ми могли: годину добру.
В згоді довго, без дражливих буднів! —
біля храмового бору.
Вечір глибний: маревини гаснуть;
верхогір'я з них найдалі—
бліднучи в громаду океанську
зводяться і ждуть рядами.
З небозводу мак змовка в розливи,
а ґноти спахнуть окремі.
Вже з гілок, що блискавка зломила,
місяць виплив—підмаренник.
Смутно до душі згасати й гарно—
горам! повіви навкружні
А тривога з ними, ніби в ґанок
дзвонами при гробі журить.
Бо хоч і забутись думка хоче,
все ж проходять висотою
давні згадки про лице жіноче,
ставши з видністю світкою.
Воронів розлуки ніч відкине
до ялин, як судді, строгих.
Хоч на відсвіті надгір'я дике
важко зводиться в надгробник.
Глянув місяць, нерозгадна ясність,
мов із схованки дитя.
Нас утішити в незгоді частій,
з миру снів—зірки летять.
10,II.VIII.65
ПЛОМЕНІ ВЕЧОРА
Рвуться невслідимі руки ватри
в крузі каменя—з обстроїв.
А згадавши, нам погорювати:
чом, дружино, їй не гості?
Зарево з поляни; вкруг ялинник;
і смутна беріз вечірність.
А помалу храмний звід орлиний
всі стозір'я—всі відчинить.
Часом би приходили тропою
ми примирно в теплі двері:
по крутих, над прірвою сліпою —
сходах через мох рудезний.
Стрінуться струмки рвучкі з прислону,
посвітами ластовисті.
Важко краплі в квітняву неросну
з ребер бриляних нависли.
Сосни карано з грози щокроку,
в схилі ягід найгіркіших.
І прибравши вогняну сорочку,
місяць хлібну скибку кришить...
і розподіля, як віск церковний,
посвічніти в любий спомин.
Скільки ж, кароока, скорбних років
ми терпіли! берег повний.
Мариться: при морі, рвавши чорність,
заповіт зірок поткався.
Там проказує жалі жіночі
в схід синьовіконна хатка.
12-13.VIII.65
ДЖЕРЕЛЬНІСТЬ ВЕРХОГІР'Я
Серед папороті, з ямок скельних,
на помшілу тінь обривів,
точиться: мов невидимий глечик
сховано—жагу добрити.
Що давно, натруджені стежками,
без розлуки як подружжя,
проминали ви надморський камінь,
де стерпіти грози здужав...
А, палючий! — висушити подих
брався: синя піч, моривши.
До гіркущого терпіння зводить
кров і крок на стрімовищі.
Ось, коло бескиддя, стрічки косі
в дзеркальце води між листя —
линуть і ленять! і ви, в спекоті
вимучені, напилися.
Навіть і дрібна тоді незгода,
що схопилася: про напрям,—
згасла! прядка сонця придорожна
нитку миру зразу спряла.
Горяч і спраготу змито зморну —
в сміх цілющого джерельця.
Вгору ви помандрували, вгору,
хоч темнити грім береться.
А сьогодні, де мара покряче,
згадуймо життя на згір'ї,
взнавши джерело безмірно краще:
всіх після гробів помирить.
13.VIII.65
ПІСЛЯ ГРОЗОВИЦІ
Повиривано з прислонів мокрих—
плити в звал! шеол відкрився...
чи на Суд прокинутись: на оклик,
із-під гробового віка?
Зморять напрямки поміж химерні
з кручі—адові прочвари:
стрепети та яшури! мов смерчі
ставлено, де змана мрячить.
І стерзає страхами крутизна,
збивши в стежку без підпори.
Зірветься притьма громада бризна
каменів—грозу відтворить.
Падають потоки посіділі,
а ростини сергу поруч:
із рожевого палання звідси—
росяну, несуть нагору.
14.VIII.65
СУДНИЙ ПРОВИД
Горобина ніч надгір'я морить,
кидані в огонь літучий.
Повені при рокітному борі
безлічами з бурі ллються.
Враз—мов трони і фарфорні шафи,
від палаців по сусідству,
розбиваються, в безодню впавши! —
до пломінности без сліду.
Град: зубцями білої пшенички
сиплеться непочислимо...
обстріл крижаний! — на смерть поникли
квіти кволі до ялинок.
І горизна всіяна скарбіє
зимами з досвіття серпня:
в келехове серебро—в тарільне,
загромаджена, проснеться.
Скрізь, окрившися в привиддя, злива
з блисками ліси бичує.
Під ярмо негоди похилився
«ключоцвіт»: життя нечутне.
Мечуться потоки напрям брати
з папороті й перегрому:
на провалля, скелями ребрасті,
в грохоті, як на звіроту.
І гординя споглядає людська—
руку в господарстві неба:
всеогненно дужу при оруддях,
що—як справа корабельна.
Нам переливає враз мільярди,
під бальзам огненний, струмів:
до низин, безводдями неврадних! —
де вже спрага не замучить.
14.VIII.65
ВИСОКИЙ ЛУГ І ХРЕСТ
Віє загадковістю між віття:
в мир—квітинник фіялковий.
І колібрі вдосвіта навістять,
не звучи війни ніколи.
Лютість людську в гробове бескеття
замкнуто на круг нічний.
Навіть гриб, що «ангел смерти» зветься,
пробілівши, чин скінчив.
Від світилень горличиних серпня,
луг—колірний стрій відновить...
княжик, схимна! в тисячорамення
бранчик осени жертовний.
З верхогір'я, вістячи над море,
в зельній церкві на землі—
незгасимий хрест: він ключ! відгорне
смертну хворість від калік...
Він один безумства всіх безчасні
жаром зірковим дотерпить.
І від нього в квітковинній чаші—
дар на множину смиренних.
Скрізь істота в іскрові рисунки
змінена з його страждання
і довічно в спочуття ростучи,
з процвіту—плодами вдячна.
Всі висоти димністю вдяглися,
їм грядки життя рожевить—
при ялинах сонцева колиска,
що й труні відзначить межі.
А струмків ні камені не стомлять—
в океання бігти рідне.
Квіти сиві: очі богомольця;
із часовні місяць вийде.
15. VІІІ. 65
МІСТОК НАДІЙ
Я не знаю, де родились круки,
що дорогу нам звістили.
Над потік повержено сторуких
велетнів: місток безлистий.
Так надії скинуто пропащі
з берегів, де ми любились.
Листя жовтістю, без цвіту й пташки,
відпливає серед блисків.
Просвітку нема, хоч поридайте
вії зливи в кругосвіті.
А привіє крилля благодатне—
шестипламенне: з святині.
І дозволить на містку ступити —
нам, при ластовиній стрічі.
Через мертвий, спомином сповитий,
перейдіть, хоч і огірчить.
Це не наша воля! нам благати
небо про відкриту долю.
З віку: з клавішів, потік багатий
сходить в океан додому.
16.VIII.65
НАДОЗЕР'Я, ЩО ДНІЄ
Озеро внизу; а церква біла—
на холмі серед ялин
Луговинки —легіт скрізь обвіяв,
з півдня пасмами льняний.
Далі: димно голубі громади
в дугах поверхами ждуть.
А хвилини, скарбом нестриманні,
сходять! відтінь по сліду.
В них—зірчина хризантемна в кожній;
піднято розхідні пальці.
І зогрів найсонячніший огник,
розкриваючись палати.
Розвидняє взори сонні всюди! —
в обрис, горами півзримий.
Зміст: як блискавка тополю збудить;
відчиняймо вікна в мирі...
з гостями при озері та сосні,
хто зустрівши пожаліє
кожне горе! в пастиря попросить
милости, де зло залізне.
А неволя вся: в цвіткій гордечі,
і досилена зверх дому,
як багатозмінна смерть, одержить
присуд на біду бездонну.
воля —океан
Він живий: аж ліс! аж сині нетрі;
папороттю приливає.
Спіриться, як з пітьми півні треті—
гнати демонство левадне.
Вся кора розрита бурунами,
і листвіє гілка блисків,
кинута до грановин брунатних—
з розпачу квіток облитись.
А в гущавині павич ночує,
криляно підводить ранок...
де хмаристе рушення нечутне—
спломеніється стократно.
Вдень вірганними грудьми згриміти
палко журботу надгробну;
розгорівши в незліченні мітри
поміж вікнами собору.
Пташе сходу! оком негасимий;
не покинь сіроми—старця,
де і камінь днів його посивів,
і його стежина стратна.
Від неділі при зелених дверях
рельникові в руку брати—
хоч скоринку, що вогнем одверта,
з приповістки: біля радість.
20-21.VIII.65
СПОГАДАННЯ ВЕСНИ
Збігла згадка, шепотами давня,
гіркнучи, і чутно з моря...
Движеться кобзарська кладь, що ждала
в грудях—болем нерозорна.
Вечір пересвітлено, мов усміх;
колоситься жар по чергах.
Чи образу розвівати мусить —
синява: грозі причетна?
Десь, від клавесинности в розливи,
між димами став здіймати
подих півдня—мрії журавлині,
та хустки з німої хатки.
Оранку турботи грізно—сизу
десь помінено на розпач...
ні пір'їни мевині не знижуть,—
мушля не збере порожня.
А докочується звал знадучий
розривати гілку кружма:
що—на серці, в спогади кладучи,
ткала вся весна подружня.
21.VIII.65
СТЕПНИЙ ВІСНИК
Я, любивши степ до божевілля,
згадую щодня в примор'ї:
скрізь керея нивок половіла,
і волошок очі повні.
І кипів, як цей, вали котивши,
океан: билини в вінцях.
Я —на березі, пастух колишій;
(Продовження на наступній сторінці)