— Відстань тут, може, й невелика. Як на космічні масштаби, це — поряд. Суть у розмірах нашої Метагалактики. Ми бачимо її збоку, розмір її становить мікроскопічну частину сантиметра: десять у мінус тридцять третьому ступені.
Нескубині брови зійшлися докупи, чоло прорізали зморшки. Що це він городить? У мінус тридцять третьому ступені? Це ж нуль цілих, за ним ще тридцять два нулі й одиничка. Чи він при своєму розумі, цей Лойо Майо?
— Це парадоксально, але...
— Але факт? — підхопив Нескуба і пильніше поглянув на свого співбесідника. Той не витримав погляду, відвів очі вбік, губи йому пересмикнулись, наче хотів щось сказати, але не наважився.
"Ну, ясно: психічний розлад, — подумав Нескуба. — В умовах безкінечних стресів не диво й звихнутися... Тривожно-маніакальний стан..."
Лойо Майо пояснював далі:
— До такого парадокса спричинилася велика концентрація маси, що з неминучістю викликало викривлення простору...
У глибині оглядового екрана капітан помітив купку золотих цяточок — далекі зорі посилали йому на сітчатку вість про своє існування.
— Настав момент, коли простір замкнувся... — провадив Лойо Майо.
— І тепер мільярди зірок спресувалися в одну елементарну частку, чи не так?
— Ні, тут не те. Наші Галактики містяться в оцій елементарній часточці.
— Ай-я-яй, — скрушно похитав головою Нескуба, — бідолашні Галактики... І наша Земля там, людство, цивілізація... Чи не затісно їм у такому об'ємі? Та ви не горюйте... — Удавано усміхаючись, капітан підвівся, поклав руку на плече астрономові. — Ну ж бо, вище голову! Ми теж не спресувались в який-небудь електрон, а лишаємось людьми!
— Ми вискочили звідти... — ніяково сказав Лойо Майо, відступаючи від Нескуби. — Розумієте — вискочили через горловину так званої чорної дірки, так що... нам безпосередньо загрози... поки що... Не треба хвилюватися...
"Це відкриття травмувало капітанову психіку, — подумав астроном, — бач, як зреагував... Не треба було так прямо... як лазером у голову... Може, викликати Ілвалу?"
— Я не хвилююсь, — сказав капітан. — Але ж ви самі кажете: явище парадоксальне... Ну, гаразд, ідіть уже відпочивати, а зорі... зорі тим часом ще можуть висипатись із тієї гравітаційної пастки, і все стане на свої місця.
Лойо Майо позадкував до виходу, підозріливо поглядаючи на капітана. Здогадався, що той думає про нього, і це тільки підтвердило його власне припущення про капітанову психіку: адже божевільні вважають хворими всіх, окрім себе.
— Так, так, — бурмотів астроном, — ви теж відпочиньте... Усі ми перевтомилися до краю.
Нескуба ішов за ним до самісінького виходу, заступаючи собою екран, і все непокоївся: "Хоча б він не помітив зоряного скупчення, хоча б не помітив..." Зачинивши масивні двері, зітхнув, провів долонею по чолу і повернувся на своє місце до пульта. Чорне фото, принесене астрономом, чомусь непокоїло, муляло око, і він різко відсунув його вбік. Яка нісенітниця — Метагалактика в елементарній часточці! Велетенська маса замкнула простір... А промінчик? Як він міг вирватись? Оце нафантазував! Гра хворої уяви і більше нічого...
Перевів погляд на оглядовий екран і аж усміхнувся. Ось він — Всесвіт! Виринає нова Галактика, а він плете про якусь елементарну часточку... Ну, ясно — звихнувся бідолашний.
Нескуба з'єднався з каютою Ілвали, та психолога не було. Передав радіовиклик по всьому кораблю, і хвилин через десять Ілвала з'явився.
— Поглянь, — капітан вказав на чорне фото і підсунув лупу. — Це приніс Лойо Майо.
В очах Ілвали мигнув усміх.
— Знаю, я оце був у нього.
— Ну, як він?
— Тривожиться, що травмував твою психіку.
Тепер і Нескуба засміявся, його широка, як віяло, борода задрижала.
— Який же ти ставиш діагноз? Чи не pseudologia fhantastika?[8] Шкода, якщо такий учений...
— Не квапся з висновком, Гордію. — Ілвала сів поруч капітана, повертів фотографію в пальцях. — Це ж документальний знімок, і він містить інформацію...
— Яку? — прохопився Нескуба. — Про що?
— Про структуру Всесвіту. Нескуба вирячив на нього очі:
— Що тут діється! І ти тієї самої співаєш?
— Бачиш, капітане, вони там, в обсерваторії, не припиняли спостережень ні на мить. Чому ж не довіряти...
— Ось чому! — Нескуба різким рухом правиці вказав на оглядовий екран, де було добре видно зоряне скупчення. Та на Ілвалу це не справило враження.
— Я не астроном і не фізик, отож дискутувати з тобою не збираюся. Викликай фахівців, а я послухаю, мені цікаво, що вони скажуть.
Нескуба ошелешено поглянув на психолога, знизав плечима, мовляв, не чекав од тебе такого, але нехай буде по-твоєму, і схилився над мікрофоном внутрішнього зв'язку. Насамперед запросив астрофізика Хоупмана, потім звернувся до Ідерського і, звичайно, до астрономів. Лойо Майо з'явився із своїм колегою — сухорлявим Олександром Осиповим, який увесь час насуплював брови. Сам Лойо Майо здавався спокійним, ледь не байдужим, але по тому, як затремтіли його пальці, коли він брав "чорну фотографію", Нескуба зрозумів, що той погамовує свої емоції. Але що його хвилює? Чи оте несподіване "відкриття", чи обговорення, на яке вони зібрались?
— Ну, що ж, товариші, хоча перед нами вічність, гаяти часу не будемо. — Капітан скупо усміхнувся і продовжував стриманим, рівним тоном: — Ви, певно, вже трохи чули про астрономічну сенсацію, отож виникла думка обміркувати її разом. Прошу вас, Лойо Майо, поінформувати товаришів докладніше.
Астроном обвів присутніх якимось дивним поглядом, наче побоюючись, чи зрозуміють його, чи, може, сприймуть як маячню. Тремтячими пальцями підняв угору фотокартку і сказав:
— Оце портрет нашого Всесвіту, останній портрет... Зовнішні розміри всієї нашої Метагалактики, — Лойо Майо іронічно скривився,— колишньої нашої Метагалактики — зараз становлять 10–33сантиметра. — Поклав картку на лискучий пластик пульта керування, передихнув. — Мусимо це усвідомити, прокладаючи дальший маршрут... Коли б я сам одержав такі наслідки, то подумав би, що збожеволів. Але ж ми спостерігали космос разом із Олександром Осиповим...
Усі присутні, навіть і Нескуба, слухали інформацію Лойо Майо як заворожені. Метагалактика — в елементарній часточці! Мільярди мільярдів зірок, планет... Незліченна енергія, емоції, думки, минуле і майбутнє — жива, бурхаюча матерія... Та як усе це може вміститися у мікроскопічному об'ємі?
Нескубина уява, зрештою, здоровий глузд противилися, не сприймали такого парадоксального припущення.
Коли Лойо Майо замовк, усі були такі приголомшені, що в перші хвилини ніхто не міг здобутися на слово. Потім заговорили водночас, і Нескубі довелося підвищити голос, закликаючи до порядку.
Біля комп'ютера умостився Хоупман, маленький такий, зіщулений дідок, і на екрані побігло мереживо формул, які неможливо було заперечити. Аналітичний розум астрофізика вражав тонкою логікою мислення. Формула Всесвіту розросталась, неначе якесь химерне дерево, і її символи-значки, такі нікчемні самі по собі, зібрані в систему, набували фантастичної сили. Вони стискували, спресовували Метагалактику в отой квант простору, який виражається величиною 10–33 сантиметра. Макрокосм у мікрокосмі, безкінечне в кінечному! Хоупман, вказуючи на екран комп'ютера, списаний формулами, нагадав, що такі космологічні ідеї були висунуті ще в двадцятому столітті, що дехто вважав це грою розуму на тему: "Що сталося б, якби було отак..."
— Тепер ми бачимо, що це не розумові конструкції, а сама реальність, — втомленим голосом закінчив астрофізик.
— Реальність... — тихо повторив Нескуба, розгублено поглядаючи на своїх товаришів. — А ото що — хіба не реальність? — вказав на зоряне скупчення у лівому верхньому кутку оглядового екрана. Голос його звучав трохи роздратовано. — Що ж то по-вашому?
Нараз стало тихо-тихо, погляди ковзнули по великому оглядовому екрану та й прикипіли до світних цяток. Хоупман знизав плечима:
— То, певне, інший Всесвіт розкривається перед нами. Космічний Гольфстрім виносить нас у новий простір.
— А що ви на це скажете, Ідерський?
Фізик трохи помовчав, збираючись з думками.
— Що ж, ці твердження не суперечать теорії і, як бачимо, підтверджуються дійсністю. Мусимо перебороти інерцію мислення... Світ незмірно складніший, аніж ми уявляли досі, як у розумінні структури, так і щодо фундаментальних законів...
Ідерський поворухнувся і... поплив у повітрі. У тій же самій позі — наче сидів на невидимому стільці.
— Обережно! — вигукнув капітан. — Тримайтесь за сидіння!
Та його застереження спізнилося: усі, окрім його самого та Осипова, який встиг учепитись за підлокітники, опинилися під білим пластиковим куполом. Безпорадно борсаючись, то збивалися докупи, то розліталися в різні боки. Один бурчав, той вигукував, інший — сміявся, — усі були в стані ейфорії, навіть Осипов перестав хмуритись. Невагомість! Тенета гравітації порвались. Невагомість — це ж порятунок! Невагомість — як це прекрасно!
(Продовження на наступній сторінці)