— Що ж виходить? Ми вважаємо, що вся природа створена для наших потреб, а насправді — це форма існування гумусу. Це він живе! І все плекає, вирощує лише для себе. Людям здається, що це він для них — і жито, й пшеницю... А він усе тільки для себе! Людина приречена — repere per humum, — як сказав колись Горацій, — повзати по землі.
— Ну, знаєте... — Тінь досади перебігла обличчям Нескуби. — Ця ваша схема... Лишається ще тільки наділити гумус якоюсь формою свідомості — і карикатура на Природу буде завершена... Злісна карикатура... — Нескуба передихнув, зволожив язиком пошерхлі губи. — Скажіть, Лойо Майо, по-дружньому, довірчо... Які у вас родинні стосунки? Ви — щасливий в особистому житті?
Астроном трішечки зіщулився, губи його витягнулись в ніякову посмішку.
— Я про філософські концепції, а ви... До чого тут особисте життя? Я не бачу зв'язку...
— А я бачу, — лагідно, але трохи зверхньо сказав Нескуба. — Ваша схема обміну живої матерії занадто похмура...
— Запевняю вас...
— Не треба, Лойо Майо. З того, який колір домінує у ваших уявленнях, можна поставити безпомилковий діагноз. Ну, та на це я не маю права і не буду цього робити.
— А що ж ви скажете по суті моєї гіпотези?
— Та що ж... Цю схему, — Нескуба навмисне повторював це слово і вимовляв його з помітним притиском, — ви могли б використати у фантастичному романі... якби вона була не така безрадісна. Ви ж астроном, Лойо Майо, а не побачили, що Всесвіт пройнятий світлом... Та, власне, і саме органічне життя — це витвір світла, діяльність променя... Згадайте хоча б процес фотосинтезу, без якого не було б і самого гумусу. Як дивовижно влаштований світ! І звести всю його складність до якогось одного елемента...
Їхня дискусія точилася досить довго, аж Нескуба втомився, проте кожен з них так і лишився при своїй думці. Об'єднувала їх лише мрія про політ, мрія, що ятрила серце капітанові, нестримно вабила і водночас відлякувала своєю фантастичністю. Нескуба слухав розмірковування Лойо Майо, а сам думав: чи погодиться Еола? Як її переконати? Як побороти її незрозумілу жіночу впертість? Вона відтягує вирішення до родів. Хитрує... От лисиця!..
— Так, сонця, галактики... — провадив своє Лойо Майо, — це прекрасно, тому ж я й прагну космосу... В кожному разі, тепер ви знаєте мої мотиви. Хіба я для того втік від одного гумусу, щоб потрапити в лапи іншому? Якщо ми не полетимо, я, звичайно, працюватиму на орбіті, а помру — то щоб попіл з мого тіла розсіяли в космосі.
— Все одно випаде на планету, — криво посміхнувся Нескуба.
Лойо Майо знизав плечима, спитав нетерпляче:
— Ну, то як — чи засурмить нам стартова сурма?
Нескуба — колись такий вольовий, рішучий і часто навіть прямолінійний — зараз вагався. Обличчя його морщилось, неначе він силкувався щось пригадати, очі обмацували стелю, ніби сподівалися знайти там відповідь.
— Я... напевне ще не знаю... — нарешті він спромігся на відповідь. — Розумієте, Еола...
— Розумію, — зітхнув Лойо Майо. — Не Еола і не майбутній син тримають вас, капітане. Це гумус не хоче випустити здобич, гантелянський гумус...
— Та йдіть ви до дідька зі своїм гумусом! — незлобиво буркнув капітан. — Гумус та гумус...
Втомлено заплющив очі, а коли розплющив — Лойо Майо в палаті не було. "Він і справді тут, на цій планеті, наче риба, викинута на пісок, — співчутливо подумав про астронома. — Його стихія — космос... От і не може вгамуватися його дух. А я? Хіба мій дух не нуртує?"
16
Перший гантелянець!
Народився він рано-вранці, коли теплі промені Світила пофарбували в густо-червоний колір навколишні гори, що скидалися на велетенські копиці сіна, нечутно спустилися нижче та й вихопили з чорноти ночі округлі пластикові дахи селища. Немовби вивчаючи ці новоутворення, Світило почало мацати стіни, заглядати в чотирикутні вікна... Саме тієї миті малюсінький Нескуба голосним криком сповістив про свою появу на світ, про який він ще нічогісінько не знав. Світило м'якими доторками обмацало і його біленьке тільце, з яким трохи нервово поралась молода жінка, і одразу ж зробило його рожевим.
— Ув-ва! Ув-ва!
— Ого, який горлатий! — вигукнула лікарка, і в її голосі бриніла радість. — Ану, давай ще, кричи, гукай свого татуся!
— А що, Гордій тут? — підвела голову породілля. — То впустіть його! Ренато, поклич...
— Лежи, Еоло, заспокойся. Чи ти забула, що він на "Вікінгу"? Його ще не сповістили.
Еола знесилено опустила голову на подушку:
— Скажи, щоб негайно передали... Це дуже важливо...
— Скажу, скажу, не треба хвилюватись, от зараз ми трішки загорнемось, щоб наше тепло не втікало.., Це ж тільки подумати — первісток на Гантелі! Як ви його назвете?
— Побачимо. Ще не думали.
— Ув-ва! Ув-ва!
Хоча роди пройшли добре — Еола майже не відчувала болю, проте втрата крові знесилила молоду матір, і тяжкість у животі чомусь не втихала. їй хотілося тиші, спокою, хотілося відітхнути після того циклону, що спустошив її тіло, зараз їй зовсім не до балачок. А на Ренату, завжди таку стриману, неначе щось найшло, говорила, говорила не вгаваючи.
— Може, Гордійчик.
— Може.
— Ув-ва!..
— Ох ти ж бутузик!
— Треба сповістити Гордія... Чуєш, Ренато... Ой...
— Тобі погано, Еолочко? Заспокойся, моя люба, радіограма долетить миттю. От ми вже й укутані, вже й не плачемо, тепер наш організмик досяг теплової рівноваги... — Рената Павзевей спритно поклала малюка на ліжечко, присунуте до постелі матері. — Отак, лежи собі, Нескубенятко, набирайся сили для життєвої мандрівки...
— Ренато... — простогнала Еола. — Піди вже... радіограму...
— Біжу, вже побігла!
Рената швидким кроком вийшла, причинивши за собою двері. Еола повернула голову на подушці у бік свого малого, поглянула на його дрібнесеньке обличчя і чомусь подумала про батька — учора, як тільки їй довелося лягти в родильне відділення, він поквапливо відлетів разом з Лойо Майо на "Вікінг". На прощання похапцем поцілував її в чоло, для годиться, кинув якісь заспокійливі слова та й був такий. Щось непокоїло Еолу, з'явилося невиразне, як густа мла, важке передчуття. В ньому втонула радість, натомість була сама тривога і біль. Як було б оце добре, коли б Гордій сидів тут, біля дитячого ліжка...
Дивилася на свою крихітку і, замість радіти, відчувала тільки подив. От вона стала матір'ю... Від неї відділилась малесенька істота.... Яка тайна Природи! А справді, як же ми його назвемо? Довго не повертається Рената... А біль, здається, посилюється... Червоний серпанок... На Землі рожеві лише світанки та ще надвечір'я, а тут — цілісінький день руда мла застилає очі. Невже що-небудь сталося з Гордієм?
Різкий біль наче ножем полоснув низ живота. Еола скрикнула, в нестямі шарпнула з себе ковдру, звивалася, корчилась, благаючи полегшення, та біль невідступно краяв тіло, душив за шию, аж в очах стало темно.
— А-а-а...
Отямилась, почувши приглушені голоси — вони ніби пробивались крізь товщу води.
— Уже опритомнює...
— Як же ви могли залишити її саму?
— Треба було дати радіограму. А цю...
— Ш... ш... вона розплющила очі. Як вам, Еоло? Мовчіть, мовчіть, вам уже легшає. Глибокий шок уже минув. Дайте їй попити.
Через кілька хвилин Еола зовсім опритомніла.
— Що це було? — спитала, ледве ворушачи пересохлими губами.
— Бачте, ніхто ж не сподівався близнят, — почувся густий баритон головного лікаря, — і обезболювання...
— Що ви кажете? — шарпнулась Еола. — Які близнята?
— А ось які! — Рената показала їй другий завинутий кокон. — Дівча! Тепер маємо двох Нескубенят...
Зморщене личко донечки нічим не вирізнялося, було таке самісіньке, як і в малюка, проте Еола затримала свій погляд на ньому довше. Це створіння з'явилося несподівано, самовільно, завдавши їй страшного болю. Кутиком ока Еола одночасно дивилася і на Ренату, що тримала дитину над нею. Обличчя у Ренати було усміхнене, а очі якісь невеселі.
Почулося чиєсь бубоніння:
— Закон компенсації...
— Облиште... Почався демографічний вибух, і це добре. Нам потрібна не компенсація, а зростання...
"Про що вони говорять? — подумки здивувалась Еола. — Якась компенсація... І Рената чомусь відводить погляд".
— Що там від Гордія?.. — здавленим голосом спитала Еола. — Уже знає?
Рената, відвернувшись, умощувала в ліжечко дівчинку, щось там поправляла, підсмикувала.
— Аякже, Еолочко! Дуже зрадів, каже: тепер я щасливий! Вітає, звичайно, поздоровляє, ну, ти ж знаєш, в такі хвилини чоловіки наче чадіють...
Щось в її голосі насторожувало Еолу, якась ледь помітна навмисність, перебільшення тону.
— ...А тобі ще треба полежати, Еолочко, набратися сили. Годуватимеш двійнят — це, знаєш, навантаження. Павзевей також мріє...
— Ну, от що, Ренато, ви ж не залишайте породіллю саму. На випадок чого — викликайте. Та я сподіваюсь — усе буде добре, тепер уже добре. Одужуйте!
(Продовження на наступній сторінці)