Не довго думаючи, Ольга стала на край, посунула праву ногу вперед, ніби мацаючи міцність схилу, і… зсковзнула вниз. Поверхня "чаші" була така гладенька, як дзеркало, — хто б міг сподіватись! Ольга втратила рівновагу і вітала на спину. Трохи запаморочилась голова, але крізь окуляри шолома їй мигнули зорі, викладені на склепінні. На якусь мить ілюзія була цілковитою. Легко стукнувшись ногами об дно, Ольга зупинилася. Під-велась. Тепер вона стояла посередині цієї дивної кам’яної квітки. Велетенські червоні пелюстки здіймалися набагато вище від неї, яскріли холодними іскорками. А коли Ольга ввімкнула ліхтар, вони спалахнули негрію-чим полум’ям! Угорі заворушилися тіні, можна було подумати, що прокинулися селеніти і з гнівом зазирають у цей священний кратер, куди посміла стати ногою невідома їм істота. "А чому б їм гніватись? — подумала Оль-га. — Вони могли б вважати мене якоюсь богинею!" Погасила ліхтарик, тіні вляглися, напівтемрява огорнула храм. Тільки під ногами жевріло.
Енергійним ривком Ольга кинулася вгору — і відразу ж з’їхала вниз, ледве втримавши рівновагу. Дальші спроби так само закінчилися невдачею. Холодок тривоги заповзав у душу: батько й Михайло її не почують, а хто ж допоможе?
Почала цюкати топірцем — відскакував, навіть не зробивши подряпини. "Стики, треба шукати стики! — промайнуло в голові. — Не суцільна ж тут плита". І їй таки вдалося намацати стики. Чіплялася за них гострим ріжком топірця, обережно підтягувалася, швидко простягала топірець вище, і знову… Ось і до краю близько — метрів два… Ну, ще раз!
Топірець не потрапив у щілину, і вона зсунулась униз.
Невдача не злякала її. Бачила, що вибратись можна, треба тільки спритніше орудувати топірцем.
Пробувала ще раз і ще… Діставалася майже до обода "чаші" і знову зривалась. Нарешті таки підтяглася на довжину руки й топірця. Ривок — і топірець цюкнув об колону. Тут камінь був податливішим: зачепилася!
Тепер уже не важко було вибратись. Стала на ноги, оглянулась. Але що це — з колони, там, де вона цюк-нула топірцем, цівкою бризнула рідина! Масло якесь, чи вода? Від несподіванки Ольга відскочила вбік, а стру-мінь рідини, неначе з пожежного шланга, полився паруючи на дно виїмки. Крізь густу пару Ольга бачила, як летіли бризки від удару об камінь, як унизу заблищало, зарябіло хвильками. Вона не знала, що й подумати. Може, це якесь селенітське пальне? Може, верховний жрець храму використовував його для підтримування вогню в якихось світильниках?
Побігла на другий бік і там почала цюкати по колоні. Сипались осколки, вона не збирала їх, а била й би-ла топірцем в одну місцину. Удар, ще удар! І тут полилося!
Ольга хотіла набрати цієї рідини, але не було в що. Тоді підставила сумку, — нехай намокне брезент, — батько розпізнає, що воно таке. І кинулась із храму,
Філософія Діка
— Містер Загорські! — вигукнув Дік, ставлячи лопату. — Як все це глюпо!
— Що? — Микола вхопив лопату і почав сердито викидати "землю". Власне, це була не земля, а пилюка, злежана пилюка. Доводилося часто протирати скельця скафандра. Це сердило радиста, а тут іще цей бос із сво-їм патяканням. — Що глупо? — перепитав Загорський. — Не хочеться копати, га?
Розмовляли німецькою, бо Микола краще знав її, ніж англійську.
— Глупо сидіти на цьому безлюдному світилі, коли там, над самісіньким морем — розкішна вілла… Шикарне авто. Яхта. І елегантні, готові до веселощів жінки!.. Ви яких любите — товстих чи тоненьких?
— Ху, гидко слухати. І як вас, отаких циніків, носить Земля? — щиросердо дивувався Микола, працюю-чи за двох. Рів уже був викопаний по коліна. — Ну, скажіть: нащо ви потрібні? Адже ні матеріальних, ні духовних цінностей ви не створюєте!
Дік ходив, як на розпеченій сковорідці. З одного боку йому припікало сонце, з другого — дошкуляв холод. Видно, в його скафандрі зіпсувався обігрівач. От і доводиться увесь час повертатися то сюди, то туди.
— Суть життя, містер Загорські, не в тому, щоб створювати, як ви кажете, матеріальні цінності. Для цьо-го є інші, багато інших. Суть у тому, щоб цими матеріальними цінностями користуватись! Не заперечуйте: я знаю, що ви скажете. "Експлуатація людини людиною! Визиск" і ще подібні гучні слова. Та коли б ви серйозно вдумалися в історію людства, то побачили б, що вся вона — боротьба за перерозподіл матеріальних благ. Візь-міть усі повстання, революції і війни з часів Римської імперії. Хіба раби повставали не для того, щоб захопити собі багатство? А французька революція, хіба вона мала інші ідеали? А що говорить ваша, комуністична біблія? — "Пролетаріату нічого втрачати, а придбати він може все". Придбати!
— Ви, як я бачу, теоретик! — перебив Загорський. — Шкода тільки, що "філософія" ваша вовча. Homo homini lupus est — ось ваше кредо. І де вже вам зрозуміти марксизм та ідеали соціалістичної революції, яка не замінює одного експлуататора іншим, а знищує всяку експлуатацію!
— Ах, що ви, комуністи, не кажіть, а багатим бути краще, ніж бідним! І патриції, і плебеї, і раби — всі повмирали, але патриції їли із срібних та золотих блюд і купалися в мармурових басейнах, а плебеї та раби гну-лися під важкою ношею життя…
Загорському, видно, набридло слухати це філософствування, і він перестав відповідати, а мовчки налягав на лопату. "Сонце ходить все нижче, — тривожився він, — чи вдасться стартувати до ночі?" Тепер шкодував, що ракета їхня така величезна…
— І все-таки глюпо, містер Загорські…
— Ідіть краще ось покопайте, Дік!
— Не хочу.
— Що? — випростався Загорський. — Відмовляєтесь?
— Так.
— Що ж ви пропонуєте? — стримуючись запитав Микола. — Може є якийсь інший спосіб потрапити на приморську віллу?
— Звичайно, є! Тільки вислухайте мене спокійно… — швидко заговорив Дік. — Справа в тому, що нашу аварію, безперечно, помітили спостережні пункти. І я певен, що сюди прибуде друга наша ракета. Вона вже готова. Незабаром треба ждати.
— Ну, то й добре!
— Але чи вистачить нам кисню… на всіх?
— Оце вже запитання! — простодушно сказав Микола. — Через скільки годин може прилетіти ваша ракета?
— Хто ж його знає.
— Ну, то нічого на неї покладатись, треба копати!
— Дурниці, містер Загорські. Я бачу, що нічого з цього не буде! Але я знаю й інше: коли б нас було не п’ятеро, а двоє, то кисню вистачило б…
— Якби ж!
— А раз нас п’ятеро, то всім, очевидно, доведеться загинути. Хіба не глюпо? А цьому ж можна запобіг-ти…
— Як? — здивувався Микола.
— А так… Плугар поїхав собі… Вони можуть і не повернутись… Тобто, я хотів сказати… — Дік гово-рив паузами, ніби зважуючи кожне слово.
Загорський поставив лопату.
— Що-що?
— Ми переживаємо з вами, містер Загорські, дуже важливий, я б сказав фатальний момент… — вкрад-ливо зазвучав голос Діка. — Ви маєте рацію: вілли, жінки і все таке інше — це, звичайно, дурниці. Є матерії вищого порядку! Ми стоїмо над краєм загибелі — ось чому я буду відвертим і розповім вам те, чого за інших об-ставин не розказав би… Так ось, найвище, найважливіше на землі — організація суспільства, його існування і виробнича діяльність. А для цього потрібна міцна, стальна влада над людьми!
Радист насторожився. Виявляється, що його співрозмовник не такий уже наївний буржуа, яким хотів спочатку здаватися. В його словах, у тоні, яким вони були сказані, вчувалася якась зла сила, зловісний заряд енергії.
— А при сучасному розвитку науки й техніки, — холодно говорив Дік, — влада помножується, посилю-ється У сто, в тисячу крат! Уявіть собі — коли б у Цезаря було радіо, реактивні літаки… Коли б у нього була вся техніка, що служить зараз для підтримання порядку в суспільстві… Ви мене розумієте?
— Не дуже, — відповів Загорський.
— Так ось. Я очолюю наймогутнішу в світі монополію. Капітал її перевищує бюджети деяких великих держав… Я встановлюю погоду на біржах, знищую, поглинаю конкурентів, доручаю формувати уряди і, якщо вони не задовольняють нас, я їх проганяю. Моя монополія — це справжня імперія, яка захопила в свою орбіту півсвіту. Але…
— Але що, не можете проковтнути? — перебив Микола.
Дік махнув рукою, стиснутою в кулак.
— Не те, Загорські. Я не акула, щоб тільки ковтати. Це примітивно. Мені набридло бути залаштунковим режисером… Я хочу вийти на авансцену, вийти і.., показати себе!
Загорський дивився на боса з настороженою цікавістю. Цього невеличкого чоловічка, схованого у ска-фандр, видно розпирало фанатичне бажання влади — відкритої, нічим не замаскованої. Щось у ньому було не-безпечне і разом з тим жалюгідне. На фоні благородного тіла "Комети" і суворого місячного пейзажу ця рухли-ва постать у скафандрі, що розмахувала кулаком і сипала короткими радіохвилями, видавалася до смішного мізерною, дрібною. Але як хижо поблискують окуляри його шолома! Як він свариться на Землю!
(Продовження на наступній сторінці)