— Товариші. Хочу попрощатися… Це ти, Йване, по рубцю на брові пізнав, нічого — дівки рубцюватих люблять… Це ти, Федю, як піп глаголив, землею пахнеши; щось, брате, запався, вода з тебе дзюрком ллє, то від слабості— не годиться, кріпись… Це ти, Гарбо, — зовсім інший вид: сухий, як порох, і в жилах лють, що то шахтарське сім’я, і в землю кинь, затопчи його — проросте… Це ти, Кіндрате, дай боже кожному такі зуби, контру давно б перегризли, — ротний обійшов руками усіх, з усіма попрощався.
…Хто сидів ув окопах, вчавлений у землю громами артканонади, хто лихоманно чекав команди "Вперед!", той знає, що це таке — чуття атаки. Неминучої, невідворотно-близької атаки. Нерви зібрано в кулак, тіло напружене до краю, ти весь — мов граната, зірвано запобіжну чеку, шипить запал, ще мить — і вибух.
І вибух — г-гех! — ударив під курячий дих, затиснув Чмиреві пельку, плечем до стіни його, аж той забулькав, вільною рукою обшастав пояс, намацав капшук з "лимонкою", це була "репанка" Мільса, ротний запримітив її ще раніше.
— Ти що, ти що? — заборсався Чмир. — Пусти, уражоний…
— Тс-с! Не писни — амба.
Темний куток, павутиння, серце калатає: куди? Назад? Вартовий, далі ще вартовий, тут і там — стіна, вихід один — вперед, на сцену. На сцену, бо там…
— Веди. Тихо. Моргнеш — злетимо обидва.
"Лимонку" за пазуху, туди — під пахву її, затиснув, мов яблуко. Під ногами була порожнеча, він ішов у диму, кров шибала в голову, тілом, отерплою спиною чув, як гуде Переповнений зал, як позаду пихкає Чмир, як скриплять дерев’яні східці… "Те вікно, що на площу. Кінь у сквері. Від Килі привіт". Це шепнув конопатий грубник, він стояв у дверях котельні, а другий, товариш його, пригощав махрою голодного на дим конвоїра. Ось те вікно, врівень з помостом, чорна осіння мла за вікном… Зірвано запобіжник, шипить запал. "Ти шо, ти шо, уражоний?" — "Мовчать!" Ще один крок — на світло. Відбилося в пам’яті: затемнений зал, горою до стелі — погони, світляки очей, сміхом роздерті роти: "Кха!.. большак на арені!.. цирк!" — мелькнули геройські вуса ("Це ти, недоноску?"), мелькнуло безкровне обличчя Прилєснова ("Гадаєш, безчестю куплю рабське життя, пане поручику?"), а тут, на сцені, — юрма тіней, шабаш двоногих привидів, частокіл багнетів, єдина лампа в кутку, жовте кружало на килимі.
Пригнувся, ніби готуючись до стрибка.
— Аг — га… Ви хотіли повтішатись над хлопом? А ось, — обвів притихлий зал носатою дулею. — Наз-зад, царське байстрюччя! — і жбурнув гранату.
Жбурнув гранату під лампу, з гуркотом упала пітьма ("Бийте юду!"), кинувся у вікно; грохнув залп по шибках, брязнуло скло; він полетів у грязюку, зопалу метнувся туди, сюди — у тьму, в калюжі, а з вікна падали чорні вальки, бризкали часті вогники, ротний кидався нестямно то в рівчак, то в баюру, щось замигтіло йому — ніби дерево, шарий кінь.
— Сюди! — чиясь рука підсадила його, тицьнули повіддя.
Ротний припав до гриви коня і круто злетів на гребінь темної хвилі, батогами свистіло над ним мокре галуззя дерев, а ніч хльостала в груди калюжними бризками, бухало серце, і він за кожним стрибком бухкав коня підборами, не відчуваючи того, як підпливає сорочка гарячою кров’ю.
Зустріч
Хтось заторсав її, стягнув шинельку.
— Вставай… вставай, Килино.
— Господи, не дадуть зігрітися, — забурмотіла вона й підібгала ноги. Хотіла глибше заритися в мокру солому, що відгонила прілим солодом. Її пронизало щемкою досвітньою сирістю; тіло було важке й розбите, і досі трясло її від холоду; Килина щойно прибігла в табір, вона бігла верстов п’ятнадцять, глухенна ніч, болото і вітер, продуло її до кісток. Тільки, здається, прилягла в фургоні, і ось:
— Вставай, Килино. Він тут…
Трикутний лаз шатра, сіре небо осіннього досвітку, прискає синім голіччям далека холодна зоря. "Господи, аж ломить все тіло, і де та шинеля?"
— Він тут, Килино, — голос неначе Мамаїв, хрипкий басок. — В лазареті лежить… З коня зняли непритомного, геть обезкровів, а так вчепився в гриву — намертво — не могли одірвати.
— Хто?! Він тут? Чого ж не збудили? — вона підскочила і кинулась між возами, де чаївся ранковий туман, шмигнула між сонними кіньми і з льоту — в намет, в темне шатро з червоним хрестом над розпіркою…
Вона ждала його ночами, снила ним у дорозі, в чужих домівках, у промоклих степах. Наївно-чиста уява малювала цю зустріч, як небесне диво, як витання душ під хмарами, де нема ні війни, ні похідної колотнечі, ні безсонних ночівель під скиртами. Десь у глибині свідомості зринала інколи думка, що небесні видіння її — пустенька дитяча втіха, бо зараз життя таке, що недокурок з багна підберуть, а людину глибше затопчуть; та вона відганяла ці жорстокі думки, берегла принадні видіння, бо то й усе, що лишилось їй у житті світлого й дорогого. І якби не сподівалась на зустріч — оглухла б, зачерствіла душа, і не стачило б сил шукати його. А так, втішаючись небом і голубими снами, вона йшла і шукала, і ось він тут, поруч із нею.
До намету бігла бездумно й легко, аби швидше добігти, а на вході стала, чогось злякалась — першої миті, першого слова чи доторку. І слів не було, і думки відшугнули геть, спорожніла вся, отерпла. "Де ж він… господи?" Мряка, запах йоду, якісь постаті в білих халатах, а на койці (і не койка то — влежане сіно) довгий-довженний куль під шинелею, і в бинтах — голова. З порога впала на ту забинтовану голову, щоками до щік, завмерла… "Він, він, він", — било, вистукувало в скронях. Відчула дух його, з димком тютюну, відчула колючий дротик борідки, губами відчула, як ворухнулись його шерхлі й тужаві губи, як вони потепліли й теплим подихом лоскотнули її: "Ти… Килина?.." В ній прокинулась мати, прокинулось бажання колисати й ніжити своє дитинча, і зараз він, дужий і такий безсилий, великий і такий маленький, зараз він був за дитину, і вона обгорнула його шинелею, підіткала з боків рукавами і навіть трошки, непомітно, поколисала його. Але бородате "дитинча" було неслухняне, воно мружило стомлені очі, які в потемках здавались не сірими, а світло-білястими, мружило на неї очі, усміхалося схудлим, стемнілим обличчям. Вона посварилася пальцем: "Спи, кажу тобі!" — взяла тампон, легенько провела по шорсткій щоці, щоб витерти цівку бруду, але то була чорна висохла кров, і, мабуть, йому стало боляче, або він щось згадав, бо раптом сіпнувся, глянув на неї відчужено:
— А як ті… що там?
— Лежи, лежи… Заспокойся. Вночі поскакав загін добровольців, може, вирвуть їх. Ти ж не знаєш, що вони, біляки, задумали. Наказали кочегарам: так і так, мовляв, зробіть, щоб лопнули труби в підвалі, потопіть їх, зв’язаних, як пацюків. Це той звелів, гнилокровний, що тебе в кабінеті морив.
— Прилєснов?
— Він… Я в нього прибирала, і до всього, що треба, дослухалась.
Ротний замислився, потемніли глибокі півкола під очима, біла марлева пов’язка ще різкіше відтіняла хворобливу чорноту лиця.
— Слухай… А не пізно?
— Кочегари — то наші люди, сказали, що будуть якось відкручуваться, поки змога, а мене біжком послали сюди. Віриш, бігла всю ніч як оглашенна. А вже страху набралась — ой, не кажи. Де тільки горбик чи кущ, душа моя в п’яти: дідько! — І вона чмихнула (от яка в тебе страшуля!) і по-дитячому, долонею, затулила рот.
Він скинув з плечей шинелю, потягся до неї, зіниці волого світились, рука тремтіла, притис її до грудей, до теплих тужавих губ.
— Скажи… Як ти жила?
— Не тре… Пізніше, потім. Лучче скажи, як ти. Болить? Де воно, тут чи тут?
— Дрібниці. Під пахву. І ще раз — в потилицю. Тільки навкіс, чуба видрало. Заживе, засохне, Килино.
— Мовчи. Не можна тобі. — І вона знов обгорнула його шинелею і непомітно полюляла, а вже потім звела погляд— і жеврінь кинувся в щоки: в наметі ж були сторонні люди. Сама не знала, чого сторопіла. Так сторопіла, як тоді, коли батько застав її, вже дорослу наймичку, над дитячими цяцьками.
…У них був день, була ніч і довга розмова, таємничий діалог закоханих, коли не треба слів, не треба велемовних сповідей, а досить лякливо-трепетного доторку пальців, шепотіння вій, одного на двох нероздільного дихання. "Килино… як ти жила після того? Після нальоту махновців? Пам’ятаєш, гримнув бій, і ми прямо з-за весільного столу шебенули в атаку?" Вона сиділа над ним, чорна розплетена коса обгорнула його сповитком, все довколишнє зникло, тут був тільки він, і вона примовляла тільки до нього.
(Продовження на наступній сторінці)