Думка про сина викликала теплу млость в усьому тілі. Нескуба поворухнувся й зітхнув.
— Прокинувся? — обізвалась Еола. Голос у неї був особливо ніжний, ласкавий. — Бачу, бачу: тобі набагато краще. Лице вже не таке сіре, і в очах — блиск життя... Ти переміг!
Нескуба слабо посміхнувся — може, не так устами, як очима. Прошепотів:
— То не я переміг, то вони...
— Хто?
— Екіпаж.
— Який екіпаж?
— Мої мікроби.
— А-а... — непевно посміхнулася Еола.
— Ця команда одразу кинулась на чужинців, сама бачила, які запеклі бої точилися на борту.
— На якому борту? — прохопилась Еола, подумавши, що Нескуба марить. — Що ти таке говориш?
Передихнувши, Гордій провадив далі:
— Моє тіло для мікроорганізмів — гігантський космічний корабель... Второпала? Отож і виходить, що я був ареною спустошливих боїв...
— Нічого, мій любий, — Еола злегка погладила йому чоло. — Незабаром ті спустошення позаживають. Твій корабель має великі ресурси.
— Та вже ж... Нібито оклигую. Але війна ще йде. Знаєш...
— Не втомлюй себе розмовою, — перебила Еола. — Прийми ось ліки й лежи тихо.
Слухняно проковтнувши сіру горошинку і запивши її теплою водою із склянки, яку тримала дружина, Нескуба спитав:
— А як електростанція?
— Учора закінчили котлован. Отож там ти й простудився, у тому котловані. Спітнів, а потім вітер... Тут треба обачніше... Лежи тихо.
— А фундамент? Ще не почали?
— Ще тільки відкрили кар'єр. А як вони той камінь нарізатимуть... Лежи тихо.
— Наріжуть... Це не складно. А от рефлектори-геліостати...
— Дехто каже, що краще б не сонячну збудувати, а звичайну гідростанцію. Та ти будеш лежати мені тихо чи ні?
— Сонячна ефективніша, — бурмотів Нескуба. — Струм безпосередньо з проміння... У нас є кілька комплектів батарей. А де ти візьмеш гідротурбіну?
— Слухай, ти порушуєш режим. Годі, перестань говорити й лежи тихо. Може, заснеш. А я піду.
— Ну, не гнівайся, — Гордієві губи скривилися в посмішку. — Я — просто скучив.
Еола підвелася, ще раз погладила йому чоло, поправила ковдру і вийшла.
Нескуба заплющив очі, принишк, сподіваючись заснути. Але сон до нього не приходив, натомість почали обсідати цілком несподівані думки. Чомусь звернув увагу: його руки лежать на грудях. Як у мерця.
І враз Нескубі уявилося щось схоже на ескалатор чи рухому стрічку, де повно веселих людей з блискучими очима, в яких відбиваються все нові й нові мальовничі краєвиди. А неспинний ескалатор несе їх до чорного отвору тунелю, звідки немає вороття...
Нескуба хмикнув. Здійснюється закон ентропії... Ну що ж, нехай собі здійснюється...
Інстинктивно прийняв руки з грудей, ліву підклав долонею під потилицю, праву простяг уздовж тіла. Нехай їй грець, тій смерті, все-таки краще про неї не думати, щоб у крові не з'явились її токсини... Природно, коли про неї думають старі, а йому ще рано, ще молодий. Мислю — значить живу, — нагадав собі відомий афоризм. Жити — це мій обов'язок перед Природою, і мушу виконувати його якнайкраще. Ого, скільки ще попереду нездійсненого — тут, на цій незвичайній планеті, і в космосі!.. Десь там загубилась у просторі голуба кулька... Та ще не пройдено й половини життя. Нерви треба гамувати, інакше — розкиснеш...
Зусиллям волі Нескуба змусив себе заспокоїтись і коли емоційні сплески вляглися, розпочав самотренування, перерване хворобою. Хіба він ще не командує на своєму живому космічному кораблі, не контролює свого тіла і своєї психіки? Ні, анархії він не допустить, у нього є мета, йому світить з далини провідна зоря — рідне Сонце, а біля нього — Земля... І хоч їхній простір зімкнувся для нього до розмірів елементарної частки, — він все одно прагнутиме туди роками, десятиліттями, все життя. І вже йому вчувалася музика небесних сфер, уявлялося: розкриваються об'єми рідного Всесвіту, і крізь гравітаційні шлюзи "Вікінг" випливає в той, свій простір... Для цього варто жити, жити і діяти!
Незважаючи на фізичну кволість, Нескубу все дужче проймав піднесений настрій. Думалося легко, в серпанку фантазії виникали якісь неясні, проте знадливі картини майбутнього, і це давало наснагу, збуджувало радість буття.
Наступного дня, одразу після медиків, першим до палати обережно зайшов Лойо Майо. Сторожкий вираз його обличчя одразу почав танути, очі заясніли: астронома втішив Нескубин вигляд. Капітан лежав хоч ізмарнілий, змучений хворобою, але не подоланий нею. Погляд у нього не безвільний, не пасивний, як то буває у тяжкохворих, навпаки,— в ньому вже відчувалася внутрішня сила. Враження було таке, що Нескуба зараз устане й візьметься, як завжди, за роботу.
Секунду астроном мовчки дивився на недужого, немовби перевіряючи своє перше враження. Потім закивав головою і, потираючи руки, підійшов до ліжка.
— Навіть не медикові видно — одужуєте...
— Потроху... наче оклигую, — обізвався Нескуба. — Сідайте.
Відвідини астронома-дивака були йому приємні. Лойо Майо став Нескубиним спільником з того самого моменту, коли показав свій прилад, за допомогою якого можна демаскувати чорні дірки космосу. В певному розумінні вони були змовниками, і це їх зближувало. Та ще настрої дружин... Обидві боялися ризику зворотного космічного польоту і, здається, вже не мали сумніву, що їхні чоловіки "отямляться".
Лойо Майо знав, що Нескуби чекають дитини і прийшов дізнатися, чи не змінилися наміри капітана, для якого синок був золотою мрією. Сам Лойо Майо до останньої клітини належав космосу і не міг зрозуміти, як це можна відмовитись від такої великої ідеї, хоча б і заради сім'ї. З другого ж боку — а чому б жінкам не поступитися? "Вікінг" — корабель величезний, для чотирьох він був би якщо не планетою, то астероїдом. Можна жити.
Згорбившись на стільці, Лойо Майо повів тонку дипломатичну розмову, сповнену натяків і недомовок. То нарікав, що тут, на Гантелі, умови для спостереження неба надзвичайно несприятливі, і навіть Осипов — на що вже терплячий чоловік! — і той невдоволений, — то вихваляв обсерваторію на "Вікінгу".
Капітан, звичайно, здогадався, що непокоїть астронома, але слухав не перебиваючи. Та коли заплющив очі, Лойо Майо умовк на півслові.
Нескуба зиркнув на нього, поворушив під ковдрою пальцями...
— Чого ви? Продовжуйте, я слухаю.
Очі Лойо Майо зблиснули, він нервово потер свої сухорляві руки.
— Може, ще й рано про це говорити, але.,,
— Ви про повернення на Землю?
— Так. Про цю ідею.
— Ідею? — здивовано скинув бровами Нескуба. — Ви що, хіба не вірите в можливість...
Лойо Майо поблажливо всміхнувся:
— Відверто кажучи, шанс дістатися до нашої Сонячної системи дорівнює нулю.
— Тоді... я вас не розумію. — Нескуба спробував навіть нідвестися, та не вистачило сили і він тільки похитав на подушці головою. — Поставили хрест?
— Та що ви, капітане! Я й дружину майже переконав. Почуваю: ще трішечки — і вона погодиться. А як... Еола?
— З Еолою складніше, — зітхнув Нескуба. — Ви ж знаєте: чекаємо на продовжувача роду...
— Так... — Лойо Майо похнюпився, настрій його одразу підупав.
— Продовжувача роду! — вже голосніше повторив Нескуба. — Це... знаєте... подія великої ваги.
— Авжеж. — Лойо Майо розвів руками і похитав головою, наче йому забракло слів.
Нескуба, скосивши на нього очі, спитав:
— То що ж виходить — шансів, по-вашому, немає, а ви все-таки збираєтесь... Незрозуміло.
— Чому ж... Мене вабить не так мета польоту, як сам політ, космічна траса... Ідеальні умови для спостережень!
— Але ж спостереження можна провадити і на орбіті, — заперечив Нескуба. — "Вікінг" — це ж літаюча космічна обсерваторія, і ми не збираємось саджати його на Гантелю.
— Та, звичайно, можна й на орбіті, — знизав плечима Лойо Майо, — але це... гірший варіант, І головне, — астроном притишив голос, озирнувся, хоч у палаті, крім них, нікого не було,— головне: я не хочу стати здобиччю гумусу...
— Ви говорите.... загадками. — Нескуба кинув на Лойо Майо пильніший погляд. — Що це має означати — "здобич гумусу"?
Астроном поблажливо посміхнувся і, як здалося Нескубі, в очах у нього змигнув вогник.
— Це, якщо хочете, моя філософська система... Ще, правда, не опрацьована в усіх аспектах, але... Коротко кажучи, процес органічного життя зводиться до гумусу. Цей тонкий родючий шар, що вкриває суходоли Землі та й цієї Гантелі, забезпечує ріст усього живого — і рослинного, і тваринного світу. Гумус — щедрий кредитор — бери, споживай потрібні елементи і сполуки, рости, набирайся сили, буяй! Але потім... розплачуйся своїм життям. Не даремно сказано: ми вийшли із землі і підемо в землю...
Лойо Майо передихнув, потер смагляве чоло долонею і провадив далі:
(Продовження на наступній сторінці)