«Жайворонкові джерела» Василь Барка
Читати онлайн есе Василя Барки «Жайворонкові джерела»
В старовину дракон ласий був на красуню: брав їсти. Тепер красуня, сміючись, тримає за хвостик останнього дракончика.
Все зміниться, щоб здійснити соняшний закон.
Найбільшої хоробрости вимагає прощення. Так: щиро простити образу в стані озлоблення, вимагає героїзму.
І супостатам простити?
Звичайно! Як зробив Ісус Христос. Розп'ятий поруч розбійник покаявся — Спаситель простив. Нерозкаяного — ні.
Є речі, неможливі для думки, бо вона в один бік, почуття в другий. Аж поки зійдуться, як місяць і сонце: одне вночі, друге вдень.
Буває, що разом на небі.
Чи ні, не так!.. Пляцета вся — до сонця; її ж від швидкости в мертве поле кидає. Зрештою, ходить на повній доріжці.
Всім простити! (можливо, про вийнятки судді скажуть).
Крізь розжеврені хмарки — виголошення сонцеве... всім! крилатим, що на гілках; і тим, що протоколи пишуть.
За стінами природа: стосвічник до Царських воріт, завішених блакиттю.
Там свіжіти кров*ю, духом могутніти, просвітлятись очима...
Щоб зрозуміти: прощення — найтяжчий іспит хоробрости.
Травиця — наче горить за парканом (наче рукав життя).
Дорога древня. Півтисячоліття тому возили камінь, замок будувати, а он біля Дунаю — принцеса жила. Над вежами залізні прапорці чорніють. Бойовиті! Старовина: замок, місяць, дорога над кручею.
По згір'ю розбіглися: чорняві вишні, берези зовсім біляві; дивляться вниз, як весна простилає скатерть.
Дунаєві сподобалось; і птах перевіряє, все перевіряє клявіші: від найвищого — до листка, що над хвилями. Розсипає серце.
Безмов'я навкруги.
(Ніби — про мармуровий двірець мрія в берези; в вишні — про долю дівочу).
Дунай спішить, як сонце щит подало: "віднеси до моря!" де — синє; спішить, вербам ледве — прощайте! — хлюпне.
За люблені пари ходять над берегом; знов серце всім господар, передбачити хоче. Сонце знак подасть, — поцілунок.
Річка в один бік, голуби в другий.
Долина вся нам відкрита; розлучимось, ніколи не
воскресне...
* * *
І як злагоджено! Одні в норі чорніють, другі в голубизні купаються.
Мабуть, найістотніша природа жахливо ріжна: пташки спервовіку прагнули сонця, жуки — в землю.
Немов між людьми.
Склав хтось пісню, ну, пташка — що?., радіє; жук, той інакше: врився, ненависницьки зирка, бо успіх ближнього — йому смертельна образа.
"Хто сміє непогану пісню скласти? Лиш я маю право! Всім казатиму: то — нецінь, взагалі, як не я зробив, казна-що, а як я, шедевр, кажіть і ви, бо
пилякою обвію..."
До мосту жовтогруда перепурхнула, звідки річка вібрує потоками свічок...
теж: віддзеркалює радість неба; як дві схилені маргаритки.
Щодня нова; через камінці — направо, наліво, прямо (дно видно!) дзюркотить; сітка з світла ритмічна.
Мені груди ваготою з зими нахриплені; чую: пензель сонця хвилю бальзамову водить.
А он — жук по піску; як ніч, спиняється. Глипа на маргаритки, наче на образу собі. Вусики вигинає. Поверта, мініятюрний чорний віл, під осокорини.
Ледве відповз під тінь, аж тут на листя, вгорі над ним, — моторна, гостропера... туди й сюди зиркнула.
Пощебетала захоплено і далі, до небесних тополь.
Доженіть її!
♦ * ♦
Груші, наче до церкви: в білому; на горбах — згі-р'ях — долинах — ... слухають сонце.
Воно ясножовте (подіб'я кульбабки!), сповнило сад і стало; застигло на цілий ранок.
Одна птиця весь час методично і невтомно:
...кі-кікс, кі-кікс, кі-і-і...
І друга лунко-лунко і роздільно пробує флейту: ...кфґ-кфі'-кфі4...
І третя, пролігаючи низько і стурбовано ховаючись: ... кжа-кжа-кжа...
І четверта, недалеко перепурхнула і раз за разом: — ксвіть! ксвіть! ксвіть!
І п'ята граціозно і ласкаво — десь над головою:
— стріті — тс літе...
І шоста перелітає і без кінця, голосно, знижуючи тон на останньому складі:
— ксіті-Та, ксіті-Та, ксіті-Та...
Багато інших теж мирно і дружньо щебече; лише заздрісний ворон викрякує в темному ярку.
Спочиваючи душею, думаю: це ж рай! Нема нічиєї злости. А вчора, в прокуреній залі поети і прозаїки гризлися допізна. Все — непримиренно, знедобра, знєдружня; все — самолюбство... бо, гляди, той краще заспіва, ніж я, то про нього чутку пущу: неориґінально, він поганий — не слухайте його, я кращий...
Силується утнути, а воно:
...кря-а! кря-а!..
наче ворон у ярку, бо з заздрости яке ж натхнення?
Люди! Подивімось на птахів, може вони мудріші? складемо корпорацію з статутом, як в соняшному саду: співай сам і дай жити іншому.
* * *
Дуже сердили декотрі; кляв їх:
— Парканні стовпи, обмазані дьогтем!., претендуєте на місце, що Богові належить.
Був аж недужий. Пекло в грудях від гніву, який приборкати неможна. Сьогодні осяяло:
Нащо роззлобився? Хай до чого завгодно йдуть: це їхнє діло та Богове... кожному дано приступець існування, обмежений сонцевими тростинками. Келія під небосхилом. Як там не буде, — люби всіх! Вседержитель розсудить. Всі ліпші від тебе: напевно ліпші.
Хор у церкві співав до Богоматері: легка, прегарна ж пісня!.. витала співзвуччями. наче зграйками голубів під вечір: — бурштинова тиша, а вони знялися двадцяткою, білі і темно-сизі, майнули на південь, звідти вже на північ і також на захід. Вертаючись до покрівлі з червоної черепиці, летять проти мене; з лівого боку вечір обкидає пір'я: взолічує літання...
вечір гарний, з мирною грою, — не знаю, чи ще повториться.
Схожі на осяяний літ, співзвуччя в молитві до Богоматері.
Серце просвітлюється, забуваючи труту почуття...
— Годі злобитись! — вирішую собі: душа занедужає. Легко досконалих любити, спробуй — тих, що зачіпають твою особистість.
Зміниться всесвіт: святість пройде голубиними крильми.
Восени я щасливий серед нещастя. Сонце, вдягнувшися в ризи — як священик, дивиться ввічі.
* * *
Супутник: струмок на камінні; до моря смуток відносить. Зостанеться радість, що он — дерево... — непорушне. Чисте. Мирне.
Ну й що, якби сказали тобі, сердечне моє:
—... в кризу ввійшло, бач, не той квіт на тобі, як торік; зелена туніка інша.
Якби сказали:
— Вернись до торішнього!
— Навіщо?! я не можу... призначено, вічно оновлюйся. Витерпи мороз, потім обцвітися цвітом незцвітанним
Гориш; зелене — екстатичне. І гаразд.
Щебетучі галузку хитнуть, сонцю скажуть: "радуйся!"., ти, дерево — шепіт над поемою, що переливається через каміння.
Думаю в серці моєму:
— Спасибі, хороше! Образом своїм втішаєш душу в турботному світі. Поживемо в мирі, коло сонця — господаря доброго...
Ну, бувай здорове!
Вогкість Атлантику і вечір жевріє. А чорна неміч в грудях: от-от упаду. Розкриваю комір — нехай освіжить.
Зусиллям волі знов ступаю. Добираюсь до табору, лягаю —~ мучить мгне; мороз обсипає ноги, зараз прошепчу^ "я вмираю."
Кличу сон — може, іскри, трачені на горіння свідомосте, переключаться: подужають смерть.
— Це душею, Боже, перед тобою, кинутий додолу! Ще не клич!., смиренности навчуся.
Як думкою звернувсь до світла — хвиля цілюща пройшла в грудях: отруту спалила. За пів години я підвівсь. Був тихий. Був щасливий.
Вночі прокинувсь, повторив благання і відгукнулось ясністю.
До сходу сонця встав. Глибочина відкрита вгорі, де, мов святкові квітки, хмари проходять.
Інше — невідоме сонце дивиться з серце.
Ось, біля зруйнованої фортеці, дубок листками шепоче. Коли зрозуміємо всі знаки спасіння?
Коло соняшників спочину. Вони до сонця христосуватись хочуть. ...щебет (— кобзу голубить, найщирішу). Після війни одно мені: випити росинку радости — возхвалити Всевишнього.
А крізь парканові протемнини — монголиками зиркають, з очима, злістю налитими по ободи ямок.
Судомляться, витискуючи з язиків отруту, щоб добризнути. Аж заходяться.
Чи їм межу переорав? Сонця не поділив?
Кажу: ідіть собі геть! Я ж не до вас.
Бризкають — шиплять проти неба.
Кажу: ідіть!., через вас тишина безслізна каламутиться — вселенська, мова сонця в висоті.
Бризкають — шиплять.
— Ідіть! — кажу їм: — беріть славу, почесті, водійство. Мені один скарб: до світла прислухатися. Бризкають. Шиплять.
Вже, мабуть, напились орли з невидимих джерел горних та дзьобнули в іржаві черепи, заціпило — тихо.
Наче в першу секунду творення соняшникового світу.
Будь благословен!
* * *
Гарний собор в Европі: небесні діти, бавлячись, побудували з квіток. Тоді вже обернувся в камінь — навіки зберегтись. Чудо святе!
Про Господа співають. Милосердя в нього просять...
Сивий генерал на колінах — теж; вийшовши, в літак сідає: до чорнолицих, що в пустелі.
Воно, сказать би, "дикуни", а все ж люди. То як його дивитися?!
... генерал у кріслі розваливсь, а підходить чорношкірий, ще християнством не торкнутий, на коліна стає і, врізавши собі жили, кров'ю бризкає на генералів чобіт, мовляв, вірний тобі слуга, ось як клянусь.
(Продовження на наступній сторінці)
Связанные публикации: