Де будеш ти: з незнаного безумства,
троянди—кров, як жар, поранять.
13.VIII.51
ПЕРЕДЧАС ОСЕНИ
Коли присмертно крини відпалають:
нам знак до грізного страждання.
Хоч радість крови їхню, непрокляту,
берем! — свічками з неба дана.
При ній примаряться органні храми —
горючими грудьми звучать.
Лілеї: сурми зверхнебес! програли
від чуда, при його ключах.
Відкрито стрій надземности врочистий:
як свято й мирну тишину.
А ми— безкрилі! й променя не вмістить
нам серце: про любов одну.
Нехай нахмариться в погрозу буйну
від моря осени—жорстокість...
Дарма! роковане з квіток, відбуду:
їх правди нам і смерть не скосить.
14.VIII.51
ДОЖИДАННЯ ОБНОВ
Як майоран, розхідно досвіт бризне:
серпневий жар! коли й кохання—
до тебе на огненну правду вірне,
і в похорон земля не звана.
Розпломеніли в звід круги з обручки,
мов шлюбної: з вином, з вінком.
Потойбік дзвін обізветься—розбудить
найближчі душі, стрічні знов.
В сердечній тихості сім'ю воскресну,
всім наділивши світло, зладять...
Забувши, хто кого образив спершу,
забувши і змії нещаддя.
Свіжіє! сили джерело не спинить,
і радість—від берези подув.
На грядці зріст біліє, з квіття спільний,—
і в ніч не прив'ядає зроду.
З тобою в степ—мов крилами напроти
примари: де згаса бездітна...
А океанний хід сузір'їв кормчих
для всіх від суду спломениться.
Із любістю лілеї, світ—святиня;
мов церковця зогріє людність.
В серця зворушеність невисловима
звесніє: до братів звернутись.
16.VIII.51
САМОТНІСТЬ
Як дико в закутках душі моєї! —
ще мамут голову підніме...
а з хорами свічок «Четьї мінеї»,
і липи в обквіті над ними.
Тоді найдалі полохлива сарна
біля ставка простір щовковий
в росі зблукає: воля там безкарна—
без лютости, що в стрілки ловить.
Галуззя сліпить свіжістю — безумне,
мов з горя рветься почуття.
Від згір'я колісницями насуне
гроза, що з пам'яті чита.
Як блискавок минуть слова останні,
відвівши дощик—сіру знайду,
то здіймуть сяйво в небозвід фазани,
над гніздами, що я не знаю.
16.VIII.51
Чи звіється плачем тоді, чи сміхом,
як зникнеш літа ряснота?
Присутнє світло біле не притихло,
прийми: над озером віта.
За руки візьмемось, моя неділе! —
вже море промовля коронне.
До синьоцвіття хвилями врадіє,
і серце, з пісні мов, пригорне.
Спалахкотить ліловість, як посвята,
вся—готика, вся—надпрестольна.
їй доторком огню не перестати
при моря сповіді ніколи.
В гаю горіння, барвами рідніше,
подивиться до джерела.
Я знаю: нам, що сонцеве—не грішне,
та що цвітинка прихиля.
16.VIII.51
До черевичків, повниться в кришталля—
межа: де справжнє чи уявне.
І ти до неї в надвечір'я стала,
і ввік діброва не прив'яне.
Немов замок межі—самотний камінь,
чи дружні вернемось, і діжде?
І все згада, але не віддзеркалить
глибиння: в шепоті побіжне.
Вітрам не відрида журба, ні вербна
скорбота, глибша за струмок.
Чи в громі суджено з дощами: треба
відмін — кохання квіт примовк.
З усім я попрощаюся при сосні:
що тільки з річкою поділить
від неба втішення, мов сльози—прості,
мов голоси пісень весільних.
16.VIII.51
Зеленість руток; буряности змова
наміткою по морю пінить.
Мов нива бджілок пролива медова,
чи—ніби думи безупинні.
Нарадісна далечина! примертвить;
а лан самотного чарує.
Як напад—паруси; в потопі—меви;
буруння приплива горюче.
Вирує світний повів і полонить,
обкинувши рукав довкола.
Здається: дзвін від глибини солоний
докочується проти поля.
Над відплесками пустки — сонце з краю,
в церковності; мов жар від леза.
Трояндо! так до тебе поспішаю,
твоя квітинка в світлі щезла.
17.VIII.51
ПРИБЕРЕЖНИЙ ПІВКРУГ
Хмарніє море, м'ятністю примітне,—
і вітряться від плаття згортки.
Як спомин, рано полум'я тектиме:
як мармур (арфний лебідь гордий).
Тобі до стрічі кораблі в затоці
хустини косі прихиляють.
Тривога зірветіся і огник точить
при скелі в сплески —до відчаю.
З прибою сполохи гуслисті завжди;
скрізь кораблі: ялинна стрункість.
І вітерець на комір, без відради,
з коси листок огненний струсить.
Хоч пальці досвіту на кроснах дужих
тчуть винограддя, що кривавить...
але надіюся: до стежки в дружбі—
несуть росу несмертні трави.
18.VII.51
ВІДГОМІН МИНУЛОГО
Жемчужне огнище—відміни в'яже,
мов стеблами, на голубизні.
Відбиток паруса: покрилля справжнє,
до мене втіхи не наблизить.
Відкрито мушлю згадок з океану—
в ній ранок відшумиться твій...
Нам зустріч вичаровує останню,
де ладани туман відвів.
Я втішуся, хай сивокрилі віють
жалі, мов кружний дим кадильниць.
Малює відсвіт лілій по дозвіллю,
де срібні риби не збудились.
Сіть моря сіра—гіркоту досмертя
в непам'ять острова відносить.
А часом серце страшно стрепенеться
прийнявши в згадках дивний досвіт.
19.VIII.51
ПРИКМЕТА ГРОЗОВИЦІ
У бурях так і ясенам не впасти,
як це безоднею заграє.
Не ми,— дві чайки! не човни рибальські,
злетіли над каміння крайнє.
Під хмарами, на дві прадавні палі
пристали з трепетом пір'їним.
Немов: аби ми вищих поспитали,
чи в браму завтрішню поринем?
Чи скаже блискавка, чого це лихо—
тужити зграйкам на безмежність.
Чого світлинністю, як хрест, пролито
в безодню — сонце? й мука жеврить.
Кохання з безнемірної образи
отак заб'ється, збувши пам'ять.
Над палі, хоч під ними злості крабів,—
пташини мовчки в небо манять.
А вже дитятка—від ромашок мрії! —
біжать на світляні розливи.
Все море килим нагортає срібний;
все: бавить, щоб були щасливі.
20.VIII.51
ЗВЕРХНІСТЬ СВІТЛА
Що кондором горить, від сили п'яне:
гойднути в сполох синій дзвін.
Що мечеться в кинджал і не зів'яне,
хоч смертним пориванням звіть.
Воно, ще ширше, ніж кінноті—тирса,
прошелестить, до нас прийшовши.
А, жевріючи, небокрай розлився,
мов низько нахилили ковшик.
Повторне все й гримуче все в згасання
сяющі саламандри зводить.
А чайка жде,— немов горня, красавна! —
з вином старим, вечірня врода.
Безмежно щира жертва пророста
з життя вогню! барвінок барвить.
Тоді воскресла в неземних устах,
розбила пісня цвинтар хмарний.
21.VIII.51
ІМЕНА КВІТОК І СТЕЖКА
В трикутнику не свічі всіх світів,
де віщування душу ждуть.
Ні: лан троянд несурмно сповістив
про стежку в росянім сліду.
Кущами струнна, ніби зріст співзвуччя,
вся «розквіт ночі»: шлюбна жертва;
вся—перша пристрасть на вустах жагучих,
густа й жаданнями рожева.
Та вірна світлість і страждань провістя,
«офелія», в сльозах ні трішки.
До бджілок божевілля, в сон назвися! —
вінечний стрій тобі негрішній.
І найкоханіше «суцвіття серця»
відверте, шепчеться нелунко;
то-маківки рідня: і в смерть простерся
з роси, і в спів її цілунок.
22.VIII.51
ПОСТІЙНІСТЬ
Іде: живучістю мені крізь душу;
не мовчки, як моє терпіння.
Все як любов! що в вірність непорушну
з коралами сіяння спільна.
В ряди намисто все несе веселе,
куди, мов стріхи, пориває громик.
Боліти—в серце вдаряться без весел
і в камінь: голоси бездомні.
Над клявесинний зріст огонь гойдає
і, співним сплеском, приголубить.
Мов послано з часовень, як недавнє
стосвіччя воскове до шлюбів.
Невимовлено й глибина грозиться,
що нам квітки, як трупи, стратить...
Що океан: могила в крик розрита,
де звав любисток—сині трави.
Але проти нещастя зілля буде
від кручі рідністю біліти.
Все—любе! й над труною незабутнє:
все—добре! в блискавку облите.
31.VIII.51
БЕЗМІРНІСТЬ ВЕЧОРА
Від гір—мовчання в багрянизні димній;
і відклику твого нема.
Самі світила звістяться в долині,
бо кожна грядка їх прийма.
В неземності граніт куріє з мряки:
між грозами—стрімкий жертовник.
Ні айстрок до кохання не прибрати;
розлуки берег! камінь чорний.
Нема в затоні зілля: квіт не вродить,
а множиться світлиння ткане.
Печаль смертельна! подих від негоди
між нами: в скелях не зникає.
Журбою мучаться при видноколі
ялини і в тойсвіття глянуть...
їм промовля зірок ріка, відколи
зросла над пітьму невблаганну.
2.IX.51
ВИСОКА ОСІНЬ
(Продовження на наступній сторінці)