Ходім проз берег! барвами веселе
зближає речення до кроків.
Нехай згремиться вал, воно простеле
разками в дожидання розкіш.
Гроза—як ворог колосковим свічам —
кричить, що нам розлука! з гридні.
А птиці моря, помахом сивішим,
ніж дощ, розіб'ють смуток рідний.
27.VII.51
ПРИХІД ХВИЛЬ
Впаде, мов дим, і скориться, пожежне:
аж коло щиколоток нам.
Воно з казок і риб: луски безмежність;
огонь від мітри відміня.
А в рух, де мужности залізна смуга:
блакитниться пилок до щогли.
Всміхнися! колосити сяйва мусять,
а хмара не замкне нікого.
Бо навіть забуття намітка сива,
на небо віяна й чайкам,
спада в пісок—як островів ростина,
вся наша, в пінах приника.
З—за туч розділено горіння квітне,
немов твоєї ласки зміст.
До подорожі всім шляхи розвине:
в живих зірках його візьміть.
ЗО.VII.51
ПОСТІЙНА ТРИВОГА
Як з бору: свіжістю зближа моряна
(аж майорить по скроні волос!)—
і борозни, в роменах сплеску, рання,
перекида! з пісками зложить.
Крізь полум'я, за каменями синє,—
тризвучна щоголок далекість.
Тоді, від стану висоти, нестиме
пір'їнки—сяйво, понад клекіт.
Про тебе: відчуттями, де холодна
в пригір'ї хатка,—здогадатись.
Гілками чорна, чи дарує доля
нам пити пахощі багаті?
По променях прозорий круг обкрилить
на скарзі чайка неталанна.
А не від скель нам серце—в кров! від кривди,
з пожежного колоссям лану.
31.VII.51
ДОЧАСНІСТЬ
Чи втішнеє пташа розбризка хвилю,
на ніжнім березі чи діжде?
Він, синій, світиться його прихиллю,
відкривши брам'я дивовижне.
І ти рідніш довірністю близька;
і поцілунок: над журбу.
Під теплим листям пам'яти, мов скарб,
весь в іскрах вицвіт збережу.
Враз гуркотом сліпучий час навалить
вино від глибини, й полоще.
Та не погасить, кораблями дальній,
ні згадки, хоч докине дощик.
Свою долоню клала до моєї,
вогкішу за світанок моря.
Від нього подихи понад межею,
і звістку паруси просторять.
ОГНИК ПРИПЛИВУ
На несказанності, в світлиці, видно:
як благовісницький як квітик.
Повніють гусла голубі, посидьмо! —
радіти до криниць відкритих.
Вода: мов сплески васильків найменші,
а їхню бризку заберуть—
старі піски, пошелестівши в межі
і горнучись до світла вкруг.
Чого не звіє полум'я, то—поле
в просторах серця, кров'ю клонить.
В живій зорі з морського півдня: повне
пелюсток світла близь віконниць.
Там доля подарунком сонце зірве—
з стеблинки, як горіння персня.
Не причорнити ні замками вірне:
до берега—життя хлюпнеться.
2.VIII.51
ВІДКРИТИЙ ВЕЧІР
Відчаю огник заболить не більше,
ніж: накажу, й недимно зникне.
Моя! з квітками моря все відбіжне
шиття взелениться, в коснички.
Скрізь—тіні, без нікого, а високі;
через пісок минуть, як думка.
Невидний наша доля—сад, і сокіл,
зустрівши, до зернин постука.
Від моря гомін серце все огорне;
пелюстка згубиться з троянд.
А не захмарить, горем похоронне,
безчасся! іскорки роятй.
Вже там, де відчиняються в незнаність
одвічні через світло двері—
лямпадка моря промовля за нами
вечірня: про чуття немертві.
3.VIII.51
ОКЕАН: ІНШИЙ
Чи знов, проти напасти, все прозір'я—
твоїх і кіс не посвічадить?..
Минаючи, зірчинки в танці ширять
засівами—сліпучу радість.
Лиш бразолінність нагорі: тримати
хмарок шипшинний хід і стрій.
Як зілля, горнеться вода до мавки,—
і, сонце! віями зогрій.
Безумний нещасливець—вал, що кинувсь,
роздроблюючи меч на блиски.
Де поведу квіток моїх княгиню
крізь вітер, при тополях бистрий.
Від буряности океан в ридання,
як синя осінь, настрій мінить.
Тоді—жемчужину надій останню
прийма на дно, собі до скрині.
4. VIIІ.51
ТОБІ
Чи діядемні сосонки, при скелях,
відзеленяться в плесі бліднім?
Але: що глибше, ніж сльоза воскресла
від серця! — в погляді розділим.
Крізь синє чарівництво виду відсвіт
твого, над сплесками зворушить.
Що таємниця літня—поріднитись
віщує вся в приплив до суші.
Крізь тишину і понад жнив'я страдне,
із уст гірких ласкав'я шле.
Погляньмо! слово світла виростає,
як вишите як запашне.
Від нього шестикрильник на безмежні,
на загадки—блакить відчинить.
І стигне м'ятне полум'я до стежки:
життя, твій подарунок чистий!
5.VIII.51
ДЗЕРКАЛО МОРЯ
І.
Що—житніми покосами, що—далі,
скипівши, наче гнів, відходить.
І знов: чи не тобі сапфіри дані,
де білий вуркіт по негоді?
Вся всвітлена і вбрана вся в трояндне,
що душу з далечінню мирить:
смутною! голубиний почет сяде
на саркофаги мрій, де лірник.
Благословляє фіялкове сонце—
хмаринок табори терплячі...
і знов мандрівні скорбі; і схолоне,
крізь їхню тінь! — вітрильник чалить.
Біда не скінчиться ні в крики крильні,
де над пісками грім дрімає.
Але з тобою став небес зустріли
і моря пролісок немарне.
На морі—дзеркалі, по всіх розлуках,
дві повні радості вітрильні.
Вертаються і найніжніші, слухай! —
припливи в сплеск порожевіли.
Але не це—душі! в півсні—в просторі,
від чого в грудях плач цвіте:
тендітно, ніби фіміям престолів,
через надгір'я пресвяте...
І торкнутий, мов сосни тон, трищоглик,
гінець майбутности: прийняв.
І світло сповива стежки надморські
ми—свідки, сонця сторона.
І в парах креслена птахами мрія
повториться в сновиддях красних.
О, серця не згаси, кохана—вірна;
щоб зірці в сніжну смерть не впасти.
7.VIII.51
ВІДМІННІСТЬ
Нема вітрилець, а зате тумани—
мов паруси, при щоглях горя.
Стихарність вірна! світла не зламати
в душі: магнолія прозора.
Де сонце чайку кличе за собою,
ти до безодні: не смутніша.
Чи так пожежі корогву соборну:
як тишину—навали нищать?
Проходять горлиці тобі проз ніжки,
над смертю хвиль, і враз відпурхнуть.
І знов з розлуки—грози, нам найближчі,
вмуровують у хмарі урну.
А з-під павиного з-під крильця: денне
тобі пророцтво усміхнеться.
Похід свій море вершником відверне,
зустрінувши дощу тенета.
9.VIII.53
ВИСОКА ХВИЛЯ
Іще не будувалася в прадавні
підвалини світів річна *
вода: вже в погляді твоїм дрижали
від вій—квіток передчуття.
І нам нема ні під корінням сонця,
ні при його суцвітті сурмнім —
відрадности, що прийме в рай часовня,
живішої! розвіє сумнів.
Чи не повториться тепло глибоких
колодязів зірок; без хмари?
Зближається ласкати хвиля, доки —
обличчя місяця приманить.
Усе, що мов магнітно, з квітки дише,
тісніш ріднить, ніж ланцюги.
Воно довіє з кораблів одвічне
чуття: від зорів дорогих.
11.VIII.51
ОСТРІВНИЙ КРАЙ
Усіх зелене сонце: на доріжку—
пташинок! просить крізь дерева.
Уже від нього радість найдружнішу
відсвітять хвилі навперейми.
А заводь: при озареннях подвійних,
одягши камені, дріма.
А заводь: голуба глибинність—віти
втопила з чарами притьма.
Для тебе світоч віями легкими,
в березах острів розвидня.
Хоч і до стіп твоїх і нив килимних—
від хмари тінь, як новина.
Приплив огненну вістку відколише,
при зустрічі, в тремку прозорість.
І не затон,— душа! ніж він, ще глибше
зорю, як білий дзвін, повторить.
11.VIII.51
ТЕЧІЙНІСТЬ
Світанковіша від дзеркал, приходить,
притихши, течія в скелинки.
На глибині твою лілейну вроду
все коливає—не спинитись!
Життя, як плитами могил: пломінне
згримить, передаючи відсвіт...
І вже в скляній пожежі, де нарине
валами,— верби зміну свідчать.
Тоді затон чарує від місточка:
любов і нашу полонивши.
А тишину надсвітню не розточать
потоками ні звади зливні.
Спромінює чотири плеса суще:
одно в однім! —і нам відкрити.
Але на березі жаристий кущик
неждано кров торкне, як пристрасть.
12.VIII.51
ПРИБУТТЯ
Із тишини півчутно лодка входить
на бризний, мов жемчуг, порив.
Ти—там, і плаття: наче сонця подих
квітинністю хмарки зогрів.
Над острівець, грання тобі зчинили,
мов сніжні ліхтарці: всі чайки.
Мов тьмами тіні їх—брижини стрічні—
до ніжок горнуться в свічадді.
І серце не відкрите так ні скрипці
в мелодію, де зір'я ллється,—
як тут! гостинна брама і перисті
стоцвіття кличуть коло плеса.
Палає парус, і луна лазурна—
з крайнеба! відблиск в океання.
(Продовження на наступній сторінці)