«Жайворонкові джерела» Василь Барка

Хочеш любити його, а в грудях блискавка точить ніж. Каєшся; і знов ненавидиш.

Найкраще он річці — біжить, уваги не відводить. Просвітлена, люба: ластівка! В ній і рибина плеснеться, мов рокитин листок.

Ніжна пожежа бузкова через паркан схилилась;

... річка смиренна; лише там, де каміння дорогу перегородило, — піниться! лютує! десятьма звірюками гривастими з пустелі: рев звідти, бризк, гуркіт.

Отак буває в світі. Хочемо найтихішими жити, а вдаримось об кляту силу, — кипимо кров'ю, заборони ламаємо.

Здається, так треба, чи ні?..

Дві думки мечами через світ — крешуть іскри одна об одну.

Серце, що в цвіту, тими іскрами обсипане — гадаємо: чи дано істину, мов золоту нитку? — втягни в огненну голку, корогву спасіння ший... для серця єсть: люби ближнього!

* * *

Полетить пристрій, оглянеться "земліт" на домівлю — дрібна!

Люди: пилок, прибитий до поверхні. Мов би й нема. ( так подивиться).

А милосердний Творець — ні; бачить душі — високі стають на суд до світляного трону: тополі в рожеве сонце сонатами шумлять.

— Чи пряли, душі, нетлінну нитку, призначену від мене?

— Ні, почали, — відказують.

— Ідіть не лініться! — скаже Господь, — скоро покличу в мій сад навіки.

Так дивиться Творець. Він близько. Метелики тремтять від його проміння.

Авґсбурґ, 1948-1949.