журнал "Червоний клич",, 1926
БАТІГ
(інша редакція)
І
Його із шкіри зроблено простої
Руками людськими давно…в старі часи…
О майстре перший з ери кам'яної!
Чолом тобі — найбільшому з усіх.
Чолом! Чолом!!.— кричить це твій нащадок
Через мільйони літ, вклоняючись до ніг,
За вічне те, що залишилось в спадок,—
За те єдине, що тримає "ладу",—
За цей шедевр —
Батіг!
Пройшли віки — геть-чисто все змінилось,
Ти чуєш? Все! І сонце вже не те,
А твій батіг ні тлінь, ні смерть не ззіли.
Ба, ні, його ще навіть доточили,
І руків'я у ньому золоте.
Збагнув? Ге-ге…
Ти ж геній геніальний!
Та проти тебе лялька Стефенсон!
Тобі б от пам'ятник, єдиний і останній,
В Женеві,
В Лондоні,
В Парижі
і в Лозанні..!
Чи снивсь тобі цей сон?
Буває, друже…От. Контсрукція та ж сама,
І коли хочеш, відсуди патент.
На нього попит в нас. Ну от "Сагіб і Самі",
Припустім, ти читав?
Але Сагіб – пусте.
Гей, друже мій, коли б умів ти плакать,
Ти б поламав його, сподвижника хреста.
ТИ ж глянь!
Ти глянь як стогне…Думаєш – коняка?
Коняка – думаєш? Ой як же ти відстав.
Тепер не те, тепер у нас культура,
Цивілізація і тисячі ідей, —-
Тепер батіг твій не якась там шкура,
Го-го! То дріт!! Бо порють ним людей.
Не даром же мільйони літ прожито,
І ми – не ви, тепер у нас зеніт.
Нещасний прадіду, сіренький троглодите,
Тобі цього повік не зрозуміть.
То дріт! То гума!
Знаєш, що то буде?
Куди тобі? Куди?..Ти в небутті.
Ти варвар був, а в нас боги, не люди –
Їм коней мучити ганебно на батіг.
Та й соромно, яка ж бо то культура.
У нас був Шуберт, Данте й Галілей,
Був Рафаель…Та що ти тямиш, мурий?
Тому й батіг у нас із дроту, а не шкури,
Що спеціально
для людей!
О, як він б’є!
Я знаю як він бє.
Проклятий день. Гей, предку огрубілий,
Чт тямиш ти, як ніжних він жує?
Так елегантно б’є, з свистом б’є,
Здирає пас
На серці і на тілі.
ІІ
І знову день, як безліч, догоряє…
З газетних шпальт мільйони рук і ніг.
У спазмах корчаться од краю і до краю….
І чую я, як з реготом (десь там чи над Китаєм)
Свистить батіг!
Свистить. Свистить….
Десь сильний слабших доїть.
Там негр, індус, китаєць... і далмат…
Із шкіри чорної, із білої, з рудої
Мундир барвистий шиє дипломат.
Тож він звідтіль, з країни казки й волі,
Де Конституція — святиня над усе, —
Тож він туди, де люди ходять голі,
Туди цивілізацію несе.
Яка краса! Філософи, герої,
Митці, любов, десь арфи золоті,
Мораль пороки розпинає на хресті,
А там…То ж ангел миру над тобою,
То над спиною — голою спиною —
Сви-
стить
Батіг!
Батіг! Батіг! Він бог на цій планеті.
Стриба в віччю і корпус, і петит.
Зате ж "за м и р" і пушки, і газети!..
І славлять, славлять різьбярі й поети,
І грають, грають арфи золоті…
Спина як тік. Взялися кров’ю шруби.
Та не кричи, бо буде ж все твоє.
Кусай!
Кусай, коли дають це, сині губи,
Кусай до крові їх, як стане серце руба.
О, як він б’є!
Тож він звідтіль, з країни казки й волі,
Де Конституція —святиня над усе, —
Тож він туди, де люди ходять голі,
Туди
цивілізацію несе!
ВІНОК СОНЕТІВ
(памфлет)
...Голод сурмить, як осел.
Наче великі клоаки —
Київ, Одеса, Полтава і Харків
Приймають в себе
Буру блювотину сел.
Юрій Клен, "Каравели"
1
О віршомази! заздрі на слова!
О "імператори" римованого зера!
Та то ж про вас сказав Микола Зеров:
"Чутливість наша вбога і чорства..."
Так, вбога, і чорства, і квола, і крива,
"Жерці і маги" *. Клякси на папері!
Класичні крадії із Алігієрі!
Де ж ваша Муза власна?! Нежива.
Втопилася в атраментній** імлі,
Відірвана від рідної землі.
Бо ж ви — лиш євнухи з екстазом на лиці
Чужих коханок немічні співці.
Своєї Беатріче не було у вас,—
Чужу обслинили ви пильно... І тепера
Вже не впізнать її ні в профіль, ні в анфас
О "імператори" римованого зера!
2
О "імператори" римованого зера!
Естети рафіновані й святі,
Конкістадори й відкривателі світів
В чорнильних океанах на папері!
Я знаю вас, педанти від химери!
От я порушив ваш канон з вінків —
Зробив сонет з шістнадцяти рядків
І чую ґвалт... Ах-ах! і що ж робить тепера?
Але нехай! Це ж— ніде правди діти —
На сміх, на глум, це вам на зло, піїти!
Те коло зачароване — сонетний той вінок
Нехай порушує шістнадцятий рядок.
О маги! О жерці! О лицарі етеру!..
Ні, не дошкулять вас хоч би які слова.—
Чутливість ваша вбога і чорства,
Мовляв ваш метр, мовляв Микола Зеров.
3
Тож так про вас сказав Микола Зеров.
Він все життя трудився для чужих богинь,
Щоб цеї істини, гіркої, мов полинь,
Дійти в кінці, кінчаючи кар'єру.
Химер і візій опустивши сферу,
На землю грішну став нарешті він
І рідну Беатріче вглядів між руїн,
Що, як Катліна в Шарля де Костера,
В розпуці і сльозах, брудна й простоволоса,
Всіма покинута, про смерть у Бога просить...
І вирішив співець абстрактної краси,
Що перевів своє життя на пси,
Що марно римував... О, де блукав той розум?!
Кому потрібна пісня нежива?..
Й схиливши голову, прошепотів крізь сльози:
"Чутливість наша вбога і чорства..."
4
"Чутливість наша вбога і чорства
І не вгамує спраги молодої"* ,
І не привабить Беатріче тої,
І не зачепить серця...
Юнка степова.
У полі дикім десь сама собі співає.
Свавільна й горда (хоч заручена з бідою),
Як тая ластівка крилата над водою,
Дивніша над усі ваші "дива"*,—
Вона гордує вами, дивлячись у вічі...
То Беатріче! То прекрасна Беатріче!
Всіма безчещена, та чиста і свята,
Незаплямована, як іскра золота,
Неупокорена...
Але стривай на Бога!
Пощо й до кого це? Це пісня не нова
Та не збагне її душа "жерців" убога,
Убога, і чорства, і квола, і крива.
5
Так, вбога, і чорства, і квола, і крива
Душа... Рardon! Яка душа з пустелі?
Класична порожнеча Торрічеллі!
І тільки...
Але, Боже! Голова**
Мені йде обертом, дим очі закрива***,
А серце занудилося і проситься з оселі,—
Сонети — це щось вроді каруселі:
Крутись і повертайсь... і раз... і два...
О Боже, Боже! Що за мука з ним —
З сонетом цим в дурній уздечці рим!
Тепер я розумію, пощо — тільки й чуть —
Сонетярів всі геніями звуть!
Це все тому, що в римовім ярмі
Вони працюють тяжко гейби на галері,
Що кволість серця надолужують штаньми
Жерці і маги, клякси на папері.
6
Жерці і маги, клякси на папері
В часи потрясень грізних і боїв
Втекли від світу геть і ніжних солов'їв
Вдають із себе десь в класичній сфері...
Не в сфері — в запічку, десь в умебльованій печері.
Закохані в іржу класичних слів,
В Богів клясичних, навіть у ослів
Плетуть вони вінки тій гіпсовій Венері,
Юноні й Гері... То сонетяні вінки.
То наші греки — кобеляцькі земляки.
А потім ці "труди", ці "архітвори часу"
Юрбі голодній кидають з Парнасу...
Устами спраглими, в шуканні сил для бою,
Герої і мужі нової Трої
І рвуться до джерел...
й геть кидають за двері:
"Нікчемні крадії з Алгієрі!"
7
Нікчемні крадії з Алігієрі.
Ну як то може отакий поет
В таку епоху кропати сонет,
Від світу втікши й защіпнувши двері?!
Великий Данте, бач, писав не на папері,
Він Беатріче виспівав, та то був не сонет.
Крапками, бач, не вмів орудовать поет,
Тож треба виправить, навчить його манері.
І от наш маг дописує, сюсюкає й воркоче,—
Він Беатріче Дантову домалювати хоче.
І не впізнати вже її, обслиненої тричі,
Тії прекрасної чужої Беатріче.
Своя ж... Та що ви, що ви! Чорта з два,—
Вона подібна в магів до медузи.
О ви, піїти! О жерці чужої музи!
Де ж ваша власна муза?
Нежива...
8
А ваша власна муза нежива.
Паперу тонни списано, атраменту цистерни.
І нагромаджено писань стіжки модерні
Аж-но йде обертом, читавши, голова.
Та в тих писаннях лиш "поезії дива"*,
Конкістадори, каравелі і таверни,
Еллади древньої усі боги химерні,
Усе, що хочете, й премудрість найнова
Про "суєту суєт"...
Ну, словом, див сувої!
І все те без вогню, без іскорки живої.
Маразмом старости повиті стоси рим
А ля Зеров, чи Рильський той Максим,—
Поезія дезерції від світу в "ранню осінь",
(Продовження на наступній сторінці)