З гілок просиплеться останній смуток
зірками в сон-самотину.
Все з поцілунками, мов птах, забуто—
крилом блакитний крик майнув.
А десь під заворожене коріння—
в життя, як ясенок без долі:
захована хрещата з скарбом скриня,
так промина любов поволі.
Коли сусідний океан прокаже,
що чує все зідхання тихих:
надійде в дзеркалі жоржинна пряжа,
мов струнна, нагадає втіхи.
5.Х.50
БІЛЯ ОСТРОВА
Я сам не знаю! з каменя німого
пісок не процвіте в барвінок.
І вже при скельнім острові до нього
накличуся, де квіт не виник.
Бо ти, єдина до розлук некрильних
ще додала німу: це—зустріч!..
Від неї, в небі мов, гаї горіли,
мов ризні— при лазурнім люстрі.
Все набіга похмурість моря бризна,
а сонця річ не перестане.
Ох острів чайок: вісточок вітчизна,—
і все без тебе не кохане.
Та часом вітер приласкає серце,
гілля без крови погойдавши.
Це айстрове, чаїне, це—трисестре
прощання з острова назавжди.
10.Х .50
ПРИ САМОТІ
При самоті моїй: галуззя скине
печаль огненну, й неживе...
Хоч, мов стіною, світло—все блакитне,
де димна глибина пливе.
Тріпочеться листок, до крови кожний,
та зілля доцвіта останнє.
Уже тебе побачити не можна,
хоч море гаснути не стане.
А листя: світлене, веселе—зорне,
прогляне, спалахнувши в щирість.
Така ж печаль мене тоді огорне,
як берег шелестіння ширить.
Жалі, мов дощ, листками пролилися,
коли до каменя наспів.
Шукає серце щастя: це—як в лісі
дитятко ловить голубів.
17.Х.50
СНІГОПАДОВИЙ СПОКІЙ
Сніжинка, де сусідню бистро стріне,
то квітик серця похиля:
це не безлюдді любо безневинне,
мов пальчиками немовля.
Це голубиніше, ніж звати прийдуть
крилаті, пурхнувши від тучі...
Втішає сніг: я втратив душу рідну,
не вернеться вже неминуче.
Ніколи хустка при бальзамі не біліла
солодша—на біду криваву,
Ніж сніг мені, порошачи від зілля
небесного, що віє в з'яву.
Посіє—в ігри звісників примир'я,
мені на серце ще недуже...
привидиться: в світлицю вже сузірну
полинем, голубе, мій друже!
25.Х .50
НЕДОБРОЧАСНИЙ ДОЩ
Знов до хатини, вірної ключами,
вернімся! соняшник досвітній.
А в церкві інші, хто прийшли вінчатись:
мов небу білому в гостині.
Чи з колосками згадку голубою
надземний серп не перейма?
Гроза: аж до пожежного прибою,
розпалиться в саду сама.
Чи, в огнищі з хмаринности, надбитий
вістки розгубить корабель?
А ніде грядок на дощі подіти,—
і вишню до вікна приб'є.
Не тихне! пурпуровий голос бурхне
на шибку—відплески під блиск.
І розтерза діброву завірюха,
де стріхи рідні розбрелись.
Огненні списи зломить грозовиця:
в серця, чорніші і від галок...
де річка, цвівши пилом, безневинна,
сподівана: в туман зникала.
І—скорб! і краснолистий день жорстокі
марюки рвуться доконати.
Чи скоро з досвіту докрикне сокіл,
мов дзвін, лякаючи заклятих?
29.Х.50
СПОДІВАНИЙ БЕРЕГ
Не тепле сяєво квіток, пороша
померхтіла при грядках—
і вже нема! від уст твоїх погожа
на світі свіжість приника.
То з ґрунту, ніби думка, невмирущий
вчарує птиць троянди корінь.
І я листа від тебе жду! — їм кущик
рожевістю життя впокорить.
А небо так відкриється в пелюстках
як до зідхань твоїх, кохане:
де море крильми зірковими плюска,
з гнізда камінного пристане.
Я знаю знов, що брамка перевита
гірляндою тобі в посвяті.
І ввійдемо в родинний дворик літа,
крізь промінь: долю попрохати.
30.ХІІІ.50
НАДВЕЧІРНІСТЬ МОРЯ
Від глечика квітки, немов знічев'я,
в вікно розпаляться просторне...
Так тихо дожидає наречена,
чи дохлюпне сердечне море.
І дві високі свічки попросила
мене з чужини чарувати.
Мов нитка, що несе пташа: несива—
від кіс твоїх мені до хати.
На любі схилиш на долоні личко,
при синьому вікна хресті.
І смутком шите зілля невеличке
почне на рукаві цвісти.
А там жерделя, вся рожева хмарка,
в вікно нашепчеться—відкрити.
Ця доля тільки щирістю немарна,
що з ніжности приносять діти.
Не на сердитім океані сквилить—
за щоглою,— не чайка вбога...
Так до розлуки: місяць легкокрилий
гніздо помостить без порога.
І не на берег схимництво погляне,
де злотно хрестик свій засвітить.
А вже не вмре, в любові несказанне;
хто йде, цілуючись, крізь віти.
Огонь його—що й дух життя: в принадну
мету цвіте, де погляд людський...
І в тім ладу збудовано троянду,
світанно складено пелюстки.
І в тім: готичне серце в нескінчення—
співуче б'є та непоборне.
До ночі дожидає наречена,
їй зоряне приходить море.
16.XII.50
СВІТАНКОВИЙ ВЕРЕГ
Невже мене не кличе з далини,
з надій—з коханого серпанку?
Як лілії, до серця пригорни
долоні! вихори спитають.
Усе про тебе любо крильми віє
рожеве сонце при листочках.
Нехай хоч тінь твоя на камінь вийде,
де хвиля ще не нам рокоче.
Де ще не смію проказати й сіре,
неквітне слово, як зустріну...
Але я зорями чуття не змірю,
де зграя їхня в ранок рине.
То не пройди, мов зимне листя мучить,
проз груди: бо тобі приклінні...
бо огняне, бо вкриє всіх бризкуче
небесне море,— болі спинить!
16.IV.51
ПРИОКЕАННЯ —ЗАХІД
Чи журимося, поблукавши в птахи,
а місяць руки розгорта.
Зворушено: зірок хустина пахне
конваліями серед трав.
Дрімотно в очі, з тишини, під повів,
сплеснувши, бризком прилилось.
Над скойками і скорб свою знекровить—
весь океан, як те село.
Проходьмо: не побачити, з призначень,
кремінну долю! не проплач.
Надмор'я вечора—мов кінь, де скаче,
де болю гілка і пчола.
Довіє світлість і печаллю сповнить,—
зернинка радости вгорі.
А ти, вже білим доторком безмовна,
біля грудей мені зорій.
20.IV.51
НЕСМУТОК
Чаїнка сквилить! блискавка, що згасла,—
в сердитий вернеться приплив.
Від тебе йде по надбережжю щастя,
благаючи в фіялки слів.
А в сонця вже вулканове дихання,
і океан, як лан сопілок.
Я жду: твоя долоня не в останнє
до уст мені від весен білих.
Від весел не в останнє сміх хвилює
за чайкою перлистим слідом.
І все, що—поцілунок, світлом любе,
обвіє в проліски, де підем.
Забудеться: не дзвін від дна позве:
між ласками, і всі безмежні.
Хоч зло камінний мінить острівець—
мов чорний корабель з пожежі.
Забудеться! і вінчик хвиль посвітить
а спочуття з вітрилом кине.
Рожевим вибухом розбризне віти
нам деревце, що сиротинне.
1.V.51
СПОДІВАННЯ СТРІЧІ
Без тебе, очі любі! вже не буде
ні іскри усміху з глибин,
де до прибою ні чаїнка чудо
не буде голубе любить.
Я все до білоустих лілій кликав,
що сурмлять аж перед вівтар.
Найросяніша ніжність на повіках
від тебе болі відверта.
І спис грози не океану в грудях,—
не проминай при нім ні рути!
Ми знов, де камінь і весельце трудить,
полинемо,— при сонці руки.
Чоло не похилити в чорні трави,
і віття ні на смерть не винне...
і небо—тіней біля скойки збавить,
як нас прибій зірок сповине.
8.V.51
ОСВІТЛЕНИЙ ОСТРІВЕЦЬ
Піввічности згора,— тебе не видно,
та з глибини душі корал
не дужче кров'ю в течії поблідне,
як образ: біль не покарав,
І це—на острівці, де в кросно струнить
неспокій з брижками впівкруг;
нехай! відплететься з грудей отруйність,
для тебе промінь приберу.
Просипле огнищем вода під камінь,
а наче все про тебе смуток...
Чаїна в зграйці квилить, мов«тікаймо!» —
хоч їй приплив'я ще не люте.
Як попрошу, з—за крилець доля гляне;
бо й сонце ще не сизий череп.
А море все дохлюпує, в ласкав'я,
мов зірка,— світло невичерпне.
15.V.51
НАДБЕРЕЖЖЯ
При воскресінні моря—в півдні жду:
як місяця вогонь, прийди!
Злітає птиця хвилям по сліду,
проте не кличе до біди.
При глибині, прозоріше в любов,
нас кличе зілля острівне...
де потремтить, не бачачи обох,
метелик темний та й мине.
Де жовтий сон кульбаб,— негоддя бідне
чи знов стуманить океан?
Так близько: неба радість голубіє,
де будеш ти! прийди й поглянь...
Шипшини, рідні їй, також кленки—
аж вихряться з передчуття.
Нам до любови—дзвін глибин тяжкий,
а з нього серце все чита.
22 .V.51
ЖДАНА ЗУСТРІЧ
Щохвилі—світло до прибою скрикне,
від захвату топаз розгубить.
До тебе квіття, наче в серця з вікон,
відкрилося! рожев'я любе.
(Продовження на наступній сторінці)