Мати не збагнула зараз, чого він, староста, кличе; їй треба хутчіше загнати дітей, вже вечоріло, мороз пересипався іскрами, а вони ж голі, синець на синці, та раз кличе староста, треба йти. Вона спроквола повернула до конюшні.
Діти, немов снопки, стирчали під хатою, чорні снопки на білій стіні.
— Де ти була? — спитав староста; молодий, кароокий, він стояв у дверях конюшні, одну руку за спину, а другою розвернув кудлату полу кожуха, ніби заступив тепло, що парувало із стайні; за ним червоніло кілька облич, з вогниками у реготливих зубах.
Мати не чула, про що він питає, вона підступила ближче, щоб розгледіти, хто там стоїть, ніяк не могла продерти очі, вони злипалися, іней зашарував їй лице.
— Де ти була, питаю? — староста не підвищував голосу, на кого тут гримати? От перепинив старчиху, побавиться трохи й відпустить; через плече він підморгував своїм дружкам, і жовті бички в зубах заблискали веселіше.
Мати стояла перед ним, сліпа й холодна, ліктем притискала відро, а воно виторохкувало, мати боялась одного, аби не впасти, її обморило тепло, що било з конюшні запахом сечі та прілих з’їдів.
— Чого мовчиш, ну? — староста ошкірив білі парубоцькі зуби й високо підняв ногу, так високо, що мати побачила шипасту підошву чобота, підняв ногу і переставив через валок снігу. Він був уже коло матері. Розчервоніле обличчя його наближалося, блудливі зіниці розширювались, він ніби хотів злякати жінку ошкіреним усміхом. Вона стояла німа, замість лиця — біле остюччя, шапка інею, з глибини прохукана темна дірка: рот не рот, очі не очі, він сам злякався безликого виду і злякано реготнув: "Ге!.. твою мать!"
На матір дихнуло чадним перегаром, вона угледіла: прискалені зуби, круг них — чорні рубці, запеклася пінка. "Та ти ж п’яний, хлопче, — подумала мати, — пішов би додому, проспався, бо десь брикнеш у сніг, пропадеш, ви ж, молоді, не бережете себе".
— Так ти крала! — реготнув староста, він смикнув із жінчиних рук примерзле відро, і мати хитнулась за ним, але староста відштовхнув її — не сильно, а так, щоб вона ще трималась на ногах. — Ну от, панове, дивіться! — крутнувся кожух, староста показав тим, що попихкували цигарками, відро з послідом і мерзлою землею. — Дивіться, як нас грабують. І хто — бувші активісти, вашу мать, ч-чесні!
Він сито гигикнув, і ті, з бичками в зубах, разом пихнули вогниками; в конюшні було темно, гупали коні в мокру підлогу і тепла гнойова пара валила з дверей. Мати стояла в снігу, чорний горбик під шапкою снігу, вона замерзала, стоячи, а ті, з тепла, пихкали на неї цигарками.
Староста ткнув комусь під ноги відро:
— Висипте коням! — і до матері: — Марш додому, за кражу поліція стребує…
Як відро опинилося в її руках, мати не пам’ятала; вона обняла його, немов горнятко і, притискаючи до грудей, похиталась, побрела від конюшні. І не додому, а чомусь у степ, у замети. Чи вона вже не бачила дороги, чи, може, знов поснувала до скирти. Їй ввижалося, що відро повне, що в ньому тепле жито. Жито ворохом, все темнішими й темнішими буртами, воно тече, сиплеться в очі, в сухий-пересохлий рот, забило їй дух і вона впала. "Брень!" — покотилось відро. Останнє, що майнуло в пам’яті, це як зірвалися з-під хати маленькі снопки і побігли, застрибали по снігу.
Це було останнє.
Жито привалило її чорним буртом.
Чорне жито.
— Не кажіть, батьку, як мати шукала. Вона шукала й замолоду, шукала і в старості, і завжди їй ввижалось зерно… В полові… у зметах… у з’їдах.
По душі
— Землячок, на вихід!
Вони сиділи в підвалі. Нагорі, очевидно, була котельня, там день і ніч шурували грубники, в трубах щось гарчало й виклацувало; стіни підвалу, обплетені товстими іржаво-бородатими трубами, дихали жаром, до них ні підсісти, ні торкнутись не можна, і полонені (їх було сімнадцять), напівголі, хто в галіфе, хто в підштаниках, лежали на цементній підлозі. Але й цемент був гарячий, мабуть, і під ним проходили труби, і затхле повітря, і сама темінь були до чаду розжарені. Червоноармійцям давали воду раз на тиждень. Брязкала штаба, у світлу щілину просувалась рука з кавалерійською шанькою, плюхався мокрий брезент на долівку, і тоді голі й спітнілі тіла збивалися в купу, підминали шаньку, одні сьорбали тепле й смердюче пійло з долонь, інші вилизували й висушували калюжки. Вартовий плювався. "Кодло!.. Назад", — гупав носаком під ребра тих, що лізли на купу, і забирав шаньку. Ставало темно, шипіло й бурчало в трубах, і молоденький солдат шастав рукою по розпеченій долівці, вдесяте чи вдвадцяте затягував "Ой летіла горлиця", та й уривав пісню на півслові, засинаючи.
— Землячок, на вихід!
У димно-жовтому квадраті дверей стояв Оникій Чмир, рядовий конвойного загону п’ятого кавполку війська Донського генерала Денікіна. Як і батько, як і всі Чмирі, він був щупляк щупляком, непримітна людинка мишачого кольору — у рудих від болота гофристих чоботях, у рудій потертій пожованій шинелі, у рудій шапці-вушанці, одне вухо закачане, друге вниз. Він стояв на східцях з карабіном за плечима і прудкими очицями шукав у потемках гонористого землячка. Земляком Оникій називав свого односельця Санька, що колись ходив з його братом Йонькою у ліс по вощини, та, бач, трясця його матері, вижив тоді, а ниньки піймався на гарячому, і буде йому повний рощот.
— Ей, землячок, на вихід, кажу!
— Знову на допит? — обізвався ротний.
— Нікак нєт. На милую бесіду до вшевродія поручика Прилєснова.
Чмир діловито зав’язував руки землячкові, тугенько, в три обхвати, стягував їх за спиною шпагатним путом. Триножить людей він умів по-хазяйськи, не одну сотню в’язав, і ще ніхто з його бранців живий не виплутався.
Йдучи довгим коридором повз котельний цех, вони, як правило, обмінювались одними і тими ж щирими словами:
— Ну що, в собачу шкуру пошився? Підметки офіцерам вилизуєш?
— Так точно, — казав Чмир. — Вірой і правдой служу генералам, і вони годують, ще й рюмочку зволять піднести, а ти, земляче, дострибався з своїми комісарами — нема чим страм затулити.
Чмир по-свояцькому багнетом підштрикував ззаду конвойованого, милуючись рваним рівчаком на спині земляка. Ич, знаменита попруга — від плеча до стегна. Як плугом тобі проорано! Знай, брат, нашу, гвардійську руку!
Повторювалася ще одна сцена. В дверях котельні їх ніби навмисне стрічав конопатенький парубчак років сімнадцяти, чорний од вугільного пилу; у брудному фартусі, в засмальцьованому береті, він недбало спирався на грабарку, недбало попихкував самокруткою, мовляв, шмаляйте собі, вояки, мимо, моє діло кочегарське, завантажив піч і можу тепер спокійно покурити; але в той же час він украдливо й гарячково ловив погляд ротного, і було в очах юнака щось розгублене й недомовлене. "Не дрейф, браток! — як давньому приятелеві, скинув йому бровою ротний. — Не ковтне свиня казан з одваром, а ковтне — вистягнеться".
Котельня межувала з залізничним вокзалом, і вони коридорами йшли у великий похмурий зал, він стояв пустий і обдертий, на стіні косо висів диктовий щит: "На путях не лежать", хтось по ньому вимахнув вугликом: "Дуй во все пари!" Вони піднімалися на другий поверх, де колись були станційні служби, а зараз тут копошилася безлика штабна братія, що курила тютюн і різалася в очко; штабісти, яких доймала паперова нудьга, пожвавілими очима проводжали "мозоля", людину з "того берега", тим паче в такому екзотичному наряді — босого, в галіфе без ременя; і Чмир набирав поважного вигляду, ще веселіше підштрикував свого бранця: "Ать, два!" — демонструючи, як большак виляскує голими п’ятами по кафельних плитах.
— Звольте, вшевродіє, войтить? — Чмир просовував голову в один з кабінетів.
— Прошу, — чувся глухуватий голос.
Поручик Прилєснов, гнучкий і високий штабіст з нервово-блідим обличчям картярського гравця, рвучко підвівся з-за столу, крутнув цигарку в попільниці. Коротким жестом запросив полоненого сісти. Але спохватився, з глибокою досадою сказав конвоїрові:
— Розв’яжіть йому руки! Скільки разів попереджав: зв’язаних до мене не вводити.
Чмир:
— Слухаюсь, вшевродіє! Він, знаєте, якийсь уражоний, на наших кидається, — і живенько розпутав свого землячка.
Ротний сів у глибоке клейончате крісло; після котельні, після важкої задухи на розпеченому цементі його морозило, холодний піт роз’їдав сверблячі рани, свіжий рубець на спині стягував шкіру і сіпав і сіпав за жили. Та водночас тіло його наливалося веселою упертістю, він кожним нервом готувався до словесної дуелі.
— Я не служив у регулярному війську, — повторив ротний завчену фразу, — я з партизанського ополчення.
— Ай, досить мені цього! — поморщився Прилєснов і відкинувся на спинку крісла; у нього було гарне темно-русе волосся з ріденькою павутиною сивини. — Зараз мова абсолютно іншого плану.
(Продовження на наступній сторінці)