Недавно, в одній з промов, — на шевченківських роковинах, — дотеперішній президент Української Вільної Академії Наук, проф. Ю. Шевельов, подав прецизно виконану аналізу "Молитви" з "Кобзаря", звернувши увагу на різницю в висловах, що зайшла всього за два дні і виразила ґрунтовну зміну думок.
Коли зважити, що "зловачинающі", себто ті, що вводять зло в світ, і самі "творці зла" становлять одну т. м. спільноту "неситих", то різниця висловів про них вражає: настільки різкий перехід від кари до самого тільки сггинення лиходійників. Нехай навіть, в межах їх "спільноти", існує відміна зло-начинающих від "царів", і тоді різниця між висловами зостанеться значущою, вказуючи на той напрямок і нахил, який мали думки поета коли він писав "Молитву".
25. V. 1860:
У пута кутії окуй, В склепу глибокім замуруй. 27. V. 1860:
... Спини, У пута кутії не куй, В склепи глибокі не муруй.
Безперечно, при всьому гігантному патові катастрофічного зруйнування неволі і кривди в суспільстві, через який треба причисляти Шевченка до плеяди —найвизначніших революційних поетів світу, співців збройного подолання тиранії — таки сам сокиряний напрямок перетворення застається в підрядності: перед ідеями, образами, символами, мотивами набагато вищого значення.
Для автора "Кобзаря", як і для автора "Братів Кармазових", важливішою була, якщо можна так назвати, "духовна революція" людей: їхнє "друге народження" — для істини Євангелії.
Щоб зустріти судний час людьми правди і добра, треба "будити волю", вживати сокиру.
А то проспить собі, небога, До Суду Божого страшного!
Не сподівається поет волі — від царя, який її "приспав". Ні, дожидає сокирявого розбудження її, людськими силами в повстанні. Здається, повинно радіти серце поетове, коли воно таке, яким обмальовують теоретики червоної "сокири".
Але — де там!.. серце жде без жодної радости. Не тільки тому, що існує стан неволі, про який сказано: "добра не жди" — все зостанеться, як було; панство заколихуватиме приспану волю, муруватиме дорогі будівлі, любитиме п'яного царя і прославлятиме візантійство.
Та й більше, бачиться, нічого.
Серед того непросвіття враз щось передчувається навісне, крім невільного становища, як попереду' того рабського сну, що протягнеться аж до судного дня без зміни. Навіть перечислено все наявне при тому сні — мурування тощо, і замкнуто вичерпаний круг його подій, як круг сонного царства, без жодного сподівання волі.
І ось, несамовиті передчуття:
А щось такеє бачить око І серце жде чогось. Болить, Болить, і плаче, і не спить, Мов нєгодована дитина.
Болісні передвістя весь час терзали серце поета; в дожиданнях відкривалися його духовному зорові моторошні видива прийдешнього нещастя: вітчизну, приспану лукавими і злими, "збудять" в огні, можливо — теж сокирою. Але, як це часто буває в великих пророцтвах, майбутність переживається, ніби близька теперішність, і події з іншими людьми — ніби власні. Була також мука душевна від самого перебування в лютій духовбивницькій деспотії, що смертним морозом сковувала почування і грозила весь час жорстокими напастями.
Серце в'яне, засихає, Замерзають сльози.
І тут і всюди — скрізь погано.
Муко! Муко!
0 скроб моя, моя печаль!
Чи ти минеш коли? Чи псами Царі з міністрами-рабами Тебе, о люту, зацькують! Не зацькують. А люди тихо Без всякого лихого лиха Царн до ката поведуть.
Чи слова: "тихо без всякого лихого лиха" зайві в описі кари? — Аніяк! Дуже важливі, бо Шевченко весь час остерігається звичайної помсти; навіть коли приходить вона, то тільки з характеристикою правди, як правда-мста". Сполучено: і старозаповітне возмездя з настрашеннями, для відвороту від злочинів, і новозаповітня жалість і прощаюче милосердя до злочинця, який сам руйнує свою душу. Всі люди брати, діти одного батька:
Схаменіться: Усі на сім світі —
1 царята і старчата — Адамові діти.
В Шевченка — безперервна і повна скорбі, але з надіями, турбота батьківська, мудра і милостива: як їх всіх рятувати від беззаконня і загибелі, брато-ненависти і рабства, здичавіння і мертвоти душевної. Він не став революціонером котрогось табору, як інші пропаґатори і здійснювачі соціяльної пожежі, скажім "революційні демократи", що їхня боротьба була усобницькою — одних проти одних, через обшир всього суспільства.
Шевченко застерігся попереду від "всякого лихого лиха", родженого з помсти закоренілих ненависників. Ствердив тільки суд правий. Наприкінці безсокиряного позбуття деспотії, коли вітер потроху розвіє нечисть на всі чотири сторони і земля очиститься, він ставить вінечні рядки:
А ми помолимося Богу І небататії, невбогі. —
З карою повинна скінчитися ворожнеча, в якій немає дороги до добра. Від часу звільнення і до судного дня мусить бути в Україні примирена громада, з її "веселими селами", що опанують пустельний простір руїни. Громада без поділу на кляси. Вона ж попереду, як суцільність в згоді, як мир, мала приготуватися до пробудження волі, насталивши обух і вигостривши сокиру. Будити "хиренну волю", але остерегтися того, від чого віще серце мучиться нестерпно, мов дитя від голоду: остерегтися иоеочасного лиха назамін старого.
Що революціоністичний схематизм суперечить правді Кобзаря, видно також і в"Подражанії Ієзе-кіїлю". Прокляматори червоної сокиряности пораділи б про смерть вельможних насильників або, принаймні, зосталися б задоволені в своєму серці, хоч — мовчки. В цьому їх велика відмінність від Кобзаря, який скорбів над кожною людською стратою; коли ж кликав до розправи, то тільки в при-
"І беззаконник, якщо відвертається від беззаконня свого, яке вчинив, і творить суд і правду, — до життя вертає душу свою". "Відкиньте від себе всі гріхи ваші, якими згрішили ви, і сотворіть собі нове серце і новий дух; і нащо вам умирати, доме Із-раїлів? Бо Я не хочу смерти умираючого, говорить Господь Бог; але наверніться і живіть!"
Тут — ключ до ІПевченкового розуміння; звідси поетів погляд.
Бог не хоче нічиєї смерти, навіть найжахливішого беззаконника, але бажає його каяття і оправлення, для життя. Віруючий поет брав цю істину собі як обов'язкову.
Але, при нерозкаянності їх, поет, в дусі біблійного пророцтва, віщує смертну загибель і, ясна річ, без зловтіхи, а тільки в формі оплакування, нехай хоч на початку розповіді.
Пророцтво заповідає заключними словами:
"Це — плачевна пісня, і зостанеться для плачу".
Поет змінив закінчення, провістивши "самодержавний" плач царів, "нікчемний, довгий, і поганий", що зробиться притчею між людьми..
Корінь царів, ніби лози, вижизнився і став "уже гнилий, уже червиний", і вільний "вітер з поля", дихнувши, зломить їх.
І ваша злая своєволя Сама скупається, сама В своїй крові.
Теж — безсокиряний пропад алегоричного розтинання: воно, загнивши на корені, валиться під натиступах горючої образи за людські кривди і в сполохах гніву, що був дужчий від нього.
Хто з теоретиків числиться при діялектиці, нехай бачить, в якій драмі розсудів об'єднано глибинні і живі, а не формально-логічні суперечності в душі Кобзаря. Тут об'єднано: його віру в верховність волі Божої над світами видимими і невидимими, волі, що єдина визначає дороги життя навіки; — і одночасно власні рішення революціонера, передусім в перестаткуванні духовного життя людей, а крім того, рішення на підрядному сокиряному напрямку, в особливому способі необхідної обнови, враз і назавжди, з радикальним очищенням суспільства від самодержавства і всякої рабщини.
Тоді виясниться, чому Шевченко написав подраженіє розділові пророцтва, де в початкових рядках наказано:
"А ти підніми плач про князів Ізраїля".
Це — про тих князів, що висували з-посеред себе царів: мучителів і людожерів, кінець яких — погибель. Чому ж про князів треба піднімати плач? А в Шевченка вже не тільки про них:
Возплач, пророче, сине Божий! І о князях;, і о вельможах, І огарянах; отих.
Не втішатися погибеллю князів разом з царями, хоч і лютими, але оплакати, — чому?
В попередній главі пророцтва Ієзекіїля відкрито: скажи і ударами життя. В кривавих подіях свавільна влада терпить самознищення. Шевченко, весь час в "Кобзарі" нагадуючи про всемогутній провид Творця — над світами, вводить в свою поезію одну з судних ідей Біблії: що беззаконні будуть уловлені сітями їхніх власних кознів. Пожнуть плоди свого посіву. І кара здійсниться через події земного життя. В такому світлі виконано карні провістя Шевченксшого "Кобзаря", зокрема в "подражаніях" пророкам: Іезекіїлю, Осії, Ісаї.
Скрізь шляхи святії Простеляться; і не найдуть Шляхів тих владики. А раби тими шляхами, Без ґвалту і крику, Позіходяться докупи, Раді та веселі. І пустиню опанують Веселії села.
(Продовження на наступній сторінці)