Треба йти, бо незмога лежати лежма, дере їй у горлі пісок, давлять давлючі думи, краще піти світ за очі: п’ятеро голодних під боком. Вони вже не просять їсти, мабуть, і голосу не витягнуть, лежать собі тихенько: трійко на печі в холодному дранті, старший на лежанці під мотлохом, а меншенька — в ліжку, де спить і вона, мати. Та вона й не спить, то снує напівсонна, то лежить напівсонна, часто скидається вночі, облита морозним потом, втупить невидющий зір у темний куток, дослухається: "Чи діти, господи, дихають ще?"
Треба йти…
Всі ці дні, коли вітрюган шмагав по стінах, от-от перекине хату, сторчма в замети, коли гуло над стріхою і мела заметіль, гуло в її голові, мело в її очах. Накинувши куфайчину, з давнім застояним холодом у тілі, вона сідала край столу, сивими очима дивилась у сиве вікно. "Господи, — думала мати, — чи не кінець світові? Чи не засипле снігом з горою?" Вона ждала: трохи вляжеться заметіль — треба йти.
Треба йти, спершу діти просили їсти, надто кволенька менша. Вітер шастав у запічку, в димарі наче виклацував дідько зубами — деренчала в’юшка, і під хавкання бурі тоненько попискував мишачий голосок: "Ї-ї-сти…" Мати бездумно дивилась у вікно, сонно й бездумно, бо все охололо й заснуло в ній, та коли починав хтось підтягувати: "Ї-ї-сти", — не могла того чути, ножем протинало груди, і, щоб затамувати крик у душі, люто кричала на дітей:
— Цитьте мені! Що я вам дам — жили свої?
І затихали діти, і жар кидався в скроні, вона ховала очі, готова була розтерзати себе: "Хіба ж вони винні?"
Треба йти…
Щось у світі змінилося, бач — посвітліло в хаті. Довго, ніби все життя вона ждала цього. Обдумала й наготовила все — і відерце, і совок, і віник. Все обдумала й наготовила, а воно прийшло неждано. І, здається ж, тіль-тіль прилягла, ще відчувала холод у тілі, той холод, якого набралася коло вікна. Вона й не спала, і діти її не спали, днів і ночей не було, була хуртовина, розкошлана темінь, і похоронний виспів бурану; засипало, загорнуло їх снігом, і лежать вони, як у домовині, тут і заклякнуть — ніхто й не відкопає; була самотність і довге, нестерпне її чекання. Треба йти…
Чого ж воно посвітліло? Мати звелася на руки, дочка холодним тільцем пригорнулась до неї, стиха шепнула: "Не вставай, мамо, удвох тепліше", — мати сховала доччині колінця під рядно і встала. Вона встала, хитаючись, і скорботним ротом, запалими очима прислухалась: тихо… Не гуде в комині, не сичить під дверима, не пахкає снігом. Ця несподівана тиша вразила матір. Значить, вляглася буря.
Треба йти.
Одяглась вона вдумливо, без поспіху. З духовки вийняла халявки, вони пахли горілою ватою; колись це були валянки, з доброго сукна й з густою строчкою; в тих валянках де вона тільки не бейкалась — і в грязюці, і в гною, і в мокрому снігу. Низ валянок зогнив, мати відрізала його, а халявки лишила — ось тепер натягла їх на литки, до самих колін. Ноги обмотала ганчір’ям, це вона вміла робити: туго, як лялечку, спеленала одну ногу й другу, спеленала так, щоб рубці не прийшлись на підошву, а краї стягла мотузкою. Потопталася в онучах — ловко, ніде не тисне, не муляє. Зараз найважче — обережно взути чуні, глибокі, тупоносі, з товстої чорної гуми, взути обережно, щоб не розсотало обмотку. Та й з цим, слава богу, впоралась: озулась благополучно і напустила халявки на чуні. Потім узяла хустку, обв’язала груди собі, ті груди, леле, до спини присохли, хустка обійшлася двічі, мати навхрест зав’язала її — і в поперек, і в пазуху не задуватиме. А вже на хустку оділа зашкарублу куфайку.
Вона підійшла до старшого, що гнувся на лежанці. Пробрала мотлох, де голова його, схилилась над кубельцем. Господи, наче скляне обличчя — холодом віє. Обличчя змертвіло, ніс загострився, вощано світиться, і шкіра вощано-застигла. Очі були заплющені — чорні ямки. Вона похукала в синове лице. Здригнулись повіки, ледь-ледь розтулились, і в ямках холодно зблиснули слюдяні кружальця. Живий ще…
— Сину, — сказала мати, — не вставайте. Лежіть, сину, не ворушіться, так і тепліше, і їсти менше кортить.
— Ти йдеш, мамо?
— Йду, сину. Треба йти.
— Добре. Ми будемо тихо лежати.
Мати сп’ялась на лежанку. Їй нелегко було підняти своє важке, сонно-байдуже тіло, та вона піднялась, в очах потемніло, прокліпала й зазирнула на піч. Стрижені під драбинку, на краю печі синіли три голомозі мачини. Три тільця, немов кулачки, згорнулись під одним благеньким пальтом. Вона щільніше обклала дітей манаттям, з боків обгорнула їх попелом. Затим підійшла до дочки. І її підіткала рядном. Але дочка висунула руку.
— Мам… Гляди, я вже поправилась. — І воно, раденьке дівча, усміхалося тихим підстаркуватим личком. — Гляди… Вчора була худа-худюща рука, я свої кісточки ось тут і тут щитала, а тепер, бачиш, яка товста…
Мати пощупала доньчину руку. А так, холодна й товста рука: розігнало її водянкою, аж натягло синцювату шкіру. І пальці грузнуть у синю м’якушку. "Пухне дитя", — подумала мати.
— Лежіть, — ще раз нагадала вона: куфайку підв’язала лляним мотузком і, маленька, згорблена, почовгала в сіни. Там натемну знайшла відро й совок, заторгала клямкою. Рипнули глухі від морозу двері, упав під ноги валок твердого снігу. Мати прижмурилась, виждала, поки відхурделить в очах та просичить у душі перший морозяний дух і, призвичаївшись трохи до світла, з-під долоні глипнула на вулицю. Кругом лежав святково-чистий глибокий сніг, такий білий, що жаль і топтати. І біла тиша залягла над селом, і білі стріхи присіли й принишкли за білими стіжками наметів.
Було ще рано, саме нагулював силу мороз, він сплескував синім вогнем на снігу, синім мигтінням вицвічував небо. Від морозу їй стало сухо й колко в горлі, вона забухикала, взяла відро "на лікоть" і, бухикаючи, неквапно пішла. Ступала, як по льодку-ясинцю, щозмога легко й нечутно, ніби аж піднімала себе, та все одно провалювалась, хлюпалась по пояс у білій шпаркій купелі. Сніг набивався під халявки, роз’їдало й пекло їй натерті щиколотки.
Що далі в степ, то ніби глибші були замети, вони вставали хвиля за хвилею, круті замети й сині причаяні тіні за ними; зблизька чисто-білий, степ темнішав і суворішав з глибиною. — ставав світло-сірий, сіро-смушевий і холодно-синій аж там під небокраєм. Степ зрівняло й закучугурило, і мати греблась навмання, вже не вибираючи дороги, байдужа до снігу й морозу. Коли-не-коли вона озиралась назад, дивилась на протоптану стежку, що немічно й самотньо кривуляла поміж заметів; та куца стежка вела за пагір, он і білий вершечок хати, вікна — мов синові очі, з холодним слюдяним блиском. "Мамо, ти йдеш?" — "Йду, сину. Треба йти". Їй застудило в груди, вона засунула руки в рукава, вся зіщулилась, щоб не розхлюпать останнє тепло, і, бухикаючи, пішла хутчіше.
Світало. Широко розлягався безмовний степ, брався міцний мороз — з рипучим сухим вітерцем. Він повівав з лівого боку, бив якраз під серце, і мати часто зупинялася— щось давке спирало їй дух. Тоді відкривала обпечений рот і так стояла — змертвіла, ні вдихнути, ані видихнуть не могла; сльози котились борозенками і на щоках замерзали. У цю мить ніхто б не дав їй сорок, а, мабуть, сповна сімдесят-дев’яносто літ; як буває в глибокій старості, очі в неї провалилися, рот запав, лице було грушево-чорне, воно усохло й здрібніло, як груша-сушка в попелі. Та й уся вона була всохла й підточена; здавалось, аби не куфайка і не підв’язки, тут би й розсипалась на морозі.
Треба йти…
Струсила туманець в очах, бухикнула і пішла. Пішла якось боком, степ одним своїм краєм наче піднімався в небо, і голі кущі лісосмуги тікали за білу гору, її штовхало в замети, вона греблася руками в снігу, вставала і йшла в каламутний світ. Зараз вона дивилася тільки туди, де сіріли вершки лісосмуги, за якою здіймався великий горбатий намет з чорним кублом, — то була скирта соломи. Мати сама топтала цю скирту, і вона їй снилась у страшну заметіль, уві сні їй пахла хрустка житня солома, пахла солодко-глевким м’якушем, тим рятівним зерном, що осипалося з решет на дорогу. Вона все обдумала й наготу… А віник, бач, забула. Ну, нічого, якось обійдеться, найстрашніше минуло — доповзла. Останні кроки вона майже бігла біжком, снігу набрала і за пазуху, і за халявки, і в рукава.
(Продовження на наступній сторінці)