— Все буде нормально! — прозвучав у командирському навушничку голос Сіагуру. — Ця планета вже на такій стадії розвитку... .
— Не "ця планета", — перебив Саке Мацу, — а наша Гантеля. Пора звикати.
— Слушно, — докинув і собі Павзевей.
— Згода, — провадив далі Сіагуру, — наша Гантеля, наша Гантеля! Так от, ця планета, тобто наша Гантеля, перебуває на такій стадії розвитку, коли їй не вистачає нас...
— Можна заходити до шлюзової камери, — сказав Павзевей.
З висоти вісімнадцяти тисяч кілометрів — там пролягає стаціонарна орбіта "Вікінга" — земляни, затамувавши серце, стежили, як "Гондола" викинула драбинчастий пандус і як по ньому зійшли на поверхню планети два їхні товариші.
Сталося!
Сіагуру і Саке Мацу переставляли ноги обережно, ніби вивіряючи грунт на міцність, ніби ще не вірячи, що тут, на цій неймовірно далекій планеті, такій не схожій на рідну Землю, доведеться боротись за життя їм, їхнім дітям, онукам і правнукам...
Та ось перші люди на Гантелі оговтались, пішли твердішим кроком, хоча й перевальцем, бо від незвички їх похитувало, наче п'яних. Вони таки й справді сп'яніли від радості, що після довгих років, сповнених небезпек, міжзоряний Гольфстрім виніс їх до справжнього порту.
Саке Мацу і Сіагуру обернулися, щоб їх обличчя видно було на екранах "Гондоли" і "Вікінга", і привітально помахали руками.
Сталося!
Планетолог хотів щось сказати, але тільки поворушив губами: так схвилювався, що йому забракло повітря, не міг вимовити й слова.
А Саке Мацу подумки прощався зі своїм Фудзі, то він йому, білоголовому, помахував рукою, Фудзі і всій Землі.
Сталося!..
13
— От і скінчилася наша одіссея! — в голосі Алка бриніла дитяча радість, очі поблискували. — Я марив цим днем! Відкрию вам секрет, Еоло: крім насіння основних поживних культур, я прихопив чимало й іншого. Будуть у нас і дерева, потрібні в господарстві. Негайно оброблю дослідні ділянки, проведу лабораторні експерименти. І почнеться на Гантелі рослинна революція!
Евакуація "Вікінга" ішла повним ходом, вони здибались у шлюзовій камері, куди Алк приніс довгого ящика, а вона — кілька пакунків з медикаментами. В її присутності учений розгублювався, говорив занадто голосно і червонів, як дівчина. Це смішило Еолу, та вона не показувала виду. Говорила стримано, холоднувато.
— А чи приживуться? — висловила сумнів. — Середовище тут незвичне.
— Упевнений — ростимуть. Виведу гібриди, вони швидше пристосуються. Взагалі, генетична інженерія відкриває такі можливості...
Поклавши свій вантаж, вийшли із шлюзової камери, пропускаючи туди інших. "Вікінг" скидався на потривожений мурашник: кожен щось пакував і ніс до камери. Коли її заповнювали, вхід герметично закривався, і двоє чоловіків у скафандрах, відчинивши вихідний люк, все те перевантажували в товсте черево так званого спускового контейнера, який здійснював човникові рейси "Вікінг"—Гантеля—"Вікінг".
Алк поспішав за Еолою, і жінка відчувала його дихання на своїй шиї.
— Виростуть і плодові дерева, і тверді породи... — вигукував, неначе клятву.
— Шкода тільки, що не пурхатимуть птахи, — зітхнула Еола. — І спів соловейка почуємо хіба в запису...
Ботанік засміявся:
— Спів соловейка! Та навіщо він вам? Чи без того тьохкання не можна прожити? Хіба з нього матимеш якісь калорії?
Еола зиркнула на нього через плече і нічого не сказала. Тільки якась тінь пробігла в її очах.
— От якщо фізіологи мають у своїх колбах курячі зародки... — дихав на її шию Алк. — У них там великий набір. Почути на Гантелі кукурікання півня — оце була б радість! Згодьтеся, що куряча ніжка до пюре з хлорели не завадила б.
Еола знизала плечима, їй явно не хотілось продовжувати цю кулінарну тему. Знала, що для генетичних досліджень на борт "Вікінга" було взято чимало живого матеріалу, але, зрештою, космічний корабель — це не ноїв ковчег, де було всякої живності по парі, та й програма польоту не передбачала заселення невідомої планети... А що беруть для експериментів? Культури бактерій, маленьких акваріумних рибок, ікру деяких інших видів, може, ще — жаби, білі миші. А співочі птахи... Та невже ж у лісах Гантелі немає птахів? Планетолог Сіагуру висловив припущення: життя на цій планеті ще перебуває в рослинній стадії. Але ж... Що означає це "але ж" — Еола й сама не знала. Просто їй дуже хотілося, щоб літали, пурхали, щебетали птахи. Уява без найменшого зусилля миттю витворила живу картину — на поручнях, скобах, повсюди в коридорі сидять великі й маленькі, сірі та яскраві птахи. Шугають над головами в оцих заклопотаних людей, які поспішають випотрошити корабель, щоб якнайскоріш спуститися на планету.
Кліпнула очима, і видиво зникло. "Що ж ми ще не склали? — намагалася пригадати Еола. — Здається, все. Електронного діагноста нехай інженери... А що робить Гордій? Щось він не дуже квапиться..."
Попрямувала до рубки керування.
— Ну, як там медслужба? — спитав Нескуба, як тільки вона переступила поріг. — Упорались?
— Майже, — кивнула головою Еола. — Залишається демонтувати діагноста.
Окрім Нескуби, тут були фізик Ідерський, психолог Ілвала та двоє інженерів.
— А ми тут займаємось прогнозами, — сказав Нескуба. Еола звернула увагу: вираз обличчя в нього якийсь розгублений.
— Я не заважатиму?
— Навпаки, може, щось порадиш.
Еола вмостилася в крісло, защіпнула пасок, щоб не попливти вгору, і настроїлась слухати.
— Отже, енергетика... — Нескуба замислено цокав пальцями по підлокітнику.
— Чи є можливість збудувати хоч невеличку електростанцію? — обізвався Ілвала.
— Яку ти маєш на увазі?
— Ну, атомну, водяну чи теплову — яка різниця? Головне, щоб давала струм.
— Так, це головне. І побут, і електроніка — все життя колонії потребуватиме електроенергії. Вирішальне слово за нашими фізиками та інженерами. — Нескуба поглянув у бік Ідерського.
— Я гадаю, на перших порах ми обійдемось переносними установками, згодом використаємо реактор "Гондоли"... — розважливо заговорив Ідерський.
Нескуба слухав, стиснувши губи, щоб не прохопитись якоюсь поспішливою реплікою. Над усе він боявся, що фізик запропонує демонтаж силових агрегатів "Вікінга". Ці потужності могли б забезпечити енергією новостворене селище на сотню років. Але це ж означало б зруйнувати міст, єдиний міст, за допомогою якого ще можна дістатися до Землі. А втратити "Вікінг"... На саму думку про це капітан ставав сам не свій.
— ...Зрештою, — продовжував Ідерський, — планета багата на термальну воду.
— А водоспади? А енергія морських хвиль? — кинув репліку Нескуба. — Еола відчула: йому одлягло від серця. — Гантеля дуже багата на гідроенергію.
Інженери також підкинули чимало несподіваних ідей: космічна електростанція, змонтована тут, на орбіті супутника, зможе використовувати промені центрального світила і передавати енергію на поверхню планети; установки, що діятимуть за рахунок фотосинтезу...
Нескуба поставився до цих проектів скептично, мовляв, теоретизувати — це одне, а втілити ідею, здійснити її — зовсім інше.
— Такі технологічно складні проекти — справа майбутнього... А напочатку, певне, доведеться спорудити звичайну парову установку, паливо для якої даватимуть ліси, а їх, на щастя, тут сила-силенна... І навіть таку електростанцію на голому місці, без потужної технічної бази побудувати зовсім не просто...
"І справді, — думала Еола, слухаючи тепер уже рівний, заспокоєний голос чоловіка,— інженери і механіки зроблять сяку-гаку турбіну. А котел? А лінія передачі? Трансформатори? Ох, і доведеться ж нам... Та найголовніше все-таки не це... Мікросвіт планети... Океан мікробів, бактерій, вірусів... Чужих, невідомих, може, в тисячу разів небезпечніших, аніж земні... Біологічний захист — ось що треба обміркувати насамперед",
Нескуба неначе вгадав її думки:
— А що скаже представниця служби здоров'я?
— Мене дуже непокоїть біологічне середовище і... байдужість до нього. Чи не слід щонайперше виробити програму біозахисту? А то нікому буде споруджувати оті самі електростанції...
— Ви, шановна, трохи запізнилися, тому й не в курсі. Розмова на цю тему вже була, і не одна. Мікробіолог та головний лікар зараз опрацьовують програму біозахисту.
Жартівливий тон, яким говорив Нескуба, подобався Еолі, бо це ж засвідчувало хороший настрій чоловіка.
— Чи можна сподіватись, що й ви підключите свій неабиякий інтелект до розробки цього проекту? — провадив далі Нескуба.
— Сподівайтеся, — усміхнулась Еола.
Коли вони прийшли до своєї каюти на відпочинок, Еола зауважила:
— Мені здається, ти не дуже квапишся залишати корабель.
— А ще ж у давнину був такий звичай: капітан сходить останнім.
— Ні, серйозно. Я, наприклад, так звикла на "Вікінгу", що не уявляю, як житиму без нього.
(Продовження на наступній сторінці)