Поведуть і образ твій кущами
в силі квітня проти снігу...
вже предвічне сонце провіщати:
брості з смерти провесніють.
6.ІХ.65
II
Виростає в олтарях соборів
многосвічничок: смиренність.
Сестро бідна! що недоля зробить
з кров'ю в темноті посмертній?
Голоси приносить вірна річка,
версти голубі розбивши.
Де ж ти? грозовиці приграничать
розцвіток,' тобі найближчий.
Де впаде і камінь помолитись—
на коліна, в скорбний вечір:
так жаріє з висвітів прилитих
келех і тернок вінечний.
Крини всім на сторони чотири
білоусто в світ говорять—
що пречиста терпить безнемірні
болі: за віки від горя.
Розгориться з моря в груди присуд,
і гробам ланцюг розрішить—
сонце! то на цвяхи сам повиснув
за убивць—один безгрішний.
18.IX.65
СНІГИ, ЩО З ОБНОВИ
І
Хуртовинна доля, воплі прявши,
знайде голубів притерплих.
І не вернуться гілки вчорашні—
в сон сповиті серед смерти...
Сива: водить поміж нами—сива:
сіянками в чисті скорбі.
І при церкві з місяцем простився
день і сизокрил хоробрий.
Де не йду, все через безконечність
віє й скарга течією
снігу—з гір, сапфірами свячених,
та фіялкою твоєю.
Всюди: біле горе! чи розрада
скоро поброститься в берег...
де, грудьми зболівши, море пада,
до гробинці; скель не зверне.
Це—червінно багричок жаріє
косами твоїми з ночі:
всіяної в сині свічі, й рідне
дерево сніжини зносить.
Смутки йдуть, приносячи бліднішу,
ніж хустки плачів—завію.
Де душа тйоя? в безмежну тишу,
з вікнами гілки новіють.
СНІГИ, ЩО З ОБНОВИ
II
Димним криком біля небозводів
догрозилося демоння,
Ходить кутнею довкола, ходить,
кривлячи шляхи, як можна.
Зіньки шибами машин згостривши,
блискає, мов скоси скельні.
А сніги, стражданнями сильніші,
білі! серафимів плескіт.
З ними—все! й твоє терпіння бідне,
без вікна: потойбік смерти...
Галузками стане, як надійде
блискавка: над корінь вербний.
І помножиться, вшумівши з бурі—
в сад рожаїстого дару.
Чашечками сполохів розбудить,
докоривши вслід риданню.
Ти прокинешся знайти стежинку,
звіщену, пісками йдучи,
над огненний океан безсніжну! —
в хвилях, райдужному чуді.
Без кінця, білороменний —добрий
все читатиметься місяць:
книгою смирення! — після скорбі
в церкві неземній молитись.
ТВІЙ ДРУГОСВІТ
Ходить холод і сліди заносить—
любі! людські та пташині,
де в збліднілості несонні сосни
змовляться без слів: пристигши.
А в проголубілий край при скелях,
зойкаючи, птиця кружить:
згублена! хоч блискота весела
з озера, збігає в стружки.
Сполотніє все і всюди стерпне,
слухаючи сніг останній.
Бо скажене вихрения в посмертне
лихо—стемнить, без світанків.
Потім: березень і краснопілля
вкруг воскреснуть при дзвіниці.
Від колиски до труни, всім спільна,
чаша! доріжки відрізнить.
І вкінці завіса завірюхи
вся відгорнута за гори...
здіймуться твої прозорі руки—
дві галузки: дві надгробні.
5.11.
ХІД ВІДМІНИ
Поклик найсніжніший, смутку повний,
пострумує через груди;
зимністю — як плач, пекучий поклик:
до труни! а не розбудить.
Камінь там покладено старезний —
скриня сліз: похилі риси.
З бурею ненашою, де змертвить
гордість! — голосам смиритись.
Кінь огню літає серед моря;
а відчай дерев до стежки...
хоч ні відсвіту очей не зморять
сутіні тобі: тетушні.
Скелю сплесками бурун обходить:
спогади похоронити.
Де ти? перстень гріючи холодний,
досвіт приплива до ниви...
Кружать меви при його ковчезі;
а розливи—ніби скатерть.
Збережи: ні в крихті не знікчемнів—
спомин! як сім'ї збиратись.
Меви острова в безмежних числах
сповнили крайсвіття білі,
білі, як хмарки! престол звеличать,
бо від нього—сонця хлібик.
РАННІЙ ОБКВІТ: НА ГОРАХ
Одяглися в любе—царське—димне
пошиття, до жилок бравши.
Звідти й наше пелюстиння йтиме
коло доріжок пропащих.
А туманяться при гробі, в сході,
догорівши, сизі скелі.
Хто від мене зорів не відводить,
поломінних птиць далеких?
Ожила гілляста правда в крузі,
співана від сизокрильців.
Ми: примирені, без краю дружні,
з поля сивого журились.
Від вершин сплива проти негоди —
вже світлиння, вже безмежне.
В шепоті твоє провістя входить
при шатрі садів до мене.
Каменями значаться, мов місяць,
східці голосні до грядки:
звідти—віти нашу вічну змістять
рідність: не зведуть ридати.
23.IV.66
ТЕПЛИЙ БЕРЕГ
Ти далеко! без межі; все—щезло,
що лилося в синій ірис.
Ні вікно не сплачеться до зелок,
між дощами, до сумирних.
Від руїни моря сивий розбіг:
піниться в сувої відгрім.
До малюнків липня: мов загробний
окрик, блиснувши, довірить.
Пережито землі; круг обходить
вічність безнемірна—всіх.
Мовить хвилями: що білу добрість
до життя беріть як зміст.
Всюди крапля з бурі страшно справжня
і поріг часів прищербить.
Всім долоні моря повно зважать—
кораблі: в огненний вечір.
16.VII.66
ПОДВІЙНИЙ ПОЛОН
І
Всі вітрила, місяцеві свідки,
з моря звали: в храмний захід.
Зустрічало процвіт серце звідти,
білих яблунь пожадавши.
Взнало? —дріт, на згарищі ясмину:
роки прив'язав: як цвинтар.
Між землею й зіркою повиснув
голос пісні, що зріднився.
Гори діядемні! дальні: згасли,
мов ромени на могилі...
з ними й світова зоря в безчассі—
хрестик похорону слізний.
Мов з пустині—мари півцвіточні,
де безхрам'я тінь збирає...
Вп'явся князь покрученої ночі
в кров і прожиття нераде.
Враз на травень—бранство розімкнулось,
як ланцюг: кінець розбивству;
і напроти, з ризниці галузок,
біля річки місяць бризнув.
Мов розбуджує труну назустріч:
від замків землі звільнивши—
знов лілею королівську й ручить
на росини правди щирі.
До тюльпанинок, де, мідні, дзвонять,
виснучи в готичній вежі,
й ластовиного гніздечка сонця:
стань! ріка веселку вдержить.
Серед міста: всесвіт старовічний
барви в ярмарок потратив.
Хоч собор на празники сповірить
льон від височин розп'ятих.
Близько—в крузі, де сузірні коні
движуть огнища по краю:
йшла! й схід сонця золотоїконний
в радість брала нерозкрадну.
Знов розлука! землетруси згубні
хвилю наведуть безмежну:
розкидати небокруг, мов кубки
з учти, що збіга в пожежу.
Звідси чайка бурі—вщент розбила
скойку радости об скелю,
й стежку склала сила кораблина,
з чужістю пустель далеку.
Десь надію, храмик мармуровий,
заметуть піски з прощання.
Тільки смуток меви при надмор'ї
кинеться: як тінь остання.
А з недолі, до хатин і нивок,
дзеркальця озер простерті.
Над тумани: з пряжі світла, дивно—
ґніт свічний зайнявся в церкві.
31.VIII.66
СПОРІДНЕНІСТЬ
Люблені! там і пісок дотерпівсь,—
небо в смугу звуть коротку.
Хтось до порятунку потопельних,
біжучи, скида сорочку.
Звіститься в кривавості невтішній,
мов стрілою: з мідних зойків:
що біда найближчу душу нищить,—
очі кращі, ніж квіткові.
Виторгнута з смерти в спокій теплий,
гіркоту збува, прилігши.
Чаєчка—її крилом зачепить;
водорості вкруг зогріті...
то безсвітно з тайности безодні
поривались: рути млисті,
знявши цвіточаші в блиск надводний,—
поки злигодні скосили.
До врятованих прилито поряд,
полягли—стеблисті трупи:
в день, як, сурмлячи, небесна врода
починає круг розкутий.
3.VIII.66
ЗМІНА ПРИБОЮ
Пада стрімголов найстарша мева;
їй відімкнуто дарунки—
крізь мелодію, що безіменна,
мов роялі вряд виручі.
Діти в сфері праведности раді—
раді: на неділю волі.
Догримля, дзеркал покоси вдарить,
розливати— василькові.
Учти сунуться, ростучи в гуркіт
кубків з винами живими.
Вип'ють вихори і тьмі здригнутись
нанизу при мітлах відьми.
Враз обвалюються в бризний брязкіт
сині тюрми на розгромі.
Вже тенето з променів пов'язнить
меву понад скойки мокрі.
Не забудуться діди надхненні—
з кобзок брати, в блиск облиті...
А від неба сивому коневі
по блакитній скелі бігти.
3.VIII.66
РУКОПИС МОРЯ
Сивина писання! їй гортатись
(«молніянник» голосів):
про початки, про блаженну святість,
і глибин прозору сіль...
На пророчій гіркоті озветься
серцю старчика з напою.
Нашій долі, що в пісках безвесна,
сіє синістю сипкою.
А найвйсвітніші барви бравши,
вмить повторить горній образ.
Так би ми, чорнотами пропащі,
в грудях берегли незгорда.
Без кінця розбурханий підручник
(Продовження на наступній сторінці)