«Жайворонкові джерела» Василь Барка

Читати онлайн есе Василя Барки «Жайворонкові джерела»

A- A+ A A1 A2 A3

Схаменіться!

Хіба можна так з людиною? А глядіть, той, що на колінах, праведніший за нас.

Про що ж у соборі священному з книги читають: людина рідний брат людині (хоч і чорне лице).

В сатани своя стратегія: тільки з собору вийдеш, — він тобі очі долонями затулить і що витворяє!..

Може, це ми самі без нього?!

* *

Перший тур вселюдського гуманітету скінчився; і видно: не виконав свого.

Справа від початку заходить — в силах, виведених з глибочини (що торкнуте й не скінчене).

От: незалежність народів... не схоче людство свідомою волею довести обов'язок, і мету здобути в другому турі — сувора конечність (батіжок Божий!) змусить піти кружкома в третьому турі, в четвертому, як коней на корді.

Призначене від неба — здійсниться.

Радісним дивом дивуюсь, як сонце й сьогодні сходить: очі в нього повні правди.

Несамохіть оглянувсь — поліціянт: наш таки ж, мнеться, посвистує, підозріло на "мене поглядає, мовляв, чого це так рано в кінці табору стояти і шепотіти?..

Я зразу ж пішов геть.

— Господи, коли ми зможем думати без поліції? Прийшла вже? (— осінь).

Втома в далечині; червінок-червінь вишневому листку і; виноградному: кров... на мармур'я, на красні штахетинки.

А в берези листок тендітний: доторк дитячого пальчика^ до уст.

Коло дворика, скрізь квіти, схожі на Сатурн. І шовково-рожева троянда, ясно-ясно рожева, повна-повна ласкавости!

Зворушлива, чиста.

Келех почуття, піднятий на гожій струні з колючками.

Випий, серце! Випий барву щирости, як вино, випий, бо — знесилене від кривди, що йде дощами.

А — а!., не знав же я, що інше зло, "своє", ніби легше, а в серце ранить — гостріше.

Ранить єство: непомітно.

Душу вб'є ножами, обліпленими в пелюстки чудового протоколу

Недоумні праведний народ зневажать, бо він іскренній, як голуби.

Жоржино моя, жоржино! смілива і непокірна селянська квітко сили і здоров'я, і правди, квітко-надіє, чесна, безневинна і вірна, ти — он поломенієш, наче лямпадка в Божій горниці, лямпадка — сонце.

Хоч ти не гасни!

* * *

В прозорості корови пасуться (очі з білястими і рудими віями).

Сопуть. Скубуть травицю, наче машини, обліплені мухами.

Літак відгуркотів, швидко жене з пір'їнок. Блискучий, кинувсь в озеро лазурі — віддаливсь. Кажуть іноді: "що розум?., от підсвідоме — сила!" Неправда

Без думки, найкращого світоча, ходитимуть, прив'язані очима до травиці, і скубтимуть.

Думка — з нею до мудрости Творця йдемо; душами ростемо — тополями в сонці: хоч і ранені багристими гріхами восени.

Кінь копито має і досить — не підіб'є світу, диктатури не збудує і соціялізму (куди до мурав'їв!).

Біга, як вітер. Пасеться. Про концтабір не мислить. Цe вже ми!

Зирк на плянети — чи там нема кого, щоб годився в кошару, янгола необережного. Бо що нам мудрість неба?

Воли: від матеріялістичних оводів біжать, курява по всій Европі.

* * *

Завойовник або супостат — квола дитина. Терплять народи. Ждуть, коли вмре... Вічно існують, а він до могили. Страшно йому!

Хоче світло знищити, не може. Падає в яму.

Земля над ним зацвіте, сонце засміється: він цього вже не побачить...

Ніяка сила не верне до існування.

Навіщо ж величався? Жив би тихо, де-небудь на пасіці, бджолиної мелодії некривавої слухав.

Гілки до неї, німі, як залізо, — білими словами.

* * *

Гордії навертають на кутковий копилок: зажерство особистости, самодум'я зіходить з корінця — над світ пнеться... глузують, як хто в небо вірує.

"Це, — гудуть, — чорна реакція; ми ж мудрі."

Обплюють незгідного, як верблюд бедуїна.

Дивишся (ось, восени, коли жовтий смуток обсипається з куща на вогкий ґрунт):

—— де ж ті, що їхня душа несла до кінця терновий вінець —— не покорялася? —

— де ж ті, що супроти чорного сонця катівського, котили своє сонце з підземелля?..

Кували міст на дорозі думки.

Слухаймо слова віщого (— перебранчити хочуть вражі балалайки з червоними струнами)...

Слухаймо! подвижники, гнівні, як полум'я, непримиримі проти лукавства; уважні, як світлий місяць — до щирости.

Ні про кого не скажуть без підстави лихого слова, а знающі, наче тисячолітні птахи, що самі все бачили: вони провістять дорогу й нею піде душа майбутня... Знаю їх: це — старі хлібороби.

Туман пролився.

Ранку мов і немає. А втім, наче крізь крило лебедя, виглянуло сонце — відображення свічки в золотому дзеркалі.

Зруйновані грядки...

Матеріяліст вірить: людина тільки з речовини, тимчасово живої.

Відбивається руками від думки, що духовний світ особистосте — це віддзеркалення неба і реальність мільйонократно важливіша, ніж фізичний світ її.

Страшне порушення — вбивство людини: навіки гасить горіння духа в земному, неповторний образ всесвіту в сфері життя. Жертовник в серці.

Дріт з колючками хтось крейдою побілив; за дротом — останні айстри.

Якщо людей оточити золотим і рожевим дротом, покращає неволя чи ні?

Отакий для душі атеїзм: пофарбований зверху, при-золочений позитивістичними реченнями, а на споді іржаві колючки.

Ними душу відгороджують від Творця.

Сиди в кошарці, що зветься "прогресивна". Хай він сказиться такий "прогрес"! Він — давня неволя і темна обмеженість.

Хочу свободи для духа.

Кому любо, вірте в безвір'я. Тільки, будь ласка, не реклямуйте, як бальзам. Не надівайте хомута на крилату душу людства. Самі носіть!

По зруйнованих грядках блукає туман з зав'язаними очима... Натикається пальцями на похилені соняшники, а сонця не бачить: сам же закрив його.

* * *

Сьогодні, річко, не біля тебе, не сердься!... смуткую, згадуючи: — в затоні душа з того світу купається, але її не видно, лиш: комишинки — космічний шелест — клопочуться (як людські почуття).

Мир блакитний.

А з височини, на сивій струні, павучок до райдужинки, що на вістрі листка: присвітити хоче.

Дрібний віснику, що приніс? Якщо горе, заридаю! Краще страждати, ніж каменем жити.

Птиця кричить, докоряє: чого люди свого серця бояться!

Біля табору — чистотіл, кульбаба, котик; петрів батіг з васильками: літо. Джміль гостює. Повітря стоїть

— струна в роялі, торкне бджола, воно пророкотить глибиною.

Поблизу церква і чую: кличе душа наша до Бога... Мимо два біженці; один каже:

" — Можна з американцями жити! Три тижні в лікарні пролежав, мертва колода. Видужав, ліки в них

— ніде таких немає; і не платив."

А є причина, що гніздо комуністів казиться, кленучи Америку; через неї не можна:

дротом колючим світові руки в'язати.

Прибули американці — спинилась смерть; ні розстрілів, ні шибениць в таборах, що рясніло при "надлюдях".

Диво! після Гітлера і його "друзяки" з Москви: ніби сон. Але що з нами буде?

Муравлик мандрує через сторінку мого писання; коник шелестить. Як вони, істотки дрібножильні, живуть з ласки Всевишнього, нам чого боятися? Іду до тебе, річко — до водоспаду.

* * *

Гроза відтемніла над будинок, — синя ковдра. З другої сторони акорд мармуровий котить: величезний!

Найзеленіша зелень зібрала воду в листатих жменях. Сивіє капуста. Цибуля випросталась гадюками (вжалити хочуть!).

Стебло — лист — вусик — квіт — плід; невгомонна многість буяє й сміється в росі. Простягається до перехожого.

Сіно в покосах пишно лягло та громадисто, мов хмари — он найдалі...

Брижечки біжать по придорожніх водах.

Проїжджаючи на чалому коні, сонце хилить спис: торкає ним чорнобривця.

Радісний ти, світе!

Але тіні в тобі... ось від зухвальців, що сьогодні, як повідають селяни, вибили вікна в церкві і вкрали чашу з престола.

Чесність так низько ціниться.

Так високо ціниться: чи "свій", себто — який в людини квиток. Чорнобривці жаріють.

Держава на острові; все є —від муэзю до інтелідженсу; і ніхто, бачте, за це не дражнить: "нацисти"...

Тепер он Ізраїль на камінні пальму садить.

Наші ж хуторянці — долонями об поли, очі заплющують, як де, проти червоного ірода, свячена бомби блисне за Україну: "чи ти не самошедший?! — шепчуть, — цить, бо хтось почує"...

А тоді з-за рукава: "ми, голубе, той... конґресиком; сторгуємось та могорич зап'ємо." Думають: наче теличку з базару, державу приведуть — рябеньку.

Хахли!

Це "гречухокомплекс"; — нездужають, як той трижди мордоносець: все б під ґанком північним спину чухати.

Бува й такий раб; йому тавро з лоба стирають, — він обурюється, аж тупотить... "не торкайтесь, — хрипить, — це кокарда, з предків заслужена!"

Бува й такий раб: намордник носить, мов Бетговена слухає.

* * *

Євангелист повчає, чувши з уст Спасителя: кожен, хто ненавидить брата, чоловікогубець... — всі люди брати! повчає. Правда: велика, як небо в зорях. То чому в нас злоби багато?

Дивишся: порфіроносний вирізує народи, а голубом витуркотує.

(Продовження на наступній сторінці)