«Поезії» (збірка) Багряний Іван

Читати онлайн вірші зі збірки Івана Багряного «Поезії»

A- A+ A A1 A2 A3

О, які то стріхи.
Яка ти вбога,
Слобода моя! –

То тільки десь
Чекає мить така,
Коли і ти,
Пошарпана без міри,
Оновишся
І за свою офіру
Підеш новим шляхом в віках.
1928
журнал "Глобус"—1928—№5



КЛЮЧЕМ, ЯК ЖУРАВЛІ...
Ключем, як журавлі,
пірвались рідні хати
Туди,
де на мечі багрянім
стигне день...
Виходить мряка з мли
на чорні ріллі спати
І по стерні
зажурена
бреде.

Догнати ластівку...
Догнати сонце славне...
Спинити ніч,
спинити мряку,
сни...
Яка важка рілля, —
які липкі тумани.
Які тупі,
гнітючі ,
очі далини.

Верба похила
ген
межи шляхами
З криницею жде гостя, —
та дарма, —
Ніде нікого...
Там, за могилками
Димар
осінні хмари перейма.

Як журавлі,
далеко рідні хати...
І ріллі слухають
з імли далекі дзвони,
А вечір
тягне крила
мокрі, кострубаті,
А на полях
ляга мутний
осінній сон.
1927 Р.


***
Як крик з могил Печори,
Як зойки з Колими,
Серед нужди і горя
На світ родились ми.
Відповідай
Гартованим ударом!..

В сльозах душі й її пекельному вогні,-
Всім Каїнам,
Хамам,
Всім Юдам і рідні,
Всім ворогам твоїм й самому Сатані
За честь Вітчизни, топтану в багні,
Відповідай
Своїм страшним ударом.


ПІСЕНЬКА ДІ-ПІ
Малесеньку горилу
Піймали в Сомалі
І привезли без стилю
(Як возять взагалі
Малесеньку горилу,
Гей, родом з Сомалі).

І привезли у Харків —
Смішні говоруни —
В найбільший з зоопарків
Чужої сторони,
В найкращий ніби Харків.
Такі балакуни!

А в Харкові й каміння,
І вітер гомінкий,
І сонячне проміння,
І місяць не такий.
І квіти, і дерева,
І в Лопані* вода,
І над водою мева —
Не так все вигляда.

Та вітер той немилий
І сонечко чуже —
Усе, усе горилу
Маленьку береже.
Горилі ж все байдуже —
І ласка та вотще,
І мева та не кружить,
І Лопань не тече.

Горила гірко плаче
Та й тужить взагалі,
І в снах тікає наче
В далеке Сомалі...
Так, як і ти, юначе,
З чужої десь землі.


ЧОГО РИДАЄШ?
Чого ж ти ридаєш, такий бородатий,
Такий от, такий бородатий?
Такий от лисий, такий пихатий
І такий от, такий горлатий?!

Я знаю, ти плачеш, бо не можеш продати
Того, що давно встиг продати.
Чого ж ти ридаєш, такий героїчний,
Такий от... Такий героїчний?!

Такий хоробрий, такий величний,
Ну словом, такий героїчний?!
Я знаю! Ти плачеш, бо голий став нагло,
А голий — ти є безличний.

Чого ж ти ридаєш, такий от гожий,
Такий от святий та Божий?!
Такий найліпший, такий от найкращий,
Такий ні на кого не схожий?!

Я знаю,— ти плачеш, бо ти таки справді,
Справді,— "святий та Божий".
Чого ж ти ридаєш, такий непомітний,
Такий от... такий непомітний?!
Такий от сердечний, такий привітний
І ніжний такий, тендітний?!

Я знаю...
Ти плачеш, що віру втратив,
Що світ цей такий безпросвітний.


ПЛАЧ ПО "НЕОКЛАСИКАХ"
Ніяк не виберуть тему поети,
А критики для них ім'я...
Вітчизно ж моя, де ти?!
Де ж ти, Вітчизно моя?!

Ніяк не вгляджу тебе в обличчя
За криком, за свистом, за слізьми, за лайкою.
Пророки твої — то не розум сторіччя,
А якийсь "Мартин з балабайкою".
1948 р., Новий Ульм


СУПЕРПАТРІОТИ
Утікавши на край світу,
Ми — герої немалі —
Врятували Ярослава
З української землі.

Поуз Канів ішла траса,
Ми журилися зело:
Врятували б і Тараса,
Так лопати не було.


СОСНИ ШУМЛЯТЬ
Сосни шумлять, і дроти гудуть,
І дощ накрапає — так, ніби й вдома.
Лиш серце щемить, мов на страту ведуть,
І щелепи зводить страшна оскома.

Оскома від лицарів, оскома від фраз,
Оскома від буйного патріотизму.
І хочеться нагло крикнуть не раз,
Втрачаючи в громі безглуздих фраз
Заткану димом Вітчизну:

— Стійте, обманщики, мавпи й папуги!
Тамтарарамщики і калатали!
Щоб вам заціпило від тої осуги,
Мо' б, ви нарешті брехать перестали?!

Серцем подлі і розумом ниці,
Братоубійники і словоблуди!
Боже! Боже, який же вогонь загориться
Від того Каїна і Іуди?!

Він звик підглядати за вами ревно
У дірочку у замочку,
Він звик оклепати вас скрізь і напевно,
Всім охранкам даючи "відомість точну".

По Сі-ай-Сі, як колись по гестапах,
Він влаштувався, не давши маху,
І тепер там тягає по всіх етапах
Ваше ім'я, немов костомаху.

Це ж він, бруднющий, з ентузіазмом
Хоче гортати вам душу й білизну,
Це ж він при тому кричить до спазми
Про Бога і про Вітчизну.

Це ж він шукає завжди нагоди
Цвісти крикливим таким розмаєм,
У бубни б'є і в "сурму" виводить,
І жовчю своєю ваш зір заливає.

Господи Боже! Та скільки ж можна?!
І де ж той грім, що пророчила мати?!
Щоб змів, щоб знищив, щоб геть розгаратав
Цей рід безумного Герострата?!

Та підлих не сіють і не орють,
І Юди родяться, річ відома...
Сосни шумлять, і дроти гудуть,
І дощ накрапає —
так, ніби й вдома.


Я БАЧИВ СВІТ...
1
Я бачив світ — як Великодній ранок:
Велике сонце запалило небо
І радісно кричить в тім сонці одуд;
В свічадо вод вдивляються тополі
Замріяно серед левад блакитних;
По берегах пишаються кульбаби
І ряст крізь лист торішній лиловіє
Межи тернами, а терни димляться
Невинно чистим, білим-білим квітом.
Благословенний світ — неспізнаний, прекрасний,
Казковий, таємничий Світ!
До болю бажаний,
хвилюючий до крику.

II
Я бачив світ за ґратами тюремними...
(до божевілля любий).

III
Я бачив світ... Над мрійною Уссурі
Чудесна райдуга підперла баню неба,
Як міст вогненний... (закінчення немає).


ВІТЕР
До Франції вітер примчав з Колими —
Чорний, забрьоханий вітер,
Звідтіль, де з тобою прощалися ми,
Звідтіль, де лиш ночі понурі самі,
Неначе дереворити.

Ночі такі, як полярна зима,
Чорні такі, як сама Колима,
Сині такі, як останнє "прощай",
Мертві такі, як відчай.

Ось звідти, від диких полярних заграв,
До Франції вітер сьогодні примчав,—
В країну Свободи, до Жанниних кіс
Крик міліонів приніс.

І ходить той вітер по площах і дачах;
Об мури Сорбонни товчеться
й неначе
Хтось там заламує руки і плаче...
Плаче,
що вітер з країни рабів
В країну Свободи даремно летів.

Даремно, бо тут — теж своя Колима!
Є тут "свобода",
та гордих нема.


БЛОКАДА
(Розділи з поеми)
ДЖУРА
Вітри з Магадану грохочуть об ратушу,
По вежах готичних звиваються юнгами...
Дрімає мій джура, зіпершись на ратище ,
В шинелі постріляній
і снить Нібелунгами.

Він вийшов з могили,
прийшов із туману...
Вітри з Магадану,
вітри з Магадану...

Звідтіль, де земля захлинулась в сльозах,
Де вже більше не діє жах,
Де душі людські все терплять до пори,—
Звідтіль ці гудуть вітри.

Свищуть на рурах над місцем пожарів,
Біжать по скелетах мостів і ангарів,
Гойдають обірвані троси з святинь
На чорних торосах згромаджених стін,
Над диким хаосом руїн.
Скачуть по стрілках готичних шпилів,
Немовби по щоглах
потоплених кораблів.

Над місцем румовиш, над місцем туману –
Вітри з Магадану,
вітри з Магадану.

Гудуть, розгортаючи пам'ятники,
Осипаючи зорь пелюстки.
Над брухтом святинь і пожовклих кісток
Просівають готичний пісок.

І сплять паперові Гамлети і Фавсти,
Сплять Нібелунги, і сплять Аргонавти,—
Нишкнуть герої й богатирі,
Лиш множаться в грузах руїн щурі...

Світ розпістерся й лежить під блокадою,
Обставлений руїн
чорними барикадами.
Нишкне в нім все в найчорнішу з годин.
Тільки вартує мій джура один.

Джура — не джура — сон, чи туман,
Чи друг, що покинув страшний Магадан,
Чи з бистрої Драви ця тінь, чи з Карпат,—
Дум моїх вірний салдат.

Мріє, дрімаючи в глупій порі:
"Де ж ті герої й богатирі?!"
Лиш щурі...
Лиш вовтузяться в грузах щурі.

Там он... І вже не вітри там гудуть,—
Ой і що ж, ой і що ж за процесії йдуть?!
Взяли от кадила, ряси й косинки,
Взяли кропила, хрести і шмінки,
Стяги й клярнети, гумки й таблетики
Старенькі Фавсти й нові Гамлетики,
Юні Крімгільди, патери й прісти,
Ніби "пророки" й ніби "міністри",
Тут і найбільші, тут і найменші,
І вундеркінди, і юберменші,
І стали лавами з реліквіями і чеснотами
Перед чорнісінькими готтентотами.

(Продовження на наступній сторінці)