«Античні літератури» Олександр Білецький

Читати онлайн твір Олександра Білецького «Античні літератури»

A- A+ A A1 A2 A3

Політичні події кінця VI і V віків до н. е. активізували діяльність усіх вільних громадян, сприяючи виробленню сильних характерів, вимагаючи від {23} кожного особистої енергії й участі в житті полісу. Матеріальні достатки громадян давали змогу витрачати на театральні вистави значні кошти. Уже близько 500 р. до н. е. в Афінах був кам’яний театр. Розвиток ораторського мистецтва, розвиток раціоналістичної філософії і собі впливали на драматургічну творчість. В результаті драма відтиснула в V віці на другий план інші види поезії. До нас дійшли твори тільки трьох грецьких трагіків — Есхіла, Софокла і Евріпіда — цілком (33 трагедії); але протягом 240 років — від VI до IV віку — в Афінах, мабуть, було поставлено не менше як 1500-1600 трагедій. Тільки почасти ми можемо судити про все це багатство на підставі, по-перше, уривків з трагедій, що не дійшли до нас, і вказівок на них у пізніших грецьких письменників, по-друге, — даних образотворчого мистецтва — малюнків на вазах, які зображають сцени й мотиви з популярних трагедій, і по-третє, — уривка (з 26 розділів), що дійшов до нас, з лекцій філософа Арістотеля "Про поетичне мистецтво", в якому містяться відомості про трагедію й комедію і теоретичне обґрунтування цих жанрів.

Про еволюцію театральних жанрів в період їх процвітання (протягом V віку) доводиться судити із сукупності всіх цих даних. У міру розвитку {24} трагедії все більше висувається в ній, на шкоду ліричному елементові, елемент власне драматичний: безпосереднє зображення самої дії, аналіз її внутрішньої історії, характеристика участі осіб у дії. В центрі уваги ставиться, таким чином, психологічна проблематика, давньому епосові ще не відома. Сюжети трагедій звичайно брались готові з міфології. Але в рамках обраного сюжету поет давав собі волю зображення й мотивування. Інтерес глядача зосереджувався не стільки на зовнішніх ситуаціях (вони, по-перше, не були новиною, а по-друге, їх частіше передавали розповіддю, ніж показували на сцені), скільки на дійових особах, їх характерах, їх психології, їх трагічній боротьбі. У найстарішого з відомих нам поетів, Есхіла, в характерах висунуто героїчну основу; у Софокла — ідеально-людську; в Евріпіда — типово-людську. Так з героїчного "дійства" трагедія поступово перетворювалась на драму з життя звичайних людей.

Обираючи сюжет, поет міг з кількох версій міфологічного переказу спинитись на тій, що найбільш відповідала його концепції дійових осіб. Він міг також комбінувати по-своєму різні версії переказу (так робить уже Есхіл, наприклад, у "Прометеї закутому"; ще більше волі щодо традиції дає собі Евріпід). Нарешті, поет по-своєму усвідомлює міф, насичуючи його новим ідейним змістом. В трагедіях Есхіла і Софокла цей зміст являє собою звичайно яка-небудь соціально-етична проблема. Евріпід переносить центр ваги у сферу особистої етики. Цим уже звужується, звичайно, соціальне значення жанру.

Основна ідейна проблема, що стоїть перед трагічними поетами V віку, — питання про взаємини між державою і громадянином, між особистим і спільним, між громадським і власним.

Зрозуміла через те важлива роль, яку грали вистави трагедії в Афінському місті-державі V віку. Театр тут був школою соціального виховання громадян. І не тільки школою. При відносній свободі літературної творчості в демократичній державі трагедія давала змогу поетові під покровом міфологічного сюжету, під машкарою міфічних персонажів ставити і розв’язувати в художній формі питання, що хвилюють його співгромадян, пронизувати свою трагедію натяками на злобу дня. Театр ставав ареною боротьби політичних партій, ареною класової боротьби.

Ще наочніше цей характер театру виступає в старогрецькій комедії.

Про походження комедії нам може дати уявлення композиція найдавніших, що дійшли до нас, грецьких її зразків — комедій Арістофана. Вони починаються звичайно прологом, де в діалогічній формі виясняється в загальних рисах зміст п’єси, дається експозиція і зав’язка дії. 3а ним йде виступ хору — парод, причому хор звичайно ділиться на дві частини, що сперечаються одна з одною (змагання — агон). У цьому змаганні беруть участь і персонажі комедії. Після того як суперечку закінчено, йде пара-база (буквально "поворот" хору, що до того стояв до глядачів спиною, обличчям до публіки) — звертання хору до глядачів, яке починається з викладу літературно-суспільної програми автора і закінчується прославлянням богів рідної землі, осудом хиб громадського життя і викриванням політичних ворогів автора. Далі розгортається в ряді коротких, жвавих і різноманітних сцен, перериваних піснями хору, сюжет п’єси; після цього ексод (відхід хору із співами і танцем) замикає дію.

Нетрудно бачити, що основу композиції становлять комічні побутові сценки і викривальні пісні хору. Це і є джерела комедії: хор, неодмінна складова частина весняного сільського свята на славу бога родючості Діоніса, {25} і побутова сценка, яку виконували народні потішники типу пізніших скоморохів. Про існування їх ми знаємо вже з "Іліади" (пісня XVIII, вірші 603— 606). Поєдналися такі сценки (вони, між іншим, мали назву мімів, що в давньому світі означала і самих виконавців, і виконувану ними п’єску) з карнавальною веселою піснею (слово "комедія" буквально означає "пісня по-святковому веселої юрби"), як думають, уже тоді, коли грецьке селянство в союзі З міською демократією остаточно звільнилось від влади земельної аристократії й узяло участь в організації міст-держав, тобто в кінці VI віку. В Арістофана, очевидно, було немало попередників, але від них збереглись самі імена і незначні уривки. Він зостається єдиним відомим нам своїми творами автором староаттіцької комедії (V вік), для якої характерна гостра політична сатира; вона завмирає перед початком IV віку, перша половина якого дає середньоаттіцьку комедію, уже без хорів, з побутовим змістом; З кінця IV і початку III віку і вона змінюється новоаттіцькою комедією, найславетнішим представником якої був Менандр, що належить, проте, уже до нового — третього — періоду грецької літератури.

Якщо в трагедії соціально-політична агітація ведеться через посередництво міфологічних тем і образів, то в арістофанівській комедії вона ведеться відверто. Своїми сюжетами ця комедія не зв’язана з міфом: сюжети являють собою або гротескне переломлення дійсності, або їх узято з казки. Рядом комічних ситуацій і прямими висловлюваннями хору Арістофан різко критикує проводирів радикальної рабовласницької демократії часів Пелопоннеської війни, агітує за мир із Спартою, зображує розпад, що саме починається, громадської моралі, глумиться з своїх літературних противників. Ця комедія, де хор виступає то в образі ос, то жаб, то навіть хмар, де грубий натуралізм, що доходить до цинізму, змикається з найніжнішим ліризмом, де комедійність ситуацій доведена до самої невпинної буфонади, — проте реалістична в своїй основі і, безперечно, зв’язана з почуттями й настроями афінського селянства, що колись заклало підвалини всього комедійного жанру. В пізнішій європейській комедії твори Арістофана, як відомо, не мають собі ніяких аналогій. У пізніших комедіях сам Арістофан, відмовляючись від сміливої політичної сатири, звертається до соціально-побутової тематики, намічаючи, таким чином, перехід до нової стадії розвитку комедійного жанру.

(Продовження на наступній сторінці)