— А хіба ж то я?! Воно само так вийшло. Така доля. Увесь же світ геть здурів!.. І все наробили ті, що повтікали. А нам нема іншого виходу. І не було. Тільки війна! До перемоги! Дядьку Даниле! Ви ж самі так говорили колись, як ще я маленьким був і як ще ви... (запнувся) — Болить?.. Голова?..
ДАНИЛО:
— Та трохи... А так ясна, як ніколи. І аж гуде... Бо є чого. А хто ж це мені так її розсадив?
— Та бомбило ж. Я-а-к тарахнуло, тоді ж, на самім інтереснім місці... Ціла наша армія ляпнула. Тільки ми й уціліли...
ДАНИЛО:
— ... Аж гуде. Завдав ти їй роботи, шибенику.
— Та хіба ж то я, дядьку Даниле?..
ДАНИЛО заклопотано:
— Гм... Така, значить, доля, кажеш?
— Така.
ДАНИЛО звівся, перемагаючи біль:
— Ну, що ж... Доля не погана!... Гаразд... (Одягає шинелю). Раз так вийшло, то так, значить, мусить бути!., (розглядає себе, шукає очима щось... Йде і в кутку розглядє покидану зброю). Так, значить, мусить бути...
САШКО — радісно виструнчившись:
— Авжеж!..
ДАНИЛО:
— А "армію", кажеш, розбомбило?
САШКО мельдує офіційно:
— На трісочки! Все ляпнуло. Так що й шукати нас нікому. Лишилось тільки нас троє... Але нічого, — троє — теж армія! І мала армія може виграти велику війну! Хіба ні?
ДАНИЛО дивуючись, крутить головою:
— Шибенику... Здорово!.. їйбо!.. (Сміється). Ти — як Наполеон. І виріс... Коли ти такий став?!
САШКО:
— Я ж кажу... Так шо на війні люди ростуть, дядьку Даниле!.. Щоб оборонятись.
ДАНИЛО командує, сміючись:
— Спочинь!.. (Сідає). Знаменито!.. А тепер що ми маємо робити? Це що за вертеп, ад'ютанте?..
САШКО теж розташовується, скидає кашкета:
— Не думайте, що це конюшня. Це військовий шпиталь такий. Все вивтікало... А ми вас сюди й притягли... А робити що?.. Зараз будемо обідати. А потім — раз всі воюють, то що маємо робити МИ?.. Що має робити наша армія?! Нема викруту.
ДАНИЛО обхопивши голову, сидить... Потім:
— А хто ж той третій з нашої армії?
САШКО:
— Та Летючий Голландець же!..
— Хто? Хто?
— Ви пак не знаєте... Та Оксана ж!
— Яка?
— Та наша ж!
ДАНИЛО аж звівся:
— Що?!. Що?!. (Захвилювався, нахмурився). Ну дурій...
САШКО:
— Вона ж трактористка, так її забрали в танкісти, потім... Там ціла історія! Збунтувалася одна проти усіх у світі!.. А тепер вона з нами.
ДАНИЛО (знов не ймучи віри усьому, мовчки і довго дивиться на Сашка. Скептично і сумно хитає головою):
— Чи не думаєш ти, хлопче, що з дядьком добре в цурки бавитись?.. Ну, ну, крути далі.
САШКО в тон:
— Та хіба ж то я кручу?.. В світі такого накрутило без нас, що ой-га!.. А ми тепер маємо з тим усім давати раду...Цирк!..
ДАНИЛО по павзі, скептично:
— І де ж вона, ад’ютанте?..
САШКО зітхнув:
— Хто зна... Пішла заводити танк... ніяк не заведе... Техніка!., (зітхає задумано). Плаче...
— Хто плаче?
— Та... (похопився) — Гм... Техніка плаче... Гм... Пішла і от — нема... (хвилюється) — Думали, що ви вже неживий, думали везти вас додому хоронити з боєм.
ДАНИЛО дивиться пристально на Сашка...
САШКО зніяковівши:
— Піду шукати...
ДАНИЛО:
— Стривай. Треба обдумати все... (з-під лоба дивиться на Сашка).
САШКО:
— Я піду... Та де ж та сестра?.. У Вас он кров... Ей, сестра!! (Мовчанка). Втекла теж. От... (Дивиться якусь мить на спантеличеного Данила і сміється). Е, давайте будемо ліпше обідати, а там якось воно буде... Я вас перев'яжу. Тільки в мене от живіт запався з голоду...
ДАНИЛО:
— ... А ти ж кажеш, що ми в ворожому оточенні...
— Точно. Кругом, дядьку Даниле!..
ДАНИЛО знизує плечима, оглядає себе і знову знизує. Про себе:
— "Комедія якась?.. Забавка?.. Гра?.. (Мацає голову).
4
В сінях з 'являється СЕСТРА. Коли відкрилися двері, — особливо виразно чути гул канонади.
СЕСТРА в сінях:
— Не можу... А як він не вмер?.. Він же й по-нашому розмовляє і от — загине так... Не можу втекти... Мушу!..
(Чує гомін. Швидко підіймає з кутка і одягає халат та косинку, пов'язку. Входить. Побачивши Данила, зраділа і затурбувалась).
5
— Товаришу генерале!.. Ой, Боже! Та чого ж ви встали?! (Опустила руки і голову). А Я... хотіла втекти... і вернулась... Не можу...
ДАНИЛО — дивиться на сестру, потім на Сашка, потім на себе, хвилюється раптом, але опановує себе:
— Нічого, сестра! Я вже одужав.
СЕСТРА:
— Та ні, ні... Ви лежіть... Лежіть... Давайте я зроблю перев'язку. Ще ворог далеко... І сюди, кажуть, йде якась наша спеціальна моторизована частина...
САШКО аж шарпнувся:
— "Свинство! Це по нас!.."
СЕСТРА:
— ... Наступатиме, чи що.
ДАНИЛО:
— Так?.. Далеко?
СЕСТРА:
— Хто зна. Нічого невідомо. Може, й близько. (Злякано поводить плечима. Береться робити перев'язку).
ДАНИЛО:
— В тебе руки тремтять... Боїшся?
— Ні, не боюсь. Тільки ж... як завезуть мене до Уралу. (плаче) — Матері шкода. Там такі старенькі, одні. Товаришу Генерале!...
— Ну ж?
— Скажіть, чи й я маю йти до Уралу?.. Хіба без мене?.. І чого всі втікають?! Чого все кидають і не б’ються. І старих і малих кидають...
САШКО:
— Не питай про це ні в кого... Бо буде біда...
СЕСТРА злякалась, плаче:
—Та ж хіба що?..
ДАНИЛО дивиться пильно, як та сестра ладна вже крізь землю провалитися:
— Де твій батько?
СЕСТРА схилила голову, знітилась і зблідла...
ДАНИЛО здогадавшись:
— На Сибіру?..
СЕСТРА ледве чутно:
— Так...
ДАНИЛО:
— А чого ж ти досі не відступила, не втекла з іншими?
(Продовження на наступній сторінці)