«Жайворонкові джерела» Василь Барка

Читати онлайн есе Василя Барки «Жайворонкові джерела»

A- A+ A A1 A2 A3

В старовину дракон ласий був на красуню: брав їсти. Тепер красуня, сміючись, тримає за хвостик останнього дракончика.

Все зміниться, щоб здійснити соняшний закон.

Найбільшої хоробрости вимагає прощення. Так: щиро простити образу в стані озлоблення, вимагає героїзму.

І супостатам простити?

Звичайно! Як зробив Ісус Христос. Розп'ятий поруч розбійник покаявся — Спаситель простив. Нерозкаяного — ні.

Є речі, неможливі для думки, бо вона в один бік, почуття в другий. Аж поки зійдуться, як місяць і сонце: одне вночі, друге вдень.

Буває, що разом на небі.

Чи ні, не так!.. Пляцета вся — до сонця; її ж від швидкости в мертве поле кидає. Зрештою, ходить на повній доріжці.

Всім простити! (можливо, про вийнятки судді скажуть).

Крізь розжеврені хмарки — виголошення сонцеве... всім! крилатим, що на гілках; і тим, що протоколи пишуть.

За стінами природа: стосвічник до Царських воріт, завішених блакиттю.

Там свіжіти кров*ю, духом могутніти, просвітлятись очима...

Щоб зрозуміти: прощення — найтяжчий іспит хоробрости.

Травиця — наче горить за парканом (наче рукав життя).

Дорога древня. Півтисячоліття тому возили камінь, замок будувати, а он біля Дунаю — принцеса жила. Над вежами залізні прапорці чорніють. Бойовиті! Старовина: замок, місяць, дорога над кручею.

По згір'ю розбіглися: чорняві вишні, берези зовсім біляві; дивляться вниз, як весна простилає скатерть.

Дунаєві сподобалось; і птах перевіряє, все перевіряє клявіші: від найвищого — до листка, що над хвилями. Розсипає серце.

Безмов'я навкруги.

(Ніби — про мармуровий двірець мрія в берези; в вишні — про долю дівочу).

Дунай спішить, як сонце щит подало: "віднеси до моря!" де — синє; спішить, вербам ледве — прощайте! — хлюпне.

За люблені пари ходять над берегом; знов серце всім господар, передбачити хоче. Сонце знак подасть, — поцілунок.

Річка в один бік, голуби в другий.

Долина вся нам відкрита; розлучимось, ніколи не

воскресне...

* * *

І як злагоджено! Одні в норі чорніють, другі в голубизні купаються.

Мабуть, найістотніша природа жахливо ріжна: пташки спервовіку прагнули сонця, жуки — в землю.

Немов між людьми.

Склав хтось пісню, ну, пташка — що?., радіє; жук, той інакше: врився, ненависницьки зирка, бо успіх ближнього — йому смертельна образа.

"Хто сміє непогану пісню скласти? Лиш я маю право! Всім казатиму: то — нецінь, взагалі, як не я зробив, казна-що, а як я, шедевр, кажіть і ви, бо

пилякою обвію..."

До мосту жовтогруда перепурхнула, звідки річка вібрує потоками свічок...

теж: віддзеркалює радість неба; як дві схилені маргаритки.

Щодня нова; через камінці — направо, наліво, прямо (дно видно!) дзюркотить; сітка з світла ритмічна.

Мені груди ваготою з зими нахриплені; чую: пензель сонця хвилю бальзамову водить.

А он — жук по піску; як ніч, спиняється. Глипа на маргаритки, наче на образу собі. Вусики вигинає. Поверта, мініятюрний чорний віл, під осокорини.

Ледве відповз під тінь, аж тут на листя, вгорі над ним, — моторна, гостропера... туди й сюди зиркнула.

Пощебетала захоплено і далі, до небесних тополь.

Доженіть її!

♦ * ♦

Груші, наче до церкви: в білому; на горбах — згі-р'ях — долинах — ... слухають сонце.

Воно ясножовте (подіб'я кульбабки!), сповнило сад і стало; застигло на цілий ранок.

Одна птиця весь час методично і невтомно:

...кі-кікс, кі-кікс, кі-і-і...

І друга лунко-лунко і роздільно пробує флейту: ...кфґ-кфі'-кфі4...

І третя, пролігаючи низько і стурбовано ховаючись: ... кжа-кжа-кжа...

І четверта, недалеко перепурхнула і раз за разом: — ксвіть! ксвіть! ксвіть!

І п'ята граціозно і ласкаво — десь над головою:

— стріті — тс літе...

І шоста перелітає і без кінця, голосно, знижуючи тон на останньому складі:

— ксіті-Та, ксіті-Та, ксіті-Та...

Багато інших теж мирно і дружньо щебече; лише заздрісний ворон викрякує в темному ярку.

Спочиваючи душею, думаю: це ж рай! Нема нічиєї злости. А вчора, в прокуреній залі поети і прозаїки гризлися допізна. Все — непримиренно, знедобра, знєдружня; все — самолюбство... бо, гляди, той краще заспіва, ніж я, то про нього чутку пущу: неориґінально, він поганий — не слухайте його, я кращий...

Силується утнути, а воно:

...кря-а! кря-а!..

наче ворон у ярку, бо з заздрости яке ж натхнення?

Люди! Подивімось на птахів, може вони мудріші? складемо корпорацію з статутом, як в соняшному саду: співай сам і дай жити іншому.

* * *

Дуже сердили декотрі; кляв їх:

— Парканні стовпи, обмазані дьогтем!., претендуєте на місце, що Богові належить.

Був аж недужий. Пекло в грудях від гніву, який приборкати неможна. Сьогодні осяяло:

Нащо роззлобився? Хай до чого завгодно йдуть: це їхнє діло та Богове... кожному дано приступець існування, обмежений сонцевими тростинками. Келія під небосхилом. Як там не буде, — люби всіх! Вседержитель розсудить. Всі ліпші від тебе: напевно ліпші.

Хор у церкві співав до Богоматері: легка, прегарна ж пісня!.. витала співзвуччями. наче зграйками голубів під вечір: — бурштинова тиша, а вони знялися двадцяткою, білі і темно-сизі, майнули на південь, звідти вже на північ і також на захід. Вертаючись до покрівлі з червоної черепиці, летять проти мене; з лівого боку вечір обкидає пір'я: взолічує літання...

вечір гарний, з мирною грою, — не знаю, чи ще повториться.

Схожі на осяяний літ, співзвуччя в молитві до Богоматері.

Серце просвітлюється, забуваючи труту почуття...

— Годі злобитись! — вирішую собі: душа занедужає. Легко досконалих любити, спробуй — тих, що зачіпають твою особистість.

Зміниться всесвіт: святість пройде голубиними крильми.

Восени я щасливий серед нещастя. Сонце, вдягнувшися в ризи — як священик, дивиться ввічі.

* * *

Супутник: струмок на камінні; до моря смуток відносить. Зостанеться радість, що он — дерево... — непорушне. Чисте. Мирне.

Ну й що, якби сказали тобі, сердечне моє:

—... в кризу ввійшло, бач, не той квіт на тобі, як торік; зелена туніка інша.

Якби сказали:

— Вернись до торішнього!

— Навіщо?! я не можу... призначено, вічно оновлюйся. Витерпи мороз, потім обцвітися цвітом незцвітанним

Гориш; зелене — екстатичне. І гаразд.

Щебетучі галузку хитнуть, сонцю скажуть: "радуйся!"., ти, дерево — шепіт над поемою, що переливається через каміння.

Думаю в серці моєму:

— Спасибі, хороше! Образом своїм втішаєш душу в турботному світі. Поживемо в мирі, коло сонця — господаря доброго...

Ну, бувай здорове!

Вогкість Атлантику і вечір жевріє. А чорна неміч в грудях: от-от упаду. Розкриваю комір — нехай освіжить.

Зусиллям волі знов ступаю. Добираюсь до табору, лягаю —~ мучить мгне; мороз обсипає ноги, зараз прошепчу^ "я вмираю."

Кличу сон — може, іскри, трачені на горіння свідомосте, переключаться: подужають смерть.

— Це душею, Боже, перед тобою, кинутий додолу! Ще не клич!., смиренности навчуся.

Як думкою звернувсь до світла — хвиля цілюща пройшла в грудях: отруту спалила. За пів години я підвівсь. Був тихий. Був щасливий.

Вночі прокинувсь, повторив благання і відгукнулось ясністю.

До сходу сонця встав. Глибочина відкрита вгорі, де, мов святкові квітки, хмари проходять.

Інше — невідоме сонце дивиться з серце.

Ось, біля зруйнованої фортеці, дубок листками шепоче. Коли зрозуміємо всі знаки спасіння?

Коло соняшників спочину. Вони до сонця христосуватись хочуть. ...щебет (— кобзу голубить, найщирішу). Після війни одно мені: випити росинку радости — возхвалити Всевишнього.

А крізь парканові протемнини — монголиками зиркають, з очима, злістю налитими по ободи ямок.

Судомляться, витискуючи з язиків отруту, щоб добризнути. Аж заходяться.

Чи їм межу переорав? Сонця не поділив?

Кажу: ідіть собі геть! Я ж не до вас.

Бризкають — шиплять проти неба.

Кажу: ідіть!., через вас тишина безслізна каламутиться — вселенська, мова сонця в висоті.

Бризкають — шиплять.

— Ідіть! — кажу їм: — беріть славу, почесті, водійство. Мені один скарб: до світла прислухатися. Бризкають. Шиплять.

Вже, мабуть, напились орли з невидимих джерел горних та дзьобнули в іржаві черепи, заціпило — тихо.

Наче в першу секунду творення соняшникового світу.

Будь благословен!

* * *

Гарний собор в Европі: небесні діти, бавлячись, побудували з квіток. Тоді вже обернувся в камінь — навіки зберегтись. Чудо святе!

Про Господа співають. Милосердя в нього просять...

Сивий генерал на колінах — теж; вийшовши, в літак сідає: до чорнолицих, що в пустелі.

Воно, сказать би, "дикуни", а все ж люди. То як його дивитися?!

... генерал у кріслі розваливсь, а підходить чорношкірий, ще християнством не торкнутий, на коліна стає і, врізавши собі жили, кров'ю бризкає на генералів чобіт, мовляв, вірний тобі слуга, ось як клянусь.

(Продовження на наступній сторінці)