В голосі переляк і обурення. А скрикнула Еола — Гордій одразу прочумався, розплющив очі. Дружина відсахнулась від нього, поспішливо ховаючи руки за спиною. Проте погляду не відривала — придивлялась, наче вперше бачила його.
— Я питаю: хто це? — повторила вже трохи тихіше і ввімкнула світло.
— Ти що, не впізнаєш мене? — нарешті спромігся Гордій. — Еоло...
— Голос наче твій, але ж ти зовсім... — вагаючись, переборюючи сумнів, говорила Еола,— ти зовсім змінився... Слухай... що за дурні жарти?
— Оцього ще не вистачало: рідна жінка не впізнає!
Нескуба хотів рвучко підвестися, але це йому не вдалося. Тоді, спираючись на руки, ледве сів, неначе після тяжкої хвороби. Збільшилось тяжіння? Але ж Еола рухається вільно... І чого вона все дивиться на його груди? Що вона там побачила?
Нескуба несамохіть торкнувся рукою грудей і обімлів: борода! Невже борода?! Ухопив обома руками жорстке волосся, провів донизу — борода сягала пояса. Ще не вірячи, смикнув і скривився від болю. Ні, вона не приклеєна, вона справжня. За одну ніч виріс отакенний віник?!
— Еоло... Це якесь божевілля... Ліг спати молодим, а прокинувся... Скільки ж я проспав? — Гордій поглянув на пружинний хронометр, вмонтований у стінку поряд з відеофоном. Стрілки показували 11 годин 13 хвилин бортового часу. — Хм... Одинадцять... А може, двадцять три?
— Годинник стоїть, — сказала Еола і сіла на ліжко, загортаючись у халат.
— Стоїть?
Гордій схилив бородату голову до годинника.
— Так, час зупинився...
— Навпаки, — сказала Еола, — він мчить з космічною швидкістю. Якщо ми так постаріли за одну ніч... А сивини в тебе скільки! Борода сріблиться. Ти мені нагадуєш святого із стародавніх ікон.
— А ти на святу аж ніяк не скидаєшся, — спробував пожартувати Гордій, але жарту не вийшло, в голосі виразно почулося старече бурмотіння. — Та невже ж ми так постаріли?!
Нескуба із жалем поглянув на дружину. Ой, леле! Зморшки попід очима і біля кутиків безкровних вуст, обличчя — наче прив'яле яблуко. Спитав:
— Як ти себе почуваєш?
— Кепсько, — Еола провела долонею по обличчю, наче знімаючи павутиння. — Отак, як ото напівусохла вишня. Пам'ятаю, у нас...
Нескуба роздратовано махнув рукою:
— Сентименти, ремінісценції. Не на часі, зрозумій.
Еола змовчала; зібравши вузликом губи, стежила, як цей, зовсім чужий дідуган порпається біля відеофона. Хоч як він не натискував на кнопки, екран мовчав, витріщившись на каюту мертвим більмом. Почала й собі збиратися.
— Що ж це таке? — бубонів собі під ніс капітан. — Того бути не може, щоб атомні батарейки вичерпалися. Вони ж на двадцять п'ять років...
Квапливо надягнувши свою капітанську форму, яка помітно обвисала на ньому, Нескуба покрокував до командного відсіку. Роздратування і тривога поступово слабли, розвіювались.
За пультом сидів, згорбившись, старезний космонавт, в якому Нескуба ледве впізнав Павзевея. Де й поділася його статурність, його молодеча виправка... Запалі щоки, втомлений погляд колись таких жвавих очей і велика біла лисина посеред голови.
"Поголився... — подумав Нескуба. — Встиг. Але чуприну наче метеоритом зчистило..."
Побачивши капітана, Павзевей мерщій узяв свого форменого кашкета, що лежав на пульті, і надягнув його по самісінькі вуха.
— Не треба, — капітан махнув рукою, даючи знати, що зараз не до формальностей. — Що воно діється, як ти гадаєш?
Павзевей устав, озирнувся, чи нікого більше нема, заговорив глухуватим голосом:
— Що діється? А дідько його знає... Якщо ти перевіряєш мої зв'язки з реальністю, то... — Павзевей трохи підняв кашкета і провів долонею по лисині. — Скажу відверто: зі мною щось не в порядку... У мене, розумієш, випадіння пам'яті. Ніби ще вчора, заступивши на вахту, я був молодий, а зараз... І нічогісінько не пам'ятаю. А це ж немалий відтинок часу... От наче промигнуло із швидкістю світла... І вже я лисий... — Він знову, піднявши кашкета, погладив тім'я — голе, немов екран. — Була мить, коли я подумав, що божеволію...
— Заспокойся, друже, — Нескуба торкнувся його плеча. — Ніякої перевірки, і ти цілком здоровий психічно. Я просто хочу розібратися в ситуації. З нами всіма не все в порядку. Що показує локаційний графік?
— Поглянь, горловина покоротшала і розширилась. Чи це мені так тільки здається?
— Ні, це справді так, — замислено сказав Нескуба, уп'явшись очима в екран. — Скоро ми її пройдемо.
— Скоро? — гірка посмішка скривила заросле обличчя Павзевея. — Чи доживемо? Скільки нам залишилось? Ти теж, капітане, проклав курс до старості — хіба не відчуваєш?
— Маєш рацію: ми всі... якось раптово постаріли. — Капітан схилився над панеллю внутрішнього зв'язку, але як не натискував на кнопки, екран залишався мертвим. — Що сталося?
Павзевей знизав плечима.
— Не встиг перевірити.
Нескуба мимохіть кинув погляд на оглядовий екран. Жодної цяточки, жодної іскорки — споконвічна пітьма, яка, мабуть, ніколи не знала, що таке промінь.
"І в цій чорноті зав'яз "Вікінг"... — подумав Нескуба, відчувши подих остраху. — В який же простір ми потрапили? Невже і досі кружляємо біля колапсуючої зорі? Чи, може, тут нічого й схожого нема?.. Можливо, то все — лише химерні гіпотези..."
Чорний простір гіпнотизував, притягував, неначе прірва, жахав Нескубу своєю великістю, налягав на душу тяжкою брилою. Нараз Нескуба відчув свою дрібність, свою нескінченну малість супроти Всесвіту. Але то була тільки мить. "Нащо мені всілякі комплекси? — подумки обурився Нескуба. — Ще чого не вистачало! Треба ділом займатися, а я..."
Струснув головою, розправив плечі, як міг, постарався збадьоритись.
— Ну, от що, Павзевею, ти все-таки пильнуй біля пульта, а я піду побачу, як інші. Та треба налагодити внутрішній зв'язок.
— Гаразд.
Павзевей сів на своє місце, знову скинувши свого красивого форменого кашкета і сяючи лисиною.
Капітан, силкуючись ступати якомога твердіше, покрокував з командного відсіку.
Як і передчував, нічого втішного він не побачив. Нікого з екіпажу не обминула старість — ні чоловіків, ні жінок. Зарослі, зморшкуваті обличчя; в декого в очах переляк, розгубленість, безпорадність. І майже всіх охопила глибока депресія. Гай, гай... Колись бадьорий, енергійний колектив космічного корабля перетворився на якийсь занедбаний пансіонат для пенсіонерів. Особливо постраждало жіноцтво. Хоча Нескуба на собі відчув "феномен старості", як подумки назвав те, що їх спіткало, проте йому було дуже прикро бачити, як час глибоко поорав їхні обличчя, ще недавно такі милі та гарні.
Дехто ще снідав по каютах, а деякі, споживши належні калорії, сиділи в лабораторіях, але Нескуба не був упевнений, що вони щось там роблять: занадто вже старі й кволі.
Чимало кают були порожні, і вони нагадували Нескубі покинуті гнізда. Де ж їхні мешканці? Капітанові все стало ясно, коли він зайшов до госпіталя. Невеличке овальне приміщення в середині корабля було переповнене хворими. Коло них порались усі троє лікарів, серед них і Еола.
— Що за пошесть? — спитав Нескуба, і в голосі його відчувалась тривога.
— В основному анемія, — відповіла Еола. — Даємо вітамінні препарати, але, сам розумієш, цього недостатньо, потрібне посилене харчування.
— Гаразд.
Нескуба ступнув до екрана, щоб одразу передати наказ, та, згадавши, що зв'язку нема, тільки змахнув рукою.
— Ну, а Канторові вже, мабуть, ніщо не допоможе, — прошепотіла Еола капітанові на вухо і очима вказала на ліжко, де лежав скорчений фізик. Бліда з синюватим відтінком рука недужого затиснула віхоть жовтаво-білої бороди. Нескуба одразу помітив ці неживі кольори, насупився.
— Що з ним?
— Тяжкий випадок. — Еола відійшла з Нескубою від ліжка недужого. — Останнім часом він тільки те й робив, що підривав своє здоров'я...
— Конкретно, — нетерпляче перебив Нескуба.
— Дуже ушкоджена ендокринна система. Серцевосудинна також. Ми вживаємо всіх можливих заходів... Нескуба підійшов до Кантора, схилився над ним і обережно торкнувся плеча.
— Канторе... Чуєш, Канторе...
Фізик не змінив пози, лише кліпнули повіки і ледь зворухнулися губи — може, хотів щось сказати, але не зміг, не вистачило краплини енергії.
— Чого ж ти, друже...
Спазм перехопив Нескубі горло, і він не зміг вимовити більше ні слова. Мовчки, навіть з якоюсь дивною цікавістю, дивився, як поволі зсуваються з Канторової бороди посинілі пальці, як западають, покриваючись сірістю, щоки і в очах залягає тінь. Еола кинулась за шприцом, але це вже було непотрібне. Капітан скинув кашкета, може, з хвилину постояв, схиливши голову, а тоді, ні на кого не дивлячись, вийшов.
"Так, перша смерть... у космосі... — запульсувала думка. — Переступив межу Кантор... Ну, що ж, у свій час кожен її переступить... У свій час..."
Хотілось якомога швидше дістатися до каюти, впасти на ліжко і лежати, ні про що не думаючи. Ох, які ноги важкі, ніби з чавуну...
"Е, починаю розкисати, — дорікнув собі. — Ще чого не вистачало!.."
(Продовження на наступній сторінці)