорт з тобою! — він вихопив невеличкий лискучий пістолет і вистрілив, Кулька цокнула по Миколиному шолому, але не пробила. Розрядивши всю обойму, Дік побіг за ракету. Микола кинувся навздогін, але той наче провалився. "Невже сховався в тіні? Ну, там довго не всидиш, брешеш, вийдеш!" подумав Микола, сторожко стежачи за тінню.
Заглянув у траншею, що вела до вхідного люка.
"А що як… що як він вскочив у ракету?" холодом пройняла думка.
Згинаючись, пробрався до люка. Натиснув кнопку, ще і ще. Люк не відсувався: він був застопорений зсередини.
Микола аж зубами заскреготав од безсилої люті, стукав лопатою по обшивці — все даремно!
"А може, його там немає? — блиснула думка. — Може просто замок зіпсувався…" Микола кинувся до ілюмінатора — можна ж заглянути всередину! Ілюмінатор був невисоко, Загорському не довелось навіть става-ти навшпиньки. Притулився скельцями скафандра до товстого прозорого "ока" ракети. Те, що він побачив, осипало його і жаром і холодом. По каюті нишпорив Дік. Очевидно, вишукував схеми управління апаратурою. Скафандр він уже скинув. Побачив Загорського і несамовито зареготав — рот у нього розкрився до самих вух. Микола відсахнувся. Хижак у ракеті, бездушний, безсердечний хижак! Що робити?
"Життя прискорює наші плани"
Ольга йшла швидко, але їй здавалося, що вона тупцює на місці. Коли б уже дістатись до татової "лабораторії!" Але що це — скінчилися стрілки, а її нема! Ольга заглянула до однієї зали, до другої… Ні, не те. Знову повернулася до останньої стрілки і, нарешті, здогадалася: батько "зачинився"! І як вона відразу не помітила! Гукнула — ніякої відповіді. Постукала топірцем — тиша. Що трапилось? Дівчина почала тривожитись, налягла плечем, але кам’яні двері не піддавались. Минуло може хвилин п’ять. Нарешті Мілько відхилив плиту.
— Морока з цими дверима, — пробурмотів він. — Скажений же тиск на них — кілька тонн!
— Який тиск? — здивувалась Ольга.
— Ми ж тут атмосферу вже створили, наповнили кімнату повітрям. Навіть скафандри були поскидали.
— А щоб тебе впустити, довелося загнати повітря в балони, — додав Іван Макарович, — інакше б не від-чинили.
— Тату! — вигукнула Ольга. — Ви… ви… здобули кисень?
— Так, дівчинко, так! Тут цілі поклади кисню і азоту!
— А я, ось дивіться, здається, знайшла… воду!
— Та що ти?
— Там її багато, десятки тонн… — схвильовано заговорила Ольга. — Але ж нема у що взяти, так я той… намочила сумку.
Іван Макарович подивився на сумку — вона була вкрита льодяною кіркою. Не вірячи своїм очам, він відколупував кусочки льоду, нарешті, вигукнув:
— Так це ж вода! Вода на Місяці! Ви бачите, Михайле?
Мілько й собі відколупнув льодинку.
— Так, це вода.
— Де вона? Веди! — гарячкував професор. — Ви, Мілько, залишайтесь тут, біля апаратури. Ходімо!
Коли вони зайшли до храму, вода в чаші замерзла. Під блідим промінням іскрилася величезна округла брила льоду.
— Знаєш, Ольго, це те, чого нам невистачало! Тепер я ніскільки не боюся за довгу місячну ніч…
— Хіба ми… — стривожилась Ольга, — причому тут ніч? Микола підкопає ракету, і я впевнена…
— Микола підкопає! — почувся вигук, і Плугар та Ольга побачили Загорського. Він підійшов до них стомлений, захеканий.
— Що сталося? — запитав Іван Макарович.
Микола з хвилину байдуже дивився на лід і не знав, що казати.
— Чого ви мовчите, Миколо? — Ольга торкнула його плече. — Бачите — ми ось воду знайшли. Скільки льоду!
— Ет, що тепер ця крига… — махнув рукою радист. — Хоч би тут її було, як в Антарктиці, то що з того? Ми пропали!
— Товаришу Загорський! — сухо звернувся Плугар. — Негайно доповідайте, в чому справа. Ракета осунулась?
— Гірше, Іване Макаровичу! В ракету вскочив вовк.
— Пробачте, Загорський, як ви себе почуваєте?
— Не думайте, що я з глузду з’їхав. Ракетою заволодів Дік.
Вигук подиву вирвався з грудей Ольги й Івана Макаровича. Перебиваючи одне одного, розпитували, як це сталося. Микола розповів про далекосяжні плани монополії "Атомік-Вельт", про честолюбні наміри її боса, про свою сутичку з ним. Плугар слухав мовчки, а Ольга все вигукувала: "Ну, ви подумайте!"
Пішли до "кисневого залу".
— Значить, Іване Макаровичу, створили трохи атмосфери? — повеселішав Микола.
— Значить, створили.
— Повітрям і водою ми забезпечені, а їсти що будемо?
— Відносно цього дикого бізнесмена ми подумаємо, товариші, — промовив Іван Макарович, ходячи по залі. Загорський, Ольга і Мілько сиділи на підлозі. — Зараз я хочу розповісти важливіше. В таку далеку і таку небезпечну мандрівку, як експедиція на Місяць, мене особисто штовхала не проста цікавість. Хоча, мушу ви-знати, і цікавість у людському житті відіграє величезну роль. Так от, я поставив собі завдання вивчити, розвідати — чи є можливість оживити цю планету? По-перше, треба було встановити, чи було тут взагалі життя. Це ми з вами встановили незаперечно: було. По-друге, треба було вияснити, чи є тут джерела для створення атмосфери. Ви бачите — є! В місячних мінералах — безліч кисню! А маючи в своїх руках такі невичерпні джере-ла енергії, як атомні ядра, ми можемо практично, підкреслюю практично, ставити питання про створення атмосфери на нашому супутнику… Передбачалось, що ми зберемо всі ці відомості, повернемося на Землю і потім буде підготовлена велика експедиція з потужними приладами для видобування кисню й азоту, експедиція, розрахована на роки інтенсивної праці. Але, як бачимо, ми змушені лишитися тут. Життя прискорює наші плани! Ми починаємо велику, історичну справу — створення атмосфери Місяця. Закриємо вхід до цього підземелля, наповнимо його повітрям. Але от завдання — зв’язатись з Землею. Щоб, як тільки закінчиться ніч, до нас при-була підмога. — Іван Макарович зупинився біля Загорського. — Коли ви налагодите передавач?
Загорський деякий час мовчав. Може, грандіозна перспектива оживлення планети захопила його думки, а може, труднощі з передавачем. Івану Макаровичу довелося повторити своє запитання.
— Передавач? — неначе прокинувся Микола. — Можна використати локатор! І як я раніше про це не подумав! Азбукою ж Морзе можна розмовляти, посилаючи то більші, то менші порції хвиль…
— Правильно!
— Але ж Дік…
— Ага, тепер про цього невдячного суб’єкта, — Іван Макарович знову заходив по залі. — Він діє як кар-тяр, думаючи, що кабіна ракети — козир. Ніякий дідько за ним не прибуде, це ясно. Втриматися в ракеті вночі — неможливо, страшний холод швидко добереться крізь її металеве тіло. Це не те, що тут, у глибині, яка не встигне значно охолонути. І потім, я думаю, що є принаймні не один спосіб викурити його звідти!
— Та що ви! — схопився Микола.
— А ось давайте поміркуємо…
І Плугар почав розповідати свій намір.
"Еврика!"
Коли екіпаж підійшов до "Комети", Ольга не могла стримати вигуку:
— Тільки подумати — тут засів ворог!
— Нічого, він довго не всидить, Олю, — сказав Загорський, ухопившись за той трос, що звисав із "коридорчика", — спочатку ми його "осліпимо"…
— Як?
— А ось так!
(Продовження на наступній сторінці)