— Ви, ваше поріддя, змусили нас захищатись. Ви кинули Росію в прірву безумства, дикого розгулу анархії та безпорядків. Ви почали перші — і ми, поза волею своєю, були втягнуті в жорстоку війну. Хіба думав я, руський інтелігент, що доведеться писати не романтичні п’єски, а криваві драми про геростратів двадцятого віку? Але, захищаючи свою честь і гідність, ми не опустилися до рівня темної сили, що занесла над нами дикунський ніж. Нам чужа, нам противна безглузда жорстокість, вже саме уявлення про те, як ллється невинна кров, відштовхує нас, і ось вам красномовний приклад… — Він з хрускотом заклав руки за шию, відкинувся назад, дещо манірно, здавалось, показує ротному білий накрохмалений підкомірець та біле, благородно округлене підборіддя — Уявіть собі: на військовій сцені йде агітвистава "Кривава помста". Сцена в маєтку княгині Разумовської. Музика, бал. Княгиня видає заміж єдину дочку свою Роксану. Гуркіт грому — і вдирається в маєток здичавіла юрба, її веде більшовик-комісар, він заглушує музику… Словом, цього комісара будете грати ви.
— Жартуєте, пане поручику.
— Ні, це не жарт, це боротьба в реальному вигляді. Порядний офіцер не може, не здатний осквернити себе роллю осквернителя навіть на сцені. А вам, як кажуть, і карти в руки, осквернення всього святого — ваше амплуа. Ви скажете одну лиш фразу: "Ми розп’яли Христа і вас розпнемо на хресті".
— Це слова Іуди, а не більшовицького комісара.
— Ми примусимо вас грати, силою примусимо, ви дали нам право на таке насильство.
— А якщо я відмовлюсь?
— У військового злочинця дві перспективи: або — або… Наша гуманність не безконечна.
— Дозвольте, пане поручику, подумати.
— Ідіть. У вас для роздумів ціла ніч.
…Підвал. Шарудить, буркоче, розпирає труби кипляча вода. Аби хоч краплю… Вона тут, коло тебе й під тобою, чуєш, як вона струменить — мов туге червоне литво, та краще й не було б її, близької і недоступної води: вона палить, виснажує, вона бісить тебе дратівливим шарудінням, і хтось гупає кулаком по трубі:
— Розірву!.. Рознесу, більше не можу, братці!
Одного притишили, другий забився в гарячці:
— "Ой летіла горлиця"…
— Мовчать!.. — скрикнув Гарба, і навіть ті, що оглухли були від жару, затаїли подих. — Розкисли, братці, га? А якби поварило в шахті, в отих газах, що й коні дохнуть? — І Гарба давай кресать, ніколи так довго не говорив, це, мовляв, не біда, сидимо в теплі й добрі, як у тещі на йменинах.
Шахтаря накрили вночі, коли він тягнув язика, і вже тут, у підвалі, він зустрівся з своїм командиром — Саньком. Задвигтіла земля, затрусило всіх на цементі, важким, усе наростаючим гулом-котком пронеслось, відгриміло щось металево-грізне. Очевидно, пройшов нагорі панцирний ешелон.
— Товариші. Коли нас поведуть?
— Це ти, ротний? — спитав Гарба.
— Я… Коли нас, питаю, поведуть до стіни?
— Та ще раз, казали, обкрутять на допитах — і в розход.
— Не діждемось, мабуть, нової шаньки води.
— Коб швидше, сюди чи туди.
— А чого питаєш, ротний?
— Гадку маю: по чім тепер мужицьке життя? Щоб не продешевити в судний час.
…Кабінет Прилєснова. Карта "Железнодорожные пути Малороссийского края", навпіл розсічена шаблею. На тлі карти — чіткий, суворий профіль штабного офіцера. Безкровне обличчя, виснажене, здається, постійним недосипанням.
— Чому, скажіть, саме мені випала честь потішати панську публіку?
— О-о-о! Я бачу, ми прилучаємо язичників до таїни християнської віри, точніше— до мистецтва. Зараз я поясню. У ваших очах є той фанатичний вогонь, та войовнича самовпевненість, якої бракує нам, м’якотілим інтелігентам. ("Який ти в біса інтелігент, — ротний згріб у кулак непрошений посміх. — Ти такий інтелігент, як мій… пробачте, пане поручику, стеаринова свічка"). Хай побачать, — вів далі офіцер, — хай наочно переконаються благодушні й заспокоєні лицарі честі, яка сила піднялася проти них і на що вона здатна, ця сила.
— Де вона буде, ваша комедія?
— Ви хотіли сказати — драма?.. Відбудеться тут, у приміщенні вокзалу. Там уже готують сцену. Чмир, проведіть полоненого вниз, покажіть, як і звідки його буде проведено за лаштунки.
— Слухаю, вшевродіє!
— Тільки попереджаю: не здумайте жартувати з нами. На сцені й за сценою стоятимуть озброєні люди, шашки наголо, і якщо буде з вашого боку найменший опір чи самовільний рух, я не ручаюсь, що хтось — в порядку оборони — не застосує зброї. Вам ясно?
— Як божий день.
— Все інше розкаже помрежисера.
Чмир повів землячка в касовий зал, де висів плакат: "На путях не лежать". В залі вештались денікінці-кавалеристи, вони ставили рядами обчовгані дерев’яні лави. Десяток чи два таких лав було зсунуто до глухої стіни, вийшов міцний широкий поміст, теслі (очевидно, з місцевих дядьків) збивали й кріпили його дошками. Під стіною на вертикальних упорах вже натягли брезент, прорізали в ньому "двері". І, гляди, знайшовся ж маляр-монархіст, рідкою золотавою фарбою наквецяв пазуристого орла, дві схрещені шаблі над ним і заклик: "Казачий Дон! На защиту России!" Ротний оглянув сцену, зауважив собі, що дерев’яний поміст прилягає до бічних вікон, одне виходить на перон, друге, — на привокзальну площу. "Ой летіла горлиця", — замугикав ротний пісеньку, що прив’язалась до нього, як мара.
Після оглядин Чмир погнав свого бранця в підвал. Вони йшли темними коридорами; низом бозна-звідки тягли дошкульні протяги, повівало сирим настудженим вітерцем. В глибині коридора, де пахло цвіллю й мишами, густу холодну темінь перетинала світла смуга, то були двері на вулицю, і ротний притишив ходу — давно вже не бачив, що там за стінами. "Ф’ю-у! — присвиснув здивовано. — Коли ж воно випало?" Надворі лежав мокрий сніг, та, власне, і не сніг, а рідка бура кваша, коні перетовкли її з грязюкою. Він думав, що тільки зажевріла осінь, аж гульк — випав ранній сніг, випав на зелений лист, на живу і по-живому теплу землю. Ротний замислено дивився за поріг, не відчуваючи того, як ззаду підштрикує своячок, глядів у бурі калюжки, вибиті копитами, і раптом йому здалося: хтось позирає на нього. Хто, звідки? Пробіг очима по снігу, спинився: хм, якась молодичка. Ні, сільське дівчисько. У калошах. Литки червоні-червоні, змерзла. Вискочила з оберемком білизни в куценькій спідниці, в самій кофтині, рукава закачані вище ліктів, на холоді руки парують, і парує мокра білизна, кофтина облягла тугий дівочий стан. Повернула чорняве лице, зирить на нього. Ще мить — і зустрілися погляди.
"Килино, це ти?!" — здригнувся, спитав очима.
"Мовчи. Мовчи".
"Як опинилася тут?"
"Шукала тебе. Знайшла".
"Де наші? Де полк?"
"Там. За горою".
"Килино!.."
— А-а-а, трясця його матері, що ти витріщився? Ать-два! — Чмир багнетом шпигонув землячка, потіснив його од дверей. — Шльондри басарабської не бачив. Така уражона, як і ти. Кальсони офіцерам пере, а губи копилить — куди там. Я хотів було підкотиться (кубло її там, у котельні), хи-хи, ха-ха до неї, сухарі їй тичу, дак вона, швиндя, як деменула в плечі — мало в котел не шелепнув. Був би, як цуцик, ошпарився… Уражона, тьху!
…І знов — підвал. Він ще темніший, ще затхліший після вимушеної прогулянки. За стінами копошаться, поскрипують пацюки. Вони, певне, чують поживу, підбираються все ближче, точать, тереблять цемент, не сьогодні-завтра цілим полчищем прорвуться до м’яса. Писк і гризня голодних пацюків до шалу дратують і тих, у кого найміцніші нерви.
— Гади!.. сволочі! Відкрийте, кажу! — хтось божевільно садить, б’є ногами у двері, на сходах грохкає постріл, куля вилущує з дошки смолисті тріски.
Затихає підвал. Сповзаються в купу спітнілі гарячі тіла.
— Спокійно, хлопці. Не треба, — вгомоняє притишений голос.
— Товариші. Розв’яжіть мені руки.
— Це ти, ротний?
— Я, Кіндрате.
— Нас усіх зв’язали. Мабуть, поведуть.
— Зроби, Кіндрате. Зубами перегризи. Мене скоро покличуть.
— Підсядь ближче. Так. Зігнись.
Путо було шпагатове, і Кіндрат, стрілець третьої роти, а до цього табунщик з херсонських степів, добре розумівся на такому начинні — зубами жилку за жилкою гриз, перекушував суху шпагатину, в’їлася, клята, в напухлі зап’ястя. Він гриз і в темінь спльовував солону ворсу, він матюжив усіх тюремників, що були, є і будуть ще на землі, він сопів і лаявся, поки не звільнив руки своєму командирові.
— Все. Можеш з виляском пройтись перед хвіцерами, дишло їм у печінку!
— Та вже ж з виляском, Кіндрате.
Шкварчала, бульботіла вода в трубах. Гаряча задуха, насичена потом і вологою, випарювала смертникам легені, вони дихали важко й уривчасто, один за одним бухикали, викидаючи шмаття крові. Десь угорі, у вологій пітьмі, набухали тугі краплини води і— дзум! — зривались на цемент. Молоденький солдат приловчився, на язик ловив ті краплини, з присмаком цвілі, щоб якось проштовхнути в горло клейку гіркоту.
Ротний сказав:
(Продовження на наступній сторінці)