— Ну, що ж... Будь ласка...
ДОЛМЕТЧЕР відсапнув і якнайповажнішим тоном:
— Ви сказали, що... Ви сказали, що Ваша мати баронеса... Баронеса фон Урбан!..
— А-а... (посміхнулась Ольга)... Так!..
— Значить правда?.. (аж скинувся ДОЛМЕТЧЕР, невідомо з чого зрадівши).
— Так, я дійсно сказала, що моя мати — баронеса фон УРБАН.
З ДОЛМЕТЧЕРОМ сталась дивна зміна, він заговорив жваво, запобігливо, підхлібно:
— Ну, от... Знаменитої... Це знаменито... Я, знаєте, три дні добивався сюди... Але вас нікого не було, а спитати — ніхто Вас не знає тут ніби, всі люди нічогісінько не можуть сказати... (ОЛЬГА посміхається)... Та й наказ: "бачити Вас особисто"!.. Той Матіс, перепрошую, Пан Комендант, просто здурів... Він і так скажений, а тут ще видно той... закохався... (зніяковівши) ...Перепрошую, але він просто звар’ював!.. (ще більше зніяковів, глянув на Ольгу) — Так... Маєте... велике щастя, Пані... (і встав, рапортуючи):
— Мельдую слухняно!.. Гер Матіс дуже перепрошував в такім разі і просив дозволу прийти й перепросити Вас особисто... Скажіть, коли?
ОЛЬГА іронично:
— Це в тому разі, коли я Баронеса?..
— Ну, так!.. Ви сказали... І це знаменито!!. Ви ж — дочка Баронеси?..
— А ви як думаєте?..
— Я думаю, що така пишна пані може бути ТІЛЬКИ Баронесою!.. Це Він так сказав, сам Матіс...
ОЛЬГА здушила бровами сміх:
— Гм... Я трохи не зрозуміла... Отже — чи "така пишна пані може бути тільки баронесою", тобто варта бути баронесою?.. чи — тільки Баронеса може бути такою пишною панею, як я?.. Отже — як?.. Це має принципове значення!..
ДОЛМЕТЧЕР гаряче:
— Ах, це все їдно!...
ОЛЬГА:
— Я теж так думаю... (помовчала) — Отже — так: Ви підете до Матіса і спитаєте його...
— Але ж, Пані!..
— Ви підете до Матіса і спитаєте його, чи він перепрошує мене, як жінку, (мою сестру також) — чи, як "баронесу"? І... чи я цікавлю його, як жінка, чи як "баронеса"?..
— Але ж, пані!.. Як же...
— Ваше діло маленьке! Це Я питаю... а Ви лише "долметчер"... Скажіть, що я питаю, бо це важливо для мене, як для жінки насамперед!.. Ідіть...
Відкривши ляду над клявішами, ОЛЬГА пройшлась по них пальцями.
ДОЛМЕТЧЕР перелякано:
— Але ж, пані!.. Я не виконав наказу... Він такий лютий... Та він же перепрошував і просив о дозвіл відвідати... Скажіть, коли?..
ОЛЬГА дивиться на Долметчера пильно, той звівся і з ноткою погрози:
— Ви забуваєте, що він Комендант... Прошу сказати...
ОЛЬГА дивиться мовчки...
ДОЛЬМЕТЧЕР вже благальне:
— Прошу сказати, коли...
ОЛЬГА:
— Це — залежатиме від відповіді...
ДОЛМЕТЧЕР знизує плечима і натягає свого кораблика, бурмотить розгублено:
— "Я не виконав наказу... Ах, пані"!.. (і повертається щоб іти).
ОЛЬГА:
— Хвилинку!..
— "Я слухаю!" — (обернувся).
— Як Ваше прізвище?
— Капка.
— А-а-а... Гаразд... Отже — (підбадьорює) — Ви виконали наказ... І не тремтіть так... А щоб ви не забули, з якими вислідами ви вертаєтесь з своєї "дипломатичної" візити, прошу повторити мою відповідь. Ви пам’ятаєте?
ДОЛМЕТЧЕР, цокнувши обцасами:
— Так є... Ласкава пані питається, чи Пан Комендант перепрошує її, як жінку, чи як баронесу і...
ОЛЬГА:
— Так... (чекає, підібгавши брови).
— ...і чи він цікавиться Пані, як ЖІНКОЮ, чи як "баронесою"??.
— Добре... Ідіть...
Одсалютувавши рукою. ДОЛМЕТЧЕР вийшов, а виходячи, шепотів про себе розгублено, огірчено: "ЦЯ ВІЙНА ТАК ВСЕ ПЕРЕПЛУТАЛА... ТАК ПЕРЕПЛУТАЛА..."
3
ОЛЬГА знизала плечима і покрутила головою:
— "За-ко-хав-ся..." (скептично так. Потім замислено тре чоло, збираючись з думками, і враз сміється грудним сміхом):
— А-а... Русява бестіє!!.
4
ОЛЬГА хоче вийти й на дверях стикається з якоюсь людиною...
...Тихенько відхиливши двері, людина ввійшла і стала, озираючись позад себе, ледве тримаючись на ногах. В лахмітті — рештках колись військової одежі, — заросла, бліда. Дивиться великими настороженими очима, тримаючи руку під лахміттям на перев’язі і притиснувши її другою рукою до грудей... Молода ще — років 35-36, кремезної будови, але зігнута великими страждання-ми... Шепоче устами, а ще більше питає великими від сторожкого напруження очима:
— Це... тут лікарня?.. так?..
ОЛЬГА дивиться пильно і враз несамовито кричить, гукаючи:
— Катре!!. КАТРЕ!!.
А ГІСТЬ так само несамовито, але приглушено, вражений:
— О-ль-га?!?..
5
Вбігає КАТРЯ в лікарському своєму халаті, ОЛЬГА хапає її за руку — "Цсс!":
— Катре, ти ж глянь!!.
Катря мало не зомліла... А тоді кинулась на шию:
— Максиме!!. Ох, Боже мій!..
ОЛЬГА:
— Так... Це твій комбриґ... Здоров, Максиме!.. МАКСИМ застогнав...
ОБИДВІ злякано, стурбовано:
— Що з тобою?!?..
МАКСИМ оглянувся на двері, тримаючи під лахміттям руку:
— Чия це хата?.. Замкніть двері...
— Наша, наша... При лікарні... Не турбуйся... — (проте КАТРЯ підбігла й закрила двері на гак) — Наша, Максиме...
— Спустіть штори...
КАТРЯ пішла й спустила штори... МАКСИМ глибоко відсапнувся:
— Дорогі мої... Любі мої... (мов би воскреслий з небуття) От... Не вмирала доля... (Стояв, похитуючись, і посміхався, як дитина, та й морщив брови тривожно) — Я — вовк... зацькований вовк... Х-ха! (Хотів зареготатись та й зціпив зуби від болю фізичного й морального).
— Що з тобою?.. — це Ольга.
А КАТРЯ мечеться, мов дурна, не знаючи за що вхопитися, шарпає Максима й дивиться на нього широко відкритими очима:
— Бо-о-же!.. На тобі лиця нема!.. Що з тобою?!.. Та й як ти тут опинився?!.. Та ти ж був...
МАКСИМ, блукаючи гарячковим поглядом по милих обличчях:
— Я — ранений... Сорок кілометрів крадусь, шукаючи надійної лікарні... бур’янами... кущами... городами... (посміхнувся) — Пробирався до тебе, Катре... Не знав, що ти ще тут, але чомусь вірив... Мені треба вийняти кулю з рам’я...
— Ох, Боже мій!.. — заметушилась КАТРЯ.
МАКСИМ:
— Тихо, Катрусь!.. Спокійно... Я знаю, що наражаю вас... але — в мене немає вибору...
ОЛЬГА
КАТРЯ } обурено:
— Божевільний!! "Як тобі не соромно!!."
— Ходім!.. ходім мерщій зо мною до хірургічного...
МАКСИМ, облизуючи шерхлі губи:
— Спокійно, Катре... дитя моє... (намацує очима стілець, тяжко сідає) — Встигнем... Довше терпів... фу-у-у... (зідхнув, сівши) — дайте мені води... напитись...
КАТРЯ наливає з чайника воду, подає... Сплескує руками, дивлячись як Максим п’є, захлинаючись і розхлюпуючи від жадоби воду... Дивиться і аж крізь сльози з безмежним жалем:
— Боже-Боже... Що з тобою сталося... Та ти ж був, як дуб!..
— Я й тепер, як дуб, Катрусь!... — посміхнувся, насупив брови.
КАТРЯ:
— Але звідки?!?.. Як?!.. Ти ж... ти ж комбриґ танкової...
МАКСИМ, озирнувшись тривожно:
— Я втік з табору полонених, мала... І... підстрелили от...
ОЛЬГА:
— Тебе — взято — в полон??!.
МАКСИМ гмикнув презирливо:
— В полон?.. Гм... У Гітлера ще не було тієї сили, щоб мою бриґаду й її командира взяла живим в полон... Ми — перейшли... Як от ти... Як Катря... Як інші... тисячі й сотні тисяч вірних і чесних синів свого... народу... (гірко похитав головою) — Хотіли йому щастя... (поторсав буйне волосся, подивився на Ольгу, на Катрю й понуро:)
— Я привів бриґаду... Я привів її в цілості і в бойовому порядку для своєї Української Армії!..(враз люто, оскаженіло, саркастично:) — Крутили пластинки по фронту через радіо про "самостійний уряд"... десь... там... П-р-ровокатори!!. (тяжко зідхнув, покрутив головою:)
— Пить, Катрусю...
(напившись, замріяно:)
— ...Хлопці були!.. Соколи!!.. Лубенці, Херсонці, Кубанці, Охтиряни... і... (дивиться на себе, на свої простягнені ноги, на лахи, ніби, демонструючи, що з тих соколів стало, зідхає). — Скільки надій... Скільки сподіванок... скільки, скільки сили!..
КАТРЯ опустилась з розпукою перед Максимом на коліна і, торкаючи його за поранену руку, а очима дивлячись у очі:
— А бриґада?.. А де ж бриґада?..
— Бриґада??.. — скинувся МАКСИМ, як від сну, й трагічно: — Моя бриґада.!. — (і аж зубами рипнув й, зідхнувши, звісив голову) — Бриґада... (провів рукою, мов щось стираючи, як пил:) — Голодом і муками видушили їх в таборах, як... як... (покрутив головою з тяжкою мукою) — моїх героїв, моїх соколів видушили, як щурів... Вони ж мені, вірили, як братові, як батькові... (дивиться на Катрю, просячи очима пить, — Катря, схопившись, наливає...:)
— Може тобі горілки?..
(Продовження на наступній сторінці)